Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 23

• Предыдущая
• 23/43
• Следующая

За деревами зблиснуло жовте світло фар. Була сьома, й ми точнісінько вкладалися у призначений час. Вивертаючи кермо, я виїхав на просіку й заглушив двигун. Крізь лобову шибу видніло: сіро-зелена стіна соснового лісу, квадратова галява, поплутана засніженою порослю ожини, і могутній силует рейндж-ровера, котрий з'явився поміж деревами.

Над просікою висів морозяний туман. Рейндж-ровер загальмував і коротко блимнув фарами.

Я ввімкнув і вимкнув ближнє світло.

— Без сигналу не починати! — звелів Серьозі Циплакову.

— А сигнал?..

Я розчахнув дверцята.

— Як почнем один одного мочити, — оце він самий і буде! — я глянув на нього й завважив, що він дуже нервує. — Як там гасло беретів?..

— З нами Бог — і тисяча фантомів!

— Ну от! А ти чогось переживаєш…

З протилежного боку галяви зближалася здоровезна постать. Я рушив їй назустріч. Ми зійшлися посеред просіки, і я впізнав жахливо скалічене лице Таліба.

— Здорово, братуха! — недбало сказав я.

Десь наприпочатку дев'яностих років цей зарізяка воював у Карабасі, й осколками ґранати йому знівечило правий бік обличчя. Операція трохи підрихтувала фізіономію, але загальна картина, звичайно, викликала асоціяції з фільмами жахів.

— О чем базар, э? — поспитався він. Я коротко реготнув.

— О чем, о чем… О наездах, вот о чем! На хрена бойцов посылаешь на чужую землю?

Він зневажливо подивився на мене.

— Твой земля, да? Кто ты такой, слышь? Ты кем у Хобота пашешь, э?

— Значит, не хочешь договариваться… — замислено сказав я.

— С кем? — він посміхнувся, вишкіривши верхні зуби мов пес. — Договариваться с шестеркой, что ли?

Я похитав головою.

— Ты меня знаешь, Талиб! Ты знаешь, что со мною лучше дела не иметь! Ты уже нарывался, — и чем это кончилось? Помнишь, как я Аслана порезал? Помнишь, как застрелил Карена и Гамзата? Помнишь, как ты убегал от меня после перестрелки возле «Каштана»? Помнишь, да?

Його лице засмикалося. Я глянув йому в вічі й побачив, що зіниці аномально звужуються й тут-таки розширюються мало не на все око.

— Ты, — сказав він, зближаючи до мене свою звірячу фізіономію, — быляд… я твой рот ебал, понял? Я твой джьоп ебал, понял? Я весь твой систем ебал, собак ты праваславны… хахоль ебучи!

Я встиг присісти, й зелена цятка лазерного прицілу, яка вже з хвилину бігала по мені, вмент пропала у соснах, а сухий звук пострілу зіллявся з цілою канонадою автоматних черг. Падаючи, я смикнув Таліба за ноги, й ми покотилися по снігу, кидаючи один одного карколомними прийомами. Братва палила з усіх стволів, — били не тільки з рейндж-ровера, але й із-за сосон, причому з якоїсь доброї зброї, чи не з ізраїльських галілі; зненацька в салоні моєї шістки щось жахливо бабахнуло — це Серьога Циплаков нарешті зумів зняти запобіжника й тепер став смалити у білий світ як у копійку, використовуючи страйкера в ролі установки «Град». Втім, у цій перестрілці моя роль була ніякою — я нарешті спірвав свого найбільшого ворога, й ця боротьба справді була не на життя, а на смерть. Кавказець пручався мов рись; в якийсь момент він одкотився вбік і, ошкіривши зуби, вихопив ножа, який висів у нього на поясі; я ледве ухилився од гострого як вогонь клинка й, лежачи на спині, вдарив його носком у живіт. Він захарчав, і очі його просто-таки полізли на лоба. Я вдарив його знову, на сей раз у щелепу. Голова його відкинулася назад; розпрямляючись мов пружина, я перевернувся й ув однісінький мент згріб одною рукою його за горлянку, а другою стиснув зап'ястя з ножем.

— Кыто собак? — спитав я, підводячи вістря ножа йому до горлянки. — Кыто быляд? Кыто кого ебал, э?

Лезо тремтіло біля самісінького борлака. Драбуга втямив, що його життя, сповнене перестрілок, убивств і воєн, врешті добігло кінця, і його очі зблиснули такою ненавистю, що мені аж мороз по шкурі продер.

— Все… все хахоль ебал! — він закашлявся й зненацька виплюнув мені в лице кривавий згусток з уламками вибитих зубів. — Чушки вонючие… ишаки!

Я щосили стис його зап'ястя і впер вістря ножа в горлянку. По шиї поповзла цівка густої чорної крови. Все дужче й дужче надавлюючи на колодку ножа, я з цікавістю спостерігав, як входить гострий блискучий клинок у міжключичну ямку і поволі згасають в очах цього зарізяки остатні іскри життя. Перед очима, мов кінострічка, пробігло все, що накоїв цей одморозок у нашому місті: наїзди на комерсантів з використанням жорстоких азіятських тортур, убивства самотніх пенсіонерів, аби заволодіти їхнім житлом, садистські зґвалтування чи й просто безглузда, безпричинна стрілянина, од якої гинуть перехожі… Братва давно вважала, що цей чоловік свідомо шукає смерти… Що ж, тепер він її знайшов!

— Братан! — гукнув позаду Серьога Циплаков.

Я підняв голову. Стрілянина ущухла, й тільки біля рейндж-ровера хтось протяжно й болісно квилив.

— Где-то здесь!.. — озвався Мамед. — А может, он умрал, э?

— Я тобі умру зараз… чурка хуйов! — гаркнув Брабаш. Він сидів у соснах, тримаючи просіку під прицілом свого автомата. — Не дай, Боже його врекали… я тоді вам залупи поодриваю й на голови понатягую, коти ви помийні!

Я завовтузився й став на коліна.

— Всіх убили?

— О, живий! — вигукнув Серьога Циплаков. — Усіх, братан… покотом он лежать!

З лісу виглянув Барабаш. Він держав свого акса напоготові й сторожко роззирався навкруги.

— Уявляєш, — невдоволено сказав він, — ці банабаки послали в тил двох бійців! Якби не я, то вас виполонили б ув однісінький мент…

– І що ж?

Він махнув рукою.

— Валяються в соснах… прикладом урити довелося, — щоб шуму не було!

Я подумав.

— Наробили ми тут ділов! — нарешті буркнув я. — Ще на жодній стрілці не бувало стільки трупів… Але ж вони, гади, навіть снайпера найняли!..

— Снайпера я зрізав! — похвалився Барабаш.

— Молоток! — сказав я йому. — Ну, нічого… Король тепер добре подумає, перш ніж заходити з нами в конфлікт…

На тому боці просіки вдарило кілька пострілів, — Мамед із Серьогою Циплаковим добивали поранених.

— Гаразд… тепер треба хутчій ушиватися! Де ті обревки?

— Гей, — ревонув Барабаш, — ви… коти помийні! До мене, бігом!

На білому тлі галяви зачорніли дві постаті.

— А це що за хріновина? — поспитав я, коли вони підійшли до авта.

— Трофей, э! — хекаючи, сказав Мамед. — Автомат якши…

— … і снайперська гвинтівка! — докинув Серьога Ципла-ков. — Лазерний приціл, бачиш?

Я сплюнув.

— Цей приціл по мені гуляв… поки ви тут ґав ловили! Одне слово, кидайте свої трофеї в багажник — і забирайтеся геть! Запитання?

— Зустрічаємося завтра на ринку? — поспитався Серьога Циплаков.

Я грюкнув дверцятами й увімкнув запалювання.

— А де ж нам, у хріна, ще зустрічатися! — сказав я, помалу рушаючи з місця. — Ми з вами тепер пов'язані… на всеньке життя, коли не на довше!

Ми вже під'їхали до міста, коли на сидінні задзеленчав комірковий телефон.

— Ну! — сказав я в трубку. — А, це ти, шефе… Новини? Та жодних! Працюємо биками, як і передбачалося… Розборки, стрілки… Можеш передати Урилову: Таліба вже немає… зіграв у ящик! Ну який… Дерев'яний, треба думати. Хто? Я, звичайно… Дістав він мене, хай йому всячина! А так усе, як було… Куди? Оце завезу Барабаша на його хавіру та й собі подамся додому. Угу… Коли що, так зателефоную. Відбій.

• Предыдущая
• 23/43
• Следующая