В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 61

• Предыдущая
• 61/73
• Следующая

Черникова замовкла.

— Громадянко, — гукнув я, — поверніть мені мій одяг!

— Хіба ж він твій?

— Мій! Киньте костюм сюди, в кущі. Ви одверніться, я сам його візьму!

— Наказано охороняти! Кого треба, того вчений собака Ельфа знайде.

— Прошу вас, товаришко Черникова…

— І не просіть! Наказано — ні на крок!

— Ну й не треба! Дочекаюся вченого собаки.

Ми перезирнулися з Думчевим і відразу зрозуміли один одного.

— Ідуть! Ведуть! Вченого собаку Ельфу!

— Де? Де?

— Там! Дивіться! Там вони, за поворотом…

Чериикова ступила кілька кроків, приставила долоню до очей, почала вдивлятися в далечінь.

Я вискочив з-за кущів, схопив одяг і кинувся назад.

Услід нам лунало:

— Розбій! Розбій серед білого дня!

Та ми були вже далеко й наближались до. альтанки.

Ось він, мій костюм! Але один на двох! І ми поділили одяг. Піджак і штани — Думчеву. А в мене… у мене був аж надто “спортивний” вигляд. Думчев був у веселому настрої: ще трохи — і засміється. А я реготав, реготав до сліз…

Рю-рю-рю, — десь поруч рюрюкав зяблик.

Ми весело толочили кущі. Переляканий дрізд цокав своє: цок-цок-цок…

І гавкіт собаки і те, як рюрюкав зяблик і як цокав дрізд, — усе це здавалось мені зворушливим уривком якоїсь дорогої мелодії.

Зараз, коли я пишу ці рядки і відновлюю в своїй пам’яті наше повернення до Ченська, мене знову охоплює те веселе, світле почуття, яке сповнювало нас у ті години. Пригадую, який дивний і кумедний вигляд був у Думчева в моєму широкому костюмі і який недоладний “спортивний” вигляд був у мене, як ми весело сміялись, дивлячись один на одного!

До вечора ми ховалися в гаю, а ледь посутеніло — вийшли на шлях і попрямували до міста.

Мушу нагадати, що, опинившись у Країні Трав, у потоці небезпек, я не зміг, не встиг поінформувати Думчева про події і зміни, які відбулися на землі за час його відсутності.

Ми поволі йшли повз вікна чужих будинків. В одних засвічувалися вогні, в інших було ще темно. Вікна були відчинені, до нас долинали уривки розмов, сплески сміху. Думчев раз у раз зупинявся, здивовано озирався. Він повернувся до життя, але всіма думками, почуттями, переживаннями ще не розлучився з Країною Дрімучих Трав.

Ось під великим синім абажуром зібралася сім’я за вечірнім чаєм. На високому стільці сидить білява дівчинка, розмахує рученятами, щось лепече, і всі навколо сміються.

Пригадую, що тоді на вулицях Ченська я подумав: “Ато з людей, які ось спокійно сидять за столами в будинках або проводжають нас злегка іронічною посмішкою на вулицях, — хто з людей повірить мені, коли я скажу, що поруч, зовсім поруч лежить країна, де мешкають тисячі хижих тварин, де широко й могутньо розлилася річка, через яку не може переправитись людина, де, мов широке пасмо, підносяться піщані горби і шалений вітер далеко розносить пилюку і де грізно і вдень і вночі шумлять дерева-трави. Думчев озирався, вслухався, зупинявся і уважно вдивлявся в обличчя людей, будинки, дерева… Він не вірив, що перебуває в рідному місті.

І коли з відчиненого вікна зазвучав романс “Для берегів вітчизни дальньої”, який передавали по радіо, Думчев підвів голову вгору. Ніби музика і слова линули не з вікна, розташованого на рівні його голови, а звідкись із неба. Він постояв, послухав і, вирвавши свою руку з моєї, швидко рушив уперед.

— Куди ви? — наздогнав я Думчева.

— Вона біжить за ними!

— Хто?

— Невидима людина, що співає. Я знову взяв Думчева за руку.

Це справді могло видатися йому досить дивним: адже радіо ввійшло в побут за тих років, коли він жив у Країні Дрімучих Трав.

Слідом за нами і поруч з нами линули слова романсу:

Немовби одне вікно передавало іншому попередній склад, а наступне вікно підхоплювало новий склад:

Слова і музика не залишали нас. Я детально і спокійно пояснив Думчеву, що таке радіо.

— Так, так! — сказав він. — Розумію! Розумію!

І тут-таки він почав доводити, що радіо Існує і в Країні Дрімучих Трав. Він навіть для прикладу навів якогось метелика, для якого його вусики правили за антену. Пригадую, що весь час, поки ми йшли вулицями Ченська, мене настійно переслідувала одна думка: треба спитати Думчева, як розуміти його слова: “…те, що ви з собою принесли і загубили, те й має допомогти”. Ці слова він сказав уночі на березі річки Запізнілих Докорів, після того, як ми переконались, що і друга крупинка, яка повертає зріст, втрачена для нас назавжди.

І от ми в Ченську! То що ж нам допомогло залишити Країну Дрімучих Трав?

Ось за вікном схилилось над картою двоє вихрястих хлопчаків. Один з них швидко водить по карті олівцем і щось доводить другому. А цей другий йому заперечує і з діловим виглядом застругує олівець.

— Збираються у мандри, — сказав я.

Думчев у відповідь вимовив тільки одне слово.

— Графіт!..

І як часто в Країні Дрімучих Трав, так і тепер я здивовано глянув на Думчева.

Але він тут-таки відповів:

— Ви, здається, мене й досі не розумієте? Для того, щоб мій дослід, останній дослід, удався і не сталося нещастя, мені потрібна була малоактивна речовина для уповільнення реакції. Потрібна була порошинка графіту. Ви загубили біля міста паперових ос олівця, і я дістав графіт. Дослід удався. Ми, як бачите, не в Країні Дрімучих Трав, а серед людей, у Ченську.

Я так і не встиг дослухати його: ми підійшли до будинку, де мешкала Поліна Олександрівна Булай.

Тут колись жив і він. Ось старий, перехняблений ганок. Полискувала біла емальована дощечка. Я зійшов уже східцями на ганок і хотів був постукати в двері. Але не постукав.

— Сергію Сергійовичу, чого ж ви зупинились? Адже ми прийшли.

Але він стояв за кілька кроків від ганку і не рухався.

Я збіг з ганку і взяв його за руку.

— Ось ми й прийшли!

Думчев мовчав; Це тривало кілька хвилин. Я чекав.

Потім він раптом заговорив сам з собою, зовсім так, як у Країні Дрімучих Трав:

— Чого ж ти баришся? Ти ж стоїш біля рідної домівки. Знітився? Боїшся? Можливо…

Безстрашний мандрівник, він не боявся проникнути в згубне гніздо ос. Відважний мисливець, що вражає одним ударом хижого богомола, він стоїть тут, біля старого, перехнябленого ганку своєї рідної оселі і… ніяковіє!

Час минав. Нарешті Думчев поволі і обережно зійшов на гайок.

І знову я підніс руку, щоб постукати в двері.

— Не треба! — схопив мене Думчев за руку. — Заждіть… Я… Я ще не зібрався з силами.

Він був у замішанні — я це бачив, розумів.

Місто поступово затихало. Гасли вогні. А Думчев наче виправдувався за щось переді мною:

— Зараз… Ще трохи — і я наважусь… Було тихо. І мені здавалося, що я чую, як колотиться серце в Думчева. Я ждав.

— Що ж, все рівно, стукайте! — мовив Думчев якимсь глухим і далеким голосом.

• Предыдущая
• 61/73
• Следующая