В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 60

• Предыдущая
• 60/73
• Следующая

— Дихайте спокійно! Адже ви дуже втомилися.

Як краще сховатися від проміння призахідного сонця? Дуже хочеться ще поспати! Я повернув голову, затулив очі долонею, але проміння зігрівало руку й проникало між пальців. Перевернувся на другий бік. Хочеться спати. І раптом спохватився — де ж мішок з аркушами-записами? У кімнаті під пеньком, куди вже проникав дим, Думчев дав його мені в руки. Невже я його упустив? Одразу проснувся. Оглянувся. Почав шукати мішок. Треба згадати, як усе могло статися, чому я тут, а не в підвалі, де ми рятувалися від пожежі.

Все почалося з того, що в будинку Думчева, під пеньком, ми відчули запах гару, вибігли й побачили, що димить велетенський білий димар. Цигарка! Звичайна цигарка, яку хтось не докурив і кинув. Колись я й сам палив такі білі димарі-цигарки.

Ех, добре було б зараз закурити! Але де ж мішок?

Ось у траві лежить… якийсь недокурок. Як зрозуміти?! Чому я бачу перед собою звичайний недокурок, а не обгорілий димар? А ось коло недокурка випалена трава. Звичайна горіла трава. Я зовсім заплутався: чи то я бачу недокурок уві сні, чи то пожежа в Країні Дрімучих Трав з димом, палахкотінням і з нестерпним жаром вогню, від якого Думчев і я рятувалися в підвалі, мені лише приснились?

— Добрий вечір! — почув я голос Думчева.

— Добрий вечір! — і подумав: “Який же добрий вечір у спаленій країні?”

— Ви лежите на росяній траві. Вставайте, вставайте!

Але що трапилось? Знову повна плутанина. Де підвали, камери, штори, мерехтіння світляків?

Сумнівів немає! Вся Країна Дрімучих Трав з несподіваними пригодами мені просто наснилася. Звичайно, то був занадто довгий і дуже дивний сон, але все-таки це був сон. Адже ось по пальцю повзе мурашка, я можу її скинути! А мурашник? Від самої згадки про мурашник, куди мене затягли мурашки-викрадачі, дрож пробіг по спині. Звичайно, і мурашник приснився мені. Все ясно. А Думчев? Теж сон?

Та ось стоїть переді мною Сергій Сергійович. Я не відриваю від нього очей. І думаю: “Він такий самий на зріст, як я! Так було і вчора. Так було й тоді, коли я вперше побачив його там, біля страшного “міста” — гнізда ос.

Думчев уважно придивлявся до мене.

— Ви чуєте? — показав він на синіючий гай. — Хтось кличе нас: рю-рю-рю-рю…

Я вслухався, вдивлявся, і все довкола було таке незвичне, що я не міг нічого зрозуміти.

Рю-рю-рю…

Згадав! Адже це зяблик рюрюкає перед дощем.

Зяблик, спів — птахів! Я не в Країні Дрімучих Трав! Там я не почув би зяблика! Там усе шумів і шумів нескінченний ліс трав, там несамовите сюрчання коника приголомшувало мене.

А може, все-таки це сон? І мені сниться цей зяблик?

Рю-рю-рю… — співає зяблик.

Я сів поруч Думчева на зелений пагорок біля пенька, біля звичайного пенька. Я чув знайоме шелестіння листя, довге, солодке; вдихав пахощі свіжоскошеного сіна.

Спокій, тиша і якась світла веселість переповнили мене. Чи не повернувся я в світ свого раннього радісного дитинства, і бузок, стукнувши в низеньке віконце, заглянув до кімнати й розбудив мене?..

Думчев довго сидів у задумі поруч мене. Несподівано він підвівся й почав щось шукати біля коріння пенька. Я сторопів: може, Думчев ще не відчув свого справжнього зросту і шукає хід до оселі, спорудженої ним колись під старим пеньком? Трава біля пенька була прибита, витолочена ногами. Мабуть, усі підвали Думчева засипало землею. Треба нагадати Думчеву, але я не поспішав: він так діловито, спокійно нишпорив рукою по землі, до чогось придивлявся.

— Ось, ось, знайшов! — вигукнув Думчев. — Дивіться!

І я побачив маленький, ледь помітний кокон гусениці. Кокон був туго зав’язаний шовковою ниточкою. То от у чім річ! Це був той мішок-кокон, куди склав він свої записи про мандрівку, той мішок, який він вручив мені.

Мовчки дивилися ми то на цей кокон, то один на одного. Думчев розв’язав вузлик. Він тримав на долоні кокон з аркушиками і маленьку ниточку. І я відчув, що ця ниточка зв’язувала в його душі два світи — два життя: його минуле життя в Країні Дрімучих Трав і те життя, в яке він вступив, зав’язавши знову мішок з аркушами. Адже ці аркушики стануть передмовою до його розповідей про таємниці Країни Дрімучих Трав.

А я? Що більше я дивився на цю ниточку й кокон гусениці, то дужче відчував, що всі переплутані враження починають прояснюватись. Там, у Ченську, під мікроскопом доцента Воронцової я прочитаю знову аркушики, які зберігаються в цьому коконі. На душі в мене було радісно й прозоро. Думав я тепер лише про одне: як би допомогти Думчеву тихо й спокійно повернутися в життя.

Трохи осторонь від пенька лежав чийсь акуратно складений костюм, сірий, картатий. Він видався мені дуже знайомим. Плетена краватка — темно-сіра з червоним. Коричневі черевики з вузликами на шнурках теж видались мені знайомими.

Я бачив колись на комусь цей костюм. Але на кому? Подивившись на черевик, я згадав крокуючі колони, які розчавили наш пліт біля річки.

— Це костюм велетня, — мовив я.

— Так, костюм велетня! Знаєте, в Країні Дрімучих Трав я роздобуду для вас шовкові штани з ниток шовкопряда, ватяну куртку витче психея. І ми будемо в плащах. Але стійте! Що ж це таке? Можливо, я й сам оце плутаю… То я усвідомлюю, що став таким, як усі люди, то втрачаю це відчуття. Не збагну… — Думчев схопився: — Гуркіт! Що за гуркіт? — Він затулив долонями вуха.

Так, якісь дивні уривчасті звуки. Вони мені знайомі, я їх чув колись. У траві промайнув пухнастий хвіст. Собака. Це її гавкіт. Отам якийсь навіс, покритий травою. Я підійшов до нього і почав спускатися кам’яними східцями…

Площадка. Стіл. Два стільці. На столі м’ятий бляшаний бідон. Я зупинився. І от з глибини показалася людська рука з ліхтарем, і передо мною постала знайома, дуже добре знайома постать жінки у ватянці. І сюди-таки стрибнув собака жовтої масті, з пухнастим хвостом…

І тут я негайно все, все згадав! Все зрозумів!

— Здрастуйте, товаришко Черникова! Я повернувся! — вигукнув я радісно.

— Що таке? Гола людина?!

Я вибіг з підвалу. Навздогін мені залунав скажений собачий гавкіт.

— Думчев! Сергію Сергійовичу! Де ви? Мовчання. Гавкіт собаки затих.

Та ось кущі сколихнулися, розсунулись, і Думчев спитав пошепки:

— Що, гуркіт вже ущух?

— Собачий гавкіт? Так!

— Ні, не гавкіт, а гуркіт.

— Це гавкіт собаки! Тут база Райхарчоторгу.

— Зрозумійте ж мене. Я певен…

Думчев не договорив — на нас мчав собака. Я схопив гілку і замахнувся. Собака, підібгавши хвоста, з гавкотом побіг назад до своєї хазяйки.

— Цей собака видався мені спочатку величезною допотопною твариною, — сказав Думчев. — А ви на неї — гілкою… І вона геть від вас! Лише зараз я повірив, що гуркіт — не гуркіт, а гавкіт і що ми обидва…

— Тихіше! Слухайте!

Там, коло бази Райхарчоторгу, Черникова розмовляла з своїм собакою. Ми обидва прислухались.

— Ну й робота! Розумієш, Кучерявий, яке діло? Мені по нову книжку ордерів до міста треба йти, а наказано: стій тут і вартуй одежу. А якщо по овочі приїдуть? Як же овочі без квитанції відпускати? А потім відповідай, звітуй, кому і почім відпускала. Кілька днів люди шукали отого чоловіка, що зник! Гай прочісували. А я їм кажу: “Не шукайте. Він тут, на цьому місці, на моїх очах щось проковтнув… і раптом зразу розтав, зник… Сама ж я про це в місто повідомила”. А мені сказали: “Ну, то вартуй цю одежу”. З пенька зняли, акуратно розклали й сказали: “Не чіпай, бережи. Сюди вчений собака прибуде. У Москві про нього відомо, Ельфою зветься. Він одежу понюхає і в гаю, у руїнах, кого треба знайде”. Отут і стій! За що на мене напасть така? Хто ж я є — завідувачка державної бази Райхарчоторгу чи сторож чужих піджаків? А тут голі ходять… Лякають ще…

• Предыдущая
• 60/73
• Следующая