Година бика - Ефремов Иван Антонович - Страница 86

• Предыдущая
• 86/109
• Следующая

Евіза пішла в бібліотеку, довго перебирала книжки, розмовляла з бібліотекарем і повернулась розгублена.

— Коли володарем став Чойо Чагас, — сказала Евіза, — старі книжки під загрозою тяжкого покарання вилучили з усіх бібліотек планети, зв’язали в сітки з камінням і втопили у морі. Окремі примірники передали до спеціального сховища, де їх неможливо ні читати, ні копіювати. Заборонено всім, крім кількох довірених осіб.

— Який злочин проти людини! — суворо зауважила Родіс.

— О, вам ще не все відомо, — сказала Чеді. — Тут існує жахлива система фільтрації. У кожному Будинку Видовищ, на телебаченні, радіо у них сидять “очі володаря”. Вони мають право припинити будь-яке видовище, вимкнути всю мережу, якщо хтось спробує передати недозволене. Можуть убити за співи недозволених пісень. “Очі володаря” мають список, що можна виконувати, а що ні… І так в усьому. Як шкода цих бідолах! — голос Чеді здригнувся.

Родіс з Евізою перезирнулися, і Родіс сіла в узголів’ї Чеді, наспівуючи й водячи кінчиками пальців по її лобі й обличчю. Сині очі, які було заблищали від сліз, закрились. Ще хвилина, і дівчина занурилась у глибокий, спокійний сон.

— А тепер пройдемось по госпіталю, — запропонувала Евіза. — Час пізній, лікарі розійшлись. Я принесла свіжий халат.

Фай Родіс надягла жовтий одяг з такою ж шапочкою, і обидві земні жінки вийшли на сліпуче світло у захаращений ліжками коридор.

Ніколи не змогли б вони забути чотири ночі, проведені на добровільних обходах хірургічного відділення Центрального госпіталю столиці. Родіс робила відкриття за відкриттям. Страждальцям майже не давали знеболюючих ліків. Медицина Торманса не створила анальгетиків, які б не змінювали обмін речовин організму й не давали звикання — наркоманії. Могутні засоби, як гіпнотичний масаж і аутогенний вплив, зовсім не застосовувались. Лікарі не звертали уваги на сердечний смуток і страх смерті, а нудний біль при переломах вважався неминучим. Знищити зайві страждання було б, по суті, дрібницею, прискоривши зцілення одних, полегшивши останні дні інших…

Із самотністю хворих, їхніми нескінченними ночами страждань у непровітрюваних палатах не велось ніякої боротьби. В госпіталі переважали жінки, живучіші, ніж чоловіки. Вони лежали місяцями. Землянам пояснили, що дружин і матерів “джи” рятують тому, що у чоловіків без них трапляються нервові злами і вони, підкупивши чиновників, пробиралися до Палаців Ніжної Смерті, гублячи в собі потрібних державі фахівців. Втрата гідності смерті у таких госпіталях являла собою природний діалектичний парадокс планети, де смерть ставилася в державний обов’язок для більшості. Тим відчайдушніше чіплялися за життя “джи” у переповнених лікарнях. Родіс згадувала з усмішкою свої інфернальні випробування. Тут вона спустилася на набагато нижчі кола інферно.

А Евіза всоте подумки погоджувалася з ватажком шести “кжи”. Ті справді вмирали здоровими, не відаючи жалюгідної боротьби за життя у бруді й муках.

Фай Родіс переходила від одного ліжка до іншого, сідала на краєчок, тамувала біль гіпнозом, заспокоювала піснею, навчала навіювати собі сон чи розважатись уявою. Евіза, яка не мала такої психічної сили, робила цілющий масаж нервів. Повернувшись на ранок у палату до Чеді, обидві, знеможені, впали й поснули, вичерпавши свою нервову силу.

Чутка про незвичайну жінку миттю розійшлася по всьому госпіталю. Тепер Фай Родіс, як богиню, з усіх боків зустрічали благаючі й простягнуті руки.

Навколишнє лихо звалилось на неї, гнітило, позбавляючи колишньої внутрішньої свободи. Родіс уперше зрозуміла, наскільки далека вона ще від справжньої духовної досконалості. Наслідком мізерності її сил в океані горя неминуче виникав жаль, відволікаючи від головної мети. Її допомога тут не відповідала, завданню, яке віднині лягло на людей Землі: допомогти народу Ян-Ях у знищенні інфернальної громадської системи в цілому й назавжди.

Провівши у госпіталі чотири дні, Фай Родіс знову йшла рипучою підлогою Храму Часу в супроводі подруг і всіх трьох СДФ. Два з них несли ще слабу Чеді у гамаку, підвішеному на опорних стовпчиках. Невимовно радіючи, Таель зустрічав їх біля воріт, і навіть варта цього разу, підібрана із спеціально навчених людей, пом’якшилась від вигляду синіх очей Чеді, що дивилися навкруги із захватом людини, яка одужує. Радість Чеді була недовгою. Дізнавшись про повернення на зореліт, Чеді дуже засмутилась, і Фай Родіс доклала чимало зусиль, щоб запевнити її у цій необхідності.

Стурбованість примусила Евізу вимагати, щоб її залишили тут на випадок хвороби Родіс чи Вір Норіна.

— Я почуваю себе чудово, — заперечувала Родіс, — а лікувати навіюванням я вмію краще за всіх вас.

— А Вір?

— От він, мені здається, захворів, але так, що лікар, хоч би й Зоряного Флоту, не потрібен.

— Невже? Наш випробуваний астронавігатор? Ви жартуєте?

— Якби ж то.

— Але це безумство! І ви такі спокійні!

— Безумство не більше, аніж життя Чеді серед “кжи”, ніж ваша робота в госпіталі, ніж усі ідеї, які примусили нас вторг” нутися в буття негостинної замученої планети.

— Родіс, ви здогадуєтесь про щось небезпечне? Я не залишу вас.

— Залишите! — Родіс пригорнула Евізу до себе, і її волосся кольору воронового крила на секунду сплелося з темно-рудими пасмами Евізи.

Усі три жінки здійснили прогулянку по підземеллю з масками, відвідали святилище Трьох Кроків.

— Тут ми поставимо ваш СДФ, — сказала Родіс, звертаючись до Евізи, — його сіро-зелений колір із сріблястим полиском дуже гармонує з чорними столами й лавами.

— А мій? — запитала Чеді, яка полюбила попелясто-блакитну дев’ятиніжку.

— Свій ви подаруєте Таелю і навчите користуватися ним. — І він горітиме у нас зеленим вогником?

— Авжеж! Браслет Евізи візьму я, але вимкну його прямий зв’язок на “Темне Полум’я”, коли ви будете у безпеці, за стінами корабля…

— За стінами корабля… — повторила Евіза. — Можливо, це соромно для справжнього дослідника, але я буду щаслива. Наскільки краще жити на кораблі, час від часу виходячи звідти в чужий світ, ніж опинитись, як ми, відірваними від “Темного Полум’я”, потрапити в потік дивного життя, в якому всі ніби змовилися шкодити собі та іншим, викликати лихо й біди скрізь, навіть там, де немає причини для нещасть.

Родіс і Норін проводжали молодих жінок до громіздкої, за-пилюженої і розхитаної машини.

Чеді міцно обняла Родіс, поцілувала астронавігатора, після чого, ставши на коліна, погладила свій СДФ.

Двоє землян і тормансіанський інженер стояли на балконі п’ятого храму. Машина рушила верхнім обхідним шляхом, стовп куряви ще довго було видно над містом. Таель уже навчився розпізнавати настрій своїх, здавалося б, незворушних земних друзів. І зараз, дивлячись на спокійні, розважливі обличчя, інженер вирішив відволікти Родіс і Норіна від дум.

— Я ще не подякував вам за дорогоцінний подарунок, — сказав він, показуючи на СДФ.

— У нас не дякують за дарунки. Найбільша радість людини Землі — віддавати. Ми повинні сказати вам спасибі, — промовила Родіс.

Таель чомусь знітився і перевів розмову на інше.

— Мене завжди інтригувала кількість ніг СДФ. Чому 9, чому непарна, а не двостороння симетрія 2-4-6-8-10?

— Питання не з легких, — відповів Норін. — Вище білатеральної симетрії — тріада. Гелікоїдальна непарність вища двосторонньої рівноваги протилежностей, яку звичайно застосовують на Землі і яка відповідає поверхневій структурі довколишнього світу. 5-7-9 дають певні переваги у подоланні протиріч у бінарних системах і стійкість в обопільно суперечливому світі, тобто можливість переходити нездоланні перепони. Непарність, більша за одиницю, — це вихід з інфернальної боротьби протилежностей, можливість уникнути діалектичного хитання праворуч-ліворуч, вгору-вниз. У природі це багатовісні фазові системи чи трифазний струм, наприклад. Непарність як властивість відзначена ще за сивої давнини. Три, п’ять, сім, дев’ять вважалися щасливими й магічними числами. А в нас застосовується методика навскісних, або гелікоїдальних, врізів у рівноважні системи протилежних сил.

• Предыдущая
• 86/109
• Следующая