Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 83

• Предыдущая
• 83/101
• Следующая

Приятельські стосунки пов’язували Козубських із родиною професора Івана Фещенка-Чопівського, колишнього члена Центральної Ради. Юрко Козубський часто гостював у професорському маєтку в Млинівцях неподалік Вишнівця, де зустрічався у справах з Орисею Фещенко-Чопівською та її подругою Лесею, донькою Івана Огієнка.

Повторне коротке ув’язнення Юрко Козубський відбував разом з Іваном Климишиним – майбутнім курінним УПА Круком. У часі німецької окупації Іван був військовим референтом ОУН Кременецького повіту. Створені, вишколені й озброєні за його участю перші бойові відділи на південній Волині не давали гітлерівцям жодного дня спокою. Кременецький курінь УПА під командуванням бойового Крука добре запам’ятали і фашисти, і червоні партизани, що безчинствували в Шумських лісах. Поручник Іван Климишин за мужність у боях з гітлерівцями був нагороджений Золотим Хрестом бойової заслуги. Організаційні справи й навчання в інституті здружили Юрка і з Анатолієм Кабайдою з-під Луцька.

Дванадцятого жовтня 1939 року Юрія Козубського заарештували енкаведисти. Виказав його член КПЗУ Окончик. Так віддячився комуніст Юркові за допомогу в польській в’язниці, де вони три роки каралися в одній камері. Козубський ділився з вічно голодним «гегемоном» останнім шматком хліба. Найпаршивіший пес не вкусив би після цього, але не комуніст. Не замислюючись, Окончик послав свого благодійника на вірну загибель.

Щоби не потрапити до більшовицьких пазурів, Галина Козубська з Ольгою Шубською, Іваном Климишиним, Сергієм Прокоповичем, Василем Вавринюком покинули рідний край. П’ятірка втікачів щасливо перетнула під покровом ночі й негоди німецько-радянський кордон біля Чесанова й, обходячи німецькі ґарнізони, прибула до Кракова. З Володави на зустріч із мамою і нареченою примчав Ігор Шубський. Гуртом переїхали до Володави. Двадцять третього листопада Ігор і Галина побралися в місті над Бугом. Галина почала вчителювати в новоствореній українській початковій школі й продовжила діяльність в ОУН. У жовтні 1940-го в молодого подружжя народилася донечка Оксанка.

Сліди за Юрієм Козубським, якого червоні бузувіри схопили 1939 року, пропали для родини й друзів надовго. Натрапити на них вдалося аж через п’ятдесят із гаком років за допомогою львів’янки Інни Федущак і Єфрема Гасая з Тернополя. На письмовий запит наймолодшого з Козубських Олега Магаданська прокуратура відповіла, що Юрій Козубський, відбував покарання в Магаданській області. Тут у табірній колоні «Сорок сьомий кілометр» його в серпні 1941-го заарештували вдруге й за антирадянську пропаґанду засудили через два місяці до розстрілу. Вирок виконано 7 грудня 1941 року в Магадані. З сухих слів документа годі догадатися про нелюдські муки, які витерпів за два місяці слідства в студеному краї молодий український патріот. Промовистіша світлина, де двадцятивосьмирічний в’язень, колись атлетичної статури спортсмен, схожий на старого немічного діда. Фотографували невільника за кілька годин до розстрілу. Офіційна довідка повідомляє, що Юрій Борисович Козубський, 1913 року народження, за відсутності складу злочину реабілітований. Посмертно. Через півстоліття.

Чимало довідався Олег про смерть найстаршого брата зі сторінок книжки «Невинно убієнні», яку подарував йому колишній політв’язень, письменник Іван Гнатюк. Її автор Василь Стрільців із Львівщини працював в управлінні внутрішніх справ Магаданської області й редактором газети «Без секретов». Він і повідав світові про одну з кривавих сторінок комуністичної тиранії – колимську. Відомі й імена запроданців Олександра Тегзе і Михайла Гаджеги, на чиїй совісті смерть Юрія Козубського і його табірного приятеля Петра Харака. Обидвох їх 24 жовтня 1941 року трибунал у Сусумані засудив до найвищої міри покарання.

Петро Харак народився в бідняцькій сім’ї в селі Острові на Львівщині. Важкою працею здобув 1935 року правничу освіту у Львівському університеті. 1941 року особлива нарада НКВД позбавила правника-патріота волі на п’ять років. До внутрішньої в’язниці НКВД в Магадані прибув 22 серпня, а через два місяці ліг кістьми в колимську вічну мерзлоту.

Ігор Шубський народився 19 січня 1913 року в місті Рівному. Його батько Антін Шубський, офіцер царської армії, 1914 року пішов на війну. З проголошенням УНР відразу ж перейшов до українського війська, де хоробро воював проти ворогів України. В дев’ятнадцятому році в Одесі більшовицька куля обірвала життя українського старшини. Ігоря виховувала мама. Донька священика Марчаковського Ольга змалечку виростала в атмосфері любові, доброти й патріотизму. Так виховувала й сина, замінюючи йому водночас і батька. Все своє нелегке життя Ольга Марчаковська-Шубська пропрацювала вчителькою. Часто переходила зі школи до школи, переїздила від села до села, бо польська влада не дозволяла довго засиджуватися на одному місці вчительці-українці. Свою нерозтрачену любов молода вдова віддавала синові. Ігор ріс чутливим до чужих негараздів, розумним, допитливим, кмітливим, напрочуд вдумливим хлопчиком. Зовсім малим став учнем Рівненської української приватної ґімназії, що була одним з острівців українства під польською займанщиною. Тут панувала атмосфера щирості, витав волелюбний дух. Нелеґальну організацію «Молода Україна» очолював Семен Семенюк. У вільнодумному ґімназійному товаристві Ігор Шубський почувався, наче риба в чистій воді. Проте небавом через утиски польської влади змушений був покинути Аlma Mater і продовжити навчання в Кременецькій українській ґімназії, яке теж надовго перервло ув’язнення до тюрми посиленого режиму в місті Равічі, а відтак – у Вронках.

Смерть Юзефа Пілсудського трохи послабила становище польської держави, проте багатьом українським в’язням принесла несподіване звільнення через амністію. Не добувши у в’язниці близько року, Ігор Шубський з’явився у Вишнівці, а звідти перебралися з мамою до Кременця.

Влітку 1935 року полковник Євген Коновалець схвалив проект створення крайової екзекутиви ОУН на північно-західних українських землях. Крайовим провідником було призначено Миколу Коса. Його заступником і політреферентом став Ярослав Старух, організаційним референтом – Яків Бусел, Ростислав Волошин очолив ідеологічну референтуру, Степан Пшеничний – референтуру пропаґанди. Ігореві Шубському голова Проводу українських націоналістів довірив референтуру юнацтва. Обласний провід на північно-західних українських землях було доручено Володимирові Робітницькому, Миколі Скоп’юку, Миколі Мостовичу, Василеві Сидору, Павлові Мигалю на псевдо Павур.

Організація Українських Націоналістів швидко нейтралізувала вплив комуністів на волиняків, незважаючи на щедре фінансування КПЗУ з Москви. На активізацію діяльності ОУН польська влада відповіла посиленими репресіями. Судові процеси проти українців стали звичною справою в політичному житті краю. У січні й серпні 1937 року прошуміли «рівненський процес» проти п’ятнадцятьох жителів містечка Костополя і «луцький процес» проти сорока двох студентів. Завершився рік «другим рівненським процесом» проти п’ятдесяти п’ятьох костопільців. А уже в січні 1938-го на лаві підсудних опинилися сімдесят п’ять студентів з Рівненського, Луцького, Дубенського, Володимирського, Кременецького, Горохівського, Ковельського повітів.

Недовго дихав повітрям волі й референт юнацтва ОУН Ігор Шубський. Дорогою до Пляшеви, куди вони зі Степанюком подалися навесні тридцять сьомого, щоби вклонитися тлінним останкам полеглих у битві під Берестечком козаків, обох заарештували польські поліцаї. На щастя, перебування у Рівненській в’язниці, камери якої були переповнені українськими політв’язнями, виявилося не вельми тривалим.

У Кременці Ігор Шубський працював представником Львівської фірми «Ата», що займалася хімічним чищенням одягу. Це давало підпільникові змогу вільно їздити в організаційних справах. Одночасно склав матуру в Рогатинській українській ґімназії та вступив на заочні студії до Української технічно-господарської академії в чехо-словацькому місті Подебрадах. Усе це звів нанівець арешт у серпні 1937 року в Кременці. Слідство з жахливими тортурами ледь не доконало Ігоря фізично. Тяглися слідчі знущання два роки і закінчилися судово-політичним процесом у Рівному, що тривав від 22 до 26 травня 1939 року. Двадцять три молоді українці з Волині, Полісся, Галичини безстрашно говорили з лави підсудних правду в хижі очі польських інквізиторів двадцятого століття. За приналежність до «збройно-революційної підпільної організації» ОУН і таким чином – за «державну зраду» до різних термінів ув’язнення були засуджені Микола Кос, Ярослав Старух, Яків Бусел, Степан Пшеничний, Михайло Коржан, Василь Рев’юк, Микола Скоп’юк, Володимир Робітницький, Микола Мостович, Олександр Бжола, Дмитро Екік, Анатолій Кабайда, Анісій Селенина, Петро Тишковецький, Леонід Мастович, Олександр Клочко, Теодор Смалійчук, Тарас Сепура. Ігореві Шубському дісталося дванадцять років. Стараннями українських адвокатів Степана Шухевича, Володимира Старосольського, Самійла Підгірського кількох в’язнів (Ольгу Андрущенко, Ростислава Волошина, Івана Хлопецького) було звільнено з судової зали. Ігоря Шубського етапували до в’язниці в Тарнові.

• Предыдущая
• 83/101
• Следующая