Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 82

• Предыдущая
• 82/101
• Следующая

На чолі Організації Українських Націоналістів стояв Головний провід, який через польський терор змушений був перебувати за кордоном. Головному проводові підпорядковувалися чотири крайові проводи на окупованих українських землях. Вони, в свою чергу, поділялися на округи, а ті – на повіти. Повіти об’єднували відділи, що гуртували гуртки та звена. Тодішній статут ОУН передбачав три види членства в нелеґальній організації. Наймолодших, віком від восьми до п’ятнадцятьох років, об’єднував доріст. Молодь п’ятнадцяти – двадцятиоднорічного віку входила до юнацтва. Членом ОУН можна було стати по виповненню двадцяти одного року. Звена в юнацтві складалися з трьох юнаків чи юнок і провідника. Збиралися вони щотижня в конспіративних місцях, вивчали історію, ідеологію націоналізму, засвоювали ази конспірації, аналізували політичні події, готувалися до боротьби з окупантом: ідейно, морально, фізично.

На цвинтарі в Кременці височіла братська могила січових стрільців. 1919 року більшовицькі банди ввірвалися до повітового міста й по-звірячому замордували охоплених тифозною гарячкою українських вояків, не пощадили навіть лікаря, полковника Барабаша. Молоді націоналісти спорудили на могилі пам’ятник зі словами Івана Франка на мармуровій плиті: «Їх смерть життя розбудить у народі. Це початок борні, а не кінець!». На шпилі обеліска золотів у безкінечному леті до блакитного неба металевий тризуб.

Четвертого червня 1932 року в Кременці та Кременецькому повіті розпочалися масові арешти української молоді. Не без допомоги місцевих запроданців польська поліція натрапила на слід підпільної організації «Юнак ОУН». Схопили Ігоря Шубського, Данила Закидальського, Миколу Медвецького, Юрія Козубського, Петра Львовича. Зі Львова привезли закайданованого Степана Пшеничного. Зізнання в заарештованих вибивали ґумовими палицями, в ніс заливали нафту, підвішували сердешних донизу головою… Найбільше дісталося керівникові організації Ігореві Шубському. Півторарічне слідство закінчилося гучним політичним судовим процесом у Кременці, який тривав від 15 до 20 грудня 1933 року.

Тридцять одного члена організації «Юнак ОУН», здебільшого учнів середніх навчальних закладів міста, засудили до різних термінів ув’язнення за намагання відірвати від Польщі «креси всходні», тобто окуповані західноукраїнські землі. Студентові Степанові Пшеничному дісталося шість років неволі, Ігореві Шубському – п’ять, Данилові Закидальському на рік менше. Юрій Козубський, Микола Медвецький, Петро Львович «заробили» по два з половиною роки перебування на заґратованій території. До трьох років «в завішанні», тобто умовно, засуджені Ананій Мельничук, Методій Чорній, Михайло Медвецький, Микола Димнич, Володимир Мінчук, Андрій Козачок, Віра Ключинська, Анісія Ратинська, Олена Табінська, Василь Вавринюк, Андрій Хлоупек, Олексій Жиглевич, Ольга Баглаївна, Раїса Зелінська, Григорій Фурсик, Марія Чучмай, Ольга Симонович… На поміщення в «поправчому» закладі до повноліття засуджені п’ятнадцятирічна Галина Козубська та її малолітні друзі Володимир Янчар, Євгенія Трачук, Кость Гаранчук, Андрій Лобар, Тетяна Сагайдаківська, Варвара Шеремета, всі – умовно. Оборонцями в суді виступали відомі українські правники зі Львова Степан Шухевич, Володимир Старосольський, Степан Біляк.

Люблінський апеляційний суд не задовольнив апеляції, яку подали адвокати, і потвердив присуд. Довідавшись про вислід судилища, родичі й друзі засуджених зібралися коло будинку суду й зустріли в’язнів голосним скандуванням: «Слава! Слава!». За участь у стихійній демонстрації були засуджені на терміни від шісттьох до десятьох місяців поважні громадяни Кременця Борис Козубський, Ольга Шубська, Марія Черкавська, Фрузин Медвецький, Аркадій Трачук, Клавдія Медвецька, Тамара Комаревич.

Після кременецьких подій 1933-го польська поліція пильнувала за кожним кроком ґімназистки Галини Козубської. А 1935 року дівчину заарештували й відіслали до поправчого закладу в Ченстохові, що містився в жіночому римо-католицькому монастирі сестер-маґдаленок. Зустріч з ґімназійною товаришкою Валею Шереметою принесла лише короткочасну радість, бо монахині заборонили дівчатам бачитися. Зрідка подруги зустрічалися в каплиці, обмінюючись при тому лише поглядами, бо за кожне слово чекала сувора кара.

Галина швидко здружилася з дрогобичанкою Марійкою Білас і Параскою Радчук з Острога на Рівненщині. Свою «провину» перед «ойчизною» дівчата спокутували працею. Займалися рукоділлям – вишивали, латали, ґаптували, шили ризи, митри, хоругви, білизну з різними гербами… Виправний заклад населяли полячки й німкені похилого віку, безпритульні повоєнні сироти, що доживали віку в монастирі. Було тут і чимало дрібних кримінальних злочинців. У кожному відділі утримували по дві-три дівчини-політв’язнів українок. Спілкуватися між собою вони мали право лише в присутності старих «матечек» польською мовою. Писати листи додому дозволяли виключно польською.

Одного літнього дня на Галину чекала приємна несподіванка: з далекого Кременця приїхав батько. Дівчину навіть відпустили до міста. Донька з батьком провідали родину Клепачівських. Костянтин Клепачівський свого часу працював директором Державного банку в уряді УНР. Його дружина походила з відомої родини Аркасів. Галина швидко здружилася з їхньою донькою Софією.

Батькові вдалося виклопотати у влади дозвіл для доньки на продовження навчання в ґімназії. Галя пішла до сьомого класу в Ченстохові. Дівчину, мов тінь, супроводжувала монахиня-конвоїрка, що викликало жваве зацікавлення серед ґімназисток.

Кінець грудня 1936 року приніс Галині Козубській звільнення з осоружного виправного закладу. Дівчина, повернувшися до Кременця, відновила діяльність в ОУН і продовжила навчання в ґімназії. Ґімназисткою стала й молодша сестра Ірина. За перших совітів дівчина навчалася в радянській десятирічці, як і наймолодший із Козубських – Олег. Галина по закінченню ґімназії вступила на факультет соціології Варшавського університету, студії в якому перервала німецько-польська війна.

Юрій Козубський відбув свій термін у Кременецькій в’язниці й перед Різдвом 1935 року переступив поріг батьківської хати. Відразу ж записався до хору церкви Воздвиження Чесного Хреста під орудою Юрія Кульчинського. Вступив до Львівської греко-католицької духовної семінарії, а через рік став студентом хімічного факультету політехнічного інституту в Данціґу. Українські студенти гуртувалися тут в організаціях і товариствах «Заграва», «Чорноморе», «Основа», «Пласт». Юрко став членом товариства «Чорноморе», поновився в «Пласті» й продовжив нелеґальну працю в ОУН. Через «вільне місто» Данціґ відбувався зв’язок проводу ОУН із краєм. Функції зв’язківців здебільшого виконували заприсяжені студенти.

У травні 1938 року Юрія Козубського заарештувала в Луцьку польська поліція. Місяць утримували студента у в’язниці «На замку», де в одній просторій камері націоналісти сусідили з комуністами. До роковин загибелі Симона Петлюри націоналісти склали тут похоронний марш. І ось за товсті тюремні мури проникла сумна вістка про трагічну смерть 23 травня полковника Євгена Коновальця. Йому й присвятили марш українські в’язні. Звільнений в скорому часі за браком доказів Юрій Козубський виніс присвячений Провідникові марш на волю.

• Предыдущая
• 82/101
• Следующая