Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 48

• Предыдущая
• 48/59
• Следующая

На третій день удосвіта закінчилося нарешті це нестерпне чекання. Незважаючи на нічну пору, всі зібралися в саду, куди робітники вже притягли планер.

Інженер піднявся на платформу і привів у дію мотор. Минуло кілька хвилин, які здалися занадто довгими глядачам, що боялись можливого розчарування. Та вони скоро заспокоїлись. Машина враз легко піднялася вгору, потім, розгорнувши крила, шугнула в простір і повернулася точно на те місце, з якого вирушила. Марсель Камаре посадив на планер десять чоловік, знову піднявся в повітря і тричі облетів по колу сад. Випробування було закінчене.

— Сьогодні о дев’ятій годині вилітає перша партія, — оголосив Камаре, сходячи з платформи.

І тоді все було забуто: облогу, ув’язнення, усі ці дні, сповнені хвилювань і неспокою. За кілька годин кошмар скінчиться — вони будуть вільні. Усі поздоровляли одне одного, а механіки тим часом поставили планер назад в ангар, де він мав лишатись до вильоту в Тімбукту.

Роботи на заводі продовжувались, як звичайно; адже евакуація мала тривати кілька днів. Того дня закінчили розбирати насос, і виявилось, що він не має ніяких пошкоджень. Причину порушення його роботи доводилося шукати десь інде. Що ж до насоса, то його почали знов монтувати.

О пів на дев’яту зовсім стемніло, і Марсель Камаре нарешті подав сигнал, що час вирушати. Перша партія — восьмеро втікачів, які вирвалися з пазурів Гаррі Кіллера, і дві дружини робітників, — уже давно очікували в саду, звідки мав вилетіти планер, керований досвідченим водієм. За наказом начальника десятеро механіків попрямували до ангара. Розчинили двері…

І тоді сталася катастрофа. Саме в ту мить, коли розчинялися двері, раптом пролунав страшенний вибух. Ангар розвалився, як складена з карт хатинка. На його місці височіла купа уламків.

Усі на мить скам’яніли, потім кинулися на допомогу механікам. На щастя, крім одного, легко пораненого, всі вони лишились неушкоджені, бо ще не встигли ввійти в ангар.

Проте, хоч і не довелось нікого оплакувати, це було для обложених страшним нещастям, справжньою катастрофою. Планер був знищений, він просто розлетівся на дрібні, ні до чого не придатні уламки.

— Ріго, — сказав Камаре зі спокоєм, який ніколи не зраджував його за найсерйозніших обставин, — треба розібрати уламки і з’ясувати причину вибуху.

Почали розчищати те місце, де стояв планер. Рук було багато, і робота посувалася швидко. Близько одинадцятої години вечора ґрунт був у цьому місці очищений і виявлено глибоку яму.

— Динаміт, — холодно промовив Камаре. — Очевидно, він не сам тут появився!

Плями крові на уламках свідчили про те, що при вибуху були жертви, і розкопки продовжувалися з неослабною енергією. Скоро появилися зловісні знахідки. Коло півночі виявили пошматовану, відірвану ногу негра, потім — руку і, нарешті, голову.

Амедей Флоранс, як і належить порядному репортерові, уважно стежив за роботами і одразу впізнав її.

— Чумукі! — вигукнув він.

Усе ставало зрозумілим. Зрадник Чумукі був винуватцем і першою жертвою вибуху. Лишалось дізнатися, як він пробрався на завод. Адже й інші могли проникнути слідом за ним. Треба було відбити ворогам охоту і налякати їх. З цією метою жалюгідні останки Чумукі за наказом Камаре кинули через стіну на еспланаду, де люди Гаррі Кіллера неминуче їх знайдуть. Вони знатимуть, що появлятись на заводі небезпечно.

Розкопки тривали. Робітники по цепу передавали уламки в сад, і поступово очищалася все більша площа ангара.

— Ось ще один! — скрикнув раптом хтось з робітників.

Марсель Камаре наблизився. Між камінням справді показалася нога людини. За кілька хвилин відкопали все тіло. Це був білий середнього віку, з плечем, розчавленим уламком даху.

Доктор Шатонней схилився над ним і сказав:

— Він живий!

Пораненого витягли з-під уламків і віднесли до Камаре, де доктор заходився його перев’язувати. Вирішили допитати його завтра, якщо він матиме сили говорити. Розчистка уламків закінчувалась. Було вже ясно, що людей під руїнами більше немає, а тому Марсель Камаре наказав робітникам кидати роботу і йти відпочивати. Інженер і його гості також попрямували через сад до себе.

Зробивши кілька кроків, Амедей Флоранс раптом спинився і спитав Камаре:

— Що ж ми тепер будемо робити без планера?

— Збудуємо новий.

— А матеріали у вас є? — поцікавився Барсак.

— Повністю.

— Скільки часу вам на це потрібно?

— Два місяці.

— Гм! — тільки й вимовив Флоранс і рушив далі в глибокій задумі.

Два місяці! А харчів лишалось на два тижні.

Який несхожий на вчорашній був цей день 13 квітня! Мало хто з обложених стулив повіки в останні години ночі. У всіх одне було на думці — як вийти із тяжкого становища, і ніхто не міг нічого придумати. Навіть Камаре почував свою безпорадність. Він не бачив іншого виходу, крім спорудження нового планера. Та було б справжнім самообманом покладати надії на машину, будівництво якої потребувало двох довгих місяців, в той час як харчів лишилося щонайбільше на два тижні.

До того ж після старанної перевірки з’ясувалося, що наявних запасів і городини, яка дозрівала, могло вистачити тільки днів на дев’ять або десять. Це означало, що ще до закінчення квітня неминуче почнеться голод. Щоб по можливості відтягти цю страшну мить, вирішили одразу обмежити норми споживання, — захід, який не міг врятувати обложених, але так би мовити розтягував їхню агонію.

Покінчивши з цим і розпорядившися роботами по спорудженню нового планера, Марсель Камаре, після сніданку, цього разу дуже скромного, в супроводі своїх гостей відвідав пораненого. Доктор Шатонней завірив, що той в стані витримати допит.

— Хто ви такий? Як вас звуть? — спитав Камаре.

— Фергус Давід.

— Це два імені, зауважив Камаре. — А справжнє ім’я і прізвище?

— Даніель Фран.

— Національність?

— Англієць.

— Ваше становище в Блекленді?

— Радник.

— Радник?.. — не зрозумів Камаре.

Видно було, що Франа це здивувало, але він все ж пояснив:

— Так називають тих, хто управляє разом з Кіллером.

— Давно ви тут?

— З самого початку.

— Ви знали Кіллера раніше?

— Так.

— Де ви з ним познайомилися?

— У загоні Бакстона.

Почувши ці слова, Джейн здригнулася. Доля посилала їй нового свідка.

— У загоні Бакстона?.. — повторив Камаре. — Чому ж я вас не пригадую?

— Мабуть, я дуже змінився, — розсудив Фран філософічно. — Я ж там був з вами разом, пане Камаре.

Джейн більше не могла витримати і втрутилась.

— Ви були в загоні Бакстона, коли туди приїхав Гаррі Кіллер? — спитала вона.

— Так.

— Чому капітан Бакстон так легко прийняв його в загін?

— Не знаю.

— Чи правда, що з того дня, як Кіллер вступив у загін, він фактично став його начальником?

— Дійсно, це так, — відповів Фран, якого, видко, дивувало, що його запитують про такі давні справи.

— Виходить, саме за наказами Гаррі Кіллера загін Бакстона почав наскоки й грабежі, які привели до знищення загону?

— Так, — підтвердив Фран.

— Капітан Бакстон до цього не причетний?

— Ні.

— Ви чуєте, панове? — сказала Джейн своїм супутникам. Потім вона знову звернулася до полоненого: — Чому ж капітан Бакстон поступився місцем Гаррі Кіллеру?

— Звідки мені знати? — нетерпляче відповів Фран.

Схоже було на те, що він говорив щиро. Джейн не стала наполягати.

— Чи відомо вам принаймні якою смертю помер капітан Бакстон? — спитала вона.

— Та… під час бою, — відповів Фран таким тоном, наче це було всім відомо. — Разом з ним загинуло ще багато людей.

Джейн Бакстон зітхнула. І цього разу їй так і не довелося дізнатись про ті моменти, які ще були не зовсім ясні.

— Я скінчила, — сказала вона.

Інженер одразу продовжив допит про те, що його цікавило.

— Звідки дістали негрів, коли будували місто? — спитав він.

• Предыдущая
• 48/59
• Следующая