Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 47
- Предыдущая
- 47/59
- Следующая
— Отже, ви відмовляєте, лане полковнику?
— Мені дуже шкода, але відмовляю.
Капітан Марсеней продовжував наполягати. Він розповів полковникові, які почуття зв’язували його з Джейн Морна, але і це не допомогло. Він нагадав, що привів з собою сто чоловік, без яких легко могли б обійтися. Та полковник Аллегр лишався незламним.
— Мені прикро, дуже прикро, капітане, але мій обов’язок — відмовити вам. Можливо, ваші люди і справді мені непотрібні, але це — люди, і я не маю права так легковажно рискувати їхнім життям. До того ж, не треба поспішати. Почекаємо нового повідомлення від мадемуазель Морна. Коли вона телеграфувала раз, то, дуже ймовірно, телеграфуватиме ще.
— А якщо вона не має змоги?! — вигукнув Марсеней у розпачі. — Адже депеша раптом обірвалася!
Полковник жестом дав зрозуміти, що це було б надзвичайно прикро, але він не може змінити свого рішення.
— Тоді я вирушу сам, — рішуче заявив Марсеней.
— Сам?.. — повторив полковник.
— Так, пане полковнику. Я прошу дати мені відпустку, в цьому ви мені не відмовите…
— Навпаки, відмовлю, — відповів полковник. — Невже ви думаєте, що я дозволю вам кинутися в авантюру, з якої ви не повернетесь?
— В такому разі, пане полковнику, я прошу вас прийняти мою відставку.
— Вашу відставку?..
— Так, пане полковнику, — спокійно промовив Марсеней.
Полковник Аллегр відповів не одразу. Він подивився на свого підлеглого і зрозумів, що той в не зовсім нормальному стані.
— Ви добре знаєте, капітане, — сказав він йому по-батьківськи, — що ваша відставка повинна пройти по інстанціях, і я не маю повноважень її прийняти. У всякому разі, це справа, яку треба обміркувати. Приходьте завтра вранці, тоді поговоримо.
Чітко відсалютувавши по-військовому, офіцери вийшли. Перріньї провів товариша, всіляко намагаючись його заспокоїти. Але той навіть не чув. Розпрощавшися з другом, капітан Марсеней замкнувся в своїй кімнаті. Залишившись на самоті, він кинувся на ліжко і розридався.
IX. КАТАСТРОФА
Подача струму з гідроелектростанції припинилась ненадовго. Уже наступного дня зранку струм знову появився.
Це сталося тому, що Гаррі Кіллер був першою жертвою свого маневру, який спочатку здався йому таким вдалим. Він позбавив завод струму, але і в нього самого спинились сільськогосподарські машини, до яких перестали надходити з заводу рушійні хвилі.
Перестали також діяти електричні насоси, які качали воду з річки в два резервуари; з них один містився на заводі, і з нього вода надходила в другий — над казармою Чорної варти, звідки подавалася всьому місту. Нарешті, коли настала ніч, все місто оповила темрява, і це особливо розлютило Гаррі Кіллера, тим більше, що ніякого іншого освітлення, крім електричного, не було, а завод весь світився під захистом потужних прожекторів.
Переконавшись, що сили нерівні, деспот вирішив дати струм на світанку 10 квітня. Він подзвонив по телефону Марселю Камаре, який саме був у робочому кабінеті разом із своїми гістьми. Вони чули, як він знову відповідав “Так”, “Ні”, “Гаразд”, потім, як і напередодні, розсміявся і враз перервав розмову.
Він пояснив, що вони з Гаррі Кіллером уклали угоду, за якою той не вимикатиме струм з гідроелектростанції, а завод, як і доти, обслуговуватиме Блекленд. Але в цілому угода не міняла становища: мир встановлювався в межах угоди, а поза нею тривала війна. Гаррі Кіллер наполягав, щоб йому віддали в’язнів, а Марсель Камаре відповідав відмовою.
Наприкінці розмови Гаррі Кіллер попросив у інженера рідкого повітря, необхідного для планерів. Досі після кожної подорожі резервуари наново заряджалися на заводі. Тепер у Гаррі Кіллера не лишалося більше ні краплини рідкого повітря, і всі сорок літальних машин стали непридатними.
Проте Марсель Камаре, прагнучи приберегти запас енергії і не бажаючи давати в руки ворогові таку потужну зброю, рішуче відмовив. Деспот аж нестямився від люті і поклявся упокорити противника голодом. Ось тоді інженер і повісив трубку, сміючися з цієї погрози, на його думку такої ж марної, як і всі попередні.
Його гості, навпаки, поставились до неї дуже серйозно. Хоч завод здавався справді неприступним завдяки оборонним засобам, винайденим Камаре, значно гірше було із зброєю для нападу; до того ж, інженер нізащо не хотів застосувати ту, яку мав. За таких умов облога могла тривати без кінця, отже, настане день, коли голод примусить завод капітулювати.
Коли Барсак виклав усі ці міркування Камаре, той знизав плечима.
— Харчі в нас є на довгий час, — запевнив він.
— На який строк? — допитувався Барсак.
Камаре зробив ухильний жест.
— Точно не знаю. Тижнів на два, може, на три. Це не має істотного значення, тому що через сорок вісім годин ми закінчуємо будувати планер. Запрошую вас на випробування, які ми проведемо дванадцятого квітня, вночі, точніше, о четвертій годині ранку — щоб не видно було з палацу.
Ця радісна звістка була для всіх великою несподіванкою. Наявність планера значно поліпшувала їхнє становище. Чи принесе ж він їм порятунок?
— На заводі більше ста чоловік, — зауважив Барсак. — Ваш планер не зможе забрати всіх, який би він не був потужний.
— Він піднімає тільки десять чоловік, не рахуючи водія, — відповів Камаре, — і це зовсім непогано. Звідси до Сея повітряним шляхом коло трьохсот п’ятдесяти кілометрів, і сімсот до Тімбукту, куди ще бажаніше було б дістатися. Літати ми будемо тільки вночі, щоб уникнути повітряних торпед, отже планер зможе робити протягом доби три польоти в першому напрямі або два в другому. Таким чином, сто п’ятдесят чоловік — все населення заводу, включаючи жінок і дітей, — можна буде вивезти за три дні в Сей і менш як за вісім — у Тімбукту.
Цей план було визнано цілком здійсненним, і побоювання, породжені погрозами Гаррі Кіллера, зменшились; усі з нетерпінням чекали тецер, коли можна буде здійснити задум.
Ці два дні здалися обложеним нескінченними. Вони старались якось згаяти час і нерідко прогулювалися в саду під захистом стіни, яка закривала їх від палацу. Що ж до Понсена, то він з ранку до вечора лишався на городі, де, схилившись над грядками, то робив якісь виміри, озброївшись лупою, то щось зважував на маленьких, дуже точних терезах.
— Що це ви робите? — спитав якось Амедей Флоранс, побачивши його за цим заняттям.
Понсен поважно відповів, що займається своєю спеціальністю, тобто статистикою, а саме: проводить обчислення, яка кількість населення могла б прохарчуватися в “Петлі Нігера”.
— Але ж ми, по-моєму, знаходимось не в цій славнозвісній петлі?
— Нікому не заборонено вдаватись до аналогії, проголосив Понсен повчально.
І він пояснив Флорансу і доктору Шатоннею, який саме надійшов, що це робиться дуже просто.
— Ось шпінат, одна рослина якого займає квадратний дециметр; трохи далі — цвітна капуста, одна головка якої займає чотири квадратних дециметри. Я виміряв по сто рослин кожної породи, вибраних навмання, і вивів пересічну площу, яку вони займають. Я також визначив їх добовий приріст. Наприклад, вага оцього салату від учорашнього дня збільшилася точно на чотири грами сто двадцять сім міліграмів… Коротше: я вивів ма-те-ма-тич-ним способом, що добове збільшення ваги рослин становить в середньому двадцять два міліграми на квадратний сантиметр. Знаючи площу “Петлі Нігера” і кількість їжі, потрібну, щоб прохарчувати одну людину, дуже легко встановити, яка кількість населення зможе жити в “Петлі Нігера”. Ось яку допомогу подає нам наука! Як бачите, час нашого ув’язнення минає не без користі.
— Завдяки вам, пане Понсен! — хором заявили журналіст та лікар і поспішили відійти, а Понсен і далі продовжував свої наукові обчислення.
10 число минуло година за годиною. Одинадцятого сталася подія, правда, не дуже серйозна, яка трохи порушила одноманітність заводського життя. Коло п’ятої години дня Камаре доповіли, що перестав діяти насос, який качає воду з річки в резервуар. За наказом інженера почали розбирати поршень, що був, очевидно, пошкоджений, але потребував незначного ремонту, який мав тривати менше двох діб.
- Предыдущая
- 47/59
- Следующая