Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 26

• Предыдущая
• 26/64
• Следующая

За машиною тягнувся негустий шлейф куряви, який швидко осідав. Інколи траплялися поодинокі деревця тамариксу, а ще рідше — фінікові пальми, засипані піском майже по саме листя. Та з часом під колесами зашурхотів гравій. Кожного разу, долаючи ділянки гострого уламкового матеріалу, я не переставав дивуватися міцності шин мого автомобіля. Здавалося, проїдь з десяток кілометрів тієї наждачкою — і від них лише шмаття зостанеться. Попервах я навіть раз по раз зупинявся й стривожено кидався до коліс. Але широчезні шини “тойоти” лишалися неушкодженими…

Їхали ми доти, аж поки машина не розпеклася так, що всидіти в ній було вже неможливо. Тоді спинилися біля невисоких скель, напнули тент і заходилися готувати обід. Омар принишк. Куди й подівся його піднесений настрій, рухи стали повільними, чорні, завжди блискучі очі ніби заслало полудою. Він щохвилини припадав до високого горлача. До речі, кращої посудини на воду, ніж горлач — глиняний глек з тонкою шийкою, — в пустелі годі й придумати. Одначе вода не замінить чашечки міцного зеленого чаю. А надто ж коли в ньому трохи відчувається запах полину. Саме запах, а не смак. Я навчився від бедуїнів домішувати в чай рослину, схожу на наш полин. Вона росте там по руслах висохлих річок.

— Мосьє Алі, — сказав Омар, беручи з моїх рук чашку з чаєм, — ваша доброта не знає меж. Хай аллах буде до вас милостивим!

— До нас, Омаре! Хай він буде милостивим до нас, — відказав я.

А сам подумав: “І милість його хай розповсюджується також на нашу “тойоту”.

— Якщо чотирнадцяте, якого мені народить Фатіма, буде хлопчик, я назву його Алі, — знову озвався мавр. — Ви не проти?

— Не проти, не проти, — відказав я з усміхом. — Хай воно буде здорове і щасливе!

Трохи помовчавши, я запитав його:

— Скажіть, Омаре, вам не важко прогодувати таку сім’ю?

— Спочатку було важко. А зараз четверо старших уже працюють… Що поробиш, коли аллах такий щедрий до мене — майже щороку когось дарує. — В голосі його бриніла погано прихована іронія.

До чаю ми з’їли по шматочку в’яленої верблюжатини, а тоді повкладалися на повстині, щоб подрімати поки спека. Омар, незважаючи на міцний чай, і справді заснув. Його брунатне обличчя вкрилося рясним потом. Я ж вовтузився, раз у раз прикладаючи до лоба вогкого носовичка. Пекло немилосердно. Мабуть, від жароти свідомість потьмарило, і скелі мені почали ввижатися руїнами загадкового чорного міста. У тому руйновищі виділялися високі башти, споруди з карнизами й колонами, але без вікон. А навколо ні звуку, ні руху, ні подиху вітерцю. Тільки над похмурими обрисами скель вгадувалося коливання повітря.

Після другої баньки води я спробував заснути. І мені це почало вдаватись. Я навіть побачив у дрімоті білу хату моєї бабусі з вербою під вікном. Та мій сон і Омарів теж обірвав звук пострілу. Ніби десь пальнули з карабіна. Я кинувся до машини по “шмайсера”, та Омар спинив мене:

— Не треба, мосьє Алі. То не постріл, то звук сонця.

Бачачи, що я не второпаю, він пояснив:

— Скеля тріснула. У нас той звук називають звуком сонця… — Мить він повагався, а тоді сказав: — Погана прикмета.

Я не став допитуватися, чому та прикмета погана. Натомість прочинив дверці машини і глянув на спідометр. Від свердловини ми від’їхали більше як на сотню кілометрів. Термометр вже показував плюс сорок вісім.

— Треба втікати, Омаре? — запитав я.

— І не гаючись, — відказав той.

Куди й поділася в’ялість. Ми повкидали в машину кошму, посуд, згорнули тент і запустили двигун.

Сонце тим часом почало скочуватися із зеніту, хоча лагіднішим від того не ставало. У машині було, немов у духовці. Омар відкрив люк на даху, але розпечене пввітря мало послаблювало наші муки.

Щебінь під колесами подрібнішав, а невдовзі дорогу нам почали перетинати дюни. Вони дедалі ставали вищими й крутішими. Їх уже не можна було подолати з розгону. Машина, не досягши гребеня, зари валася в пісок, і тоді ми з Омаром відкопували її і задкували вниз. Після чергового випадку мій супутник сказав:

— Не варто наражатися, мосьє Алі. Давайте краще обминати високі дюни.

Повітря почало ледь-ледь коливатись. Я звернув на це увагу Омара, але він відказав:

— Ліпше б того коливання не було, мосьє… Скільки ще лишилося кілометрів до табору?

— Не більше тридцяти, — відповів я, кинувши погляд на спідометра. — Якщо їхати по прямій.

Невдовзі рух повітря став відчутнішим. Скоро він перейшов у вітрець, а згодом розігрався справжній вітер, який злизував з розпеченої поверхні дрібні піщинки й жароту і кидав нам у лобове скло. Омар зачинив люк, а перегодя запнув обличчя кінцем чалми. Я теж вкутався по самі очі махровим рушником. Ми їхали, обливаючись потом і задихаючись від нестачі повітря. Зупинялися тільки для того, щоб наповнити водою горлача. А вітер дужчав. Раптом до рівномірного гулу двигуна домішався якийсь сторонній звук. Спершу я подумав, що скоїлося щось з машиною. Прислухався. Звук справді мав металевий відтінок. Я спинив “тойоту” і заглушив мотора. Але звук не зникав. Натомість з’явився ще один і ще… Вони були співучими, я б сказав навіть — гармонійними. Звуки линули звідусюди. Огледівся на всі боки, але ніщо не порушувало одноманітності піщаного, ландшафту. Тим часом звуки танули й знову виникали. Вони ніби народжувалися від невидимих струн-променів, по яких ударяли піщинки.

— Мосьє Алі, — почувся тривожний голос Омара, — треба тікати. Піски заспівали. Насувається хамсин.

Я вперше вловив у голосі мого супутника паніку. До речі, маври бояться цього вітру і щораз попереджають иро нього по радіо. Я ж, слухаючи співи Омара, очевидно, проґавив те попередження. “Зрештою, — намагався заспокоїти себе, — у маврів є причини боятися. За верблюда, якщо в пустелі застане, хамсин, не сховаєшся. Мн ж маємо “тойоту”, відер шість води, запас харчу. Бензину теж вистачить. А до оази, яка прихистила табір бедуїнів, лишилося якихось двадцять кілометрів.

— Отже, погнали, Омаре, — мовив я нарочито бадьоро.

— Погнали, погнали, мосьє Алі… — заквапив мавр.

Вітер переростав у бурю. Посилилися й співи піску.

Але тепер уже не вчувалося гармонії, швидше вони нагадували пошматовану мелодію, яку вітром розносило по пустелі. І тут пісок з гребеня бархана, до якого ми наближалися, раптом здійнявся й завис у повітрі. Те ж саме сталося й з іншими барханами.

— Почалося, — озвався Омар.

Він склав руки долонями на рівні грудей і почав бурмотіти якусь молитву, пересипаючи її іменами всіх своїх тринадцятьох дітей.

Тим часом піщані хмари, що якусь хвилину коливалися над барханами, раптом розлетілися. Пустеля перетворилася на справжній піскопад, крізь який ледь-ледь угадувалоея сонце. Імла заслала обрій. Водночас стало нестерпно. задушливо, не вистачало повітря. Машину, здавалося, обсипало жаром. Я заглушив двигун. Термометр у салоні показував шістдесят вище нуля. Нестерпно кортіло відчинити двері, але по той бік нуртувало пекло.

— Омаре, — перервав я знетямлену молитву мого товариша, простягаючи йому баньку, — випийте й заспокойтесь. Під час хвилювання організм потребує більшої кількості кисню й води. Мусимо ощадити. А молитви читайте подумки. Аллах вас почує.

Омар зробив лише два ковтки і з завидною силою волі відсторонив посудину від уже потрісканих губ.

— Ну, це ви вже занадто… — сказав я. — Маємо ще чверть діжки. Пийте на здоров’я.

— Хамсин дме дві-три доби, — відказав мавр і знову, на цей раз безгучно, заворушив вустами.

“Хамсин… хамсин…” — туманно зринало в моїй пам’яті. І раптом перед очима виник великий рудий кінь, який мчить стрімким чвалом. Вершник на ньому здається непропорційно малим, як хлопчак. Рудого намагаються настигнути помітно менші — вороні, чорні, білі коні. А натовп скандує: “Хамсин! Хамсин! Хамсин!”

“Що означає слово “хамсин”?” — питаю в сусіди по столику. Замість відповіді чоловік бере з тареля апельсин і, обібравши його, дає мені. Це знак особливої поваги. Я з вдячністю приймаю соковитий плід, але чекаю на роз’яснення. Араб, мабуть, вибачивши мені мою європейську неделікатність, мовив французькою: “Хамсин — по-арабському “п’ятдесят”. У нас так називають вітер, який з’являється в найближчі п’ятдесят діб після весняного рівнодення. Лихо тому, кого він застане в пустелі. Це — “вогненний вітер”. Тим часом рудий велетень прийшов першим до фінішу. На іподромі в Нуакшоті творилося щось неймовірне…

• Предыдущая
• 26/64
• Следующая