Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 25

• Предыдущая
• 25/64
• Следующая

Я запропонував Мейєрсу і Нешу (Боб у цій справі — пішак) припинити застосування “конойону”. Крістофер відповів, що в справах подібного розмаху без втрат не обійтися і треба сприймати їх спокійно. Людська жертва, яка вряди-годи приноситься публічно, тільки драматизує, робить цікавішим будь-яке видовище.

Отже, загнати джина назад у пляшку я не в змозі. Сподіваюся, що це зможете зробити ви, джентльмени!..”

Мортон акуратно заклеїв конверта. З мармурової підставки взяв невеличкого срібного дзвіночка. Струснув.

Почулася кваплива хода служниці.

— Місіс Боулс, ви, здається, збиралися йти за покупками? Зробіть ласку, йдіть зараз і киньте до поштової скриньки цього листа.

— Добре, сер. Я вже йду…

За хвилину Мортон почув, як на першому поверсі м’яко клацнув замок вхідних дверей. Він поволі висунув шухляду столу, дістав невеличкий важкий браунінг. Мортон придбав його після того, як оселився в цьому великому особняку, обставленому важкими старовинними меблями. Багата людина повинна мати чим боронити своє майно.

Не зволікав. Підійшов до великого кольорового телевізора і ввімкнув звук на повну силу. Повернувся в улюблене глибоке крісло. Приставив пістолет до скроні. “Нічого, — майнуло в голові. — Це — не страшніше за “конойон”…”

Звук пострілу поглинула музична істерія, яку влаштував на екрані ансамбль “Роллінг Стоунз”.

Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. Ящики 8 керном лежали просто неба, поряд із дощатим будиночком бурильників.

— Пишіть, — сказав Ткач, піднісши до очей круглий шматок породи, — алевроліти. Глибина… — Він перевів погляд на стратиграфічну колонку: — Глибина тисяча вісімсот метрів.

Спека його, здавалося, не доймала — на лобі жодної краплини поту.

— Що, жарко? — посміхнувся він. — Ходімо до лісосмуги, охолонемо.

Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки через поле стиглого вівса. Йшли мовчки. А коли нарешті дісталися затінку, мій супутник озвався:

— Це ще не спека. Справжня спека — в Сахарі. Сказати точніше — пекло.

Ткач ліг у траву. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового.

— Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше бачиш пустелю? — мовив він по хвилі. — Піднесеності й суму. Та спочатку охоплює почуття піднесеності. Забуваєш на мить усе на світі й стоїш немов голий посеред жовтої німотності. Кудись зникають твої тривоги. Настає якась дивна рівновага душі й тіла. Подих твій зливається з подихом світла й простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчинишся в пекучому безгомінні, настає раптом дивовижне відчуття, ніби в тобі виник струмінь світла — невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався… — Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи, бува, не з’явилася на моєму виді поблажливість. Але помітивши в моїх очах зацікавленість, він заклав руки за голову й провадив далі: — От зараз я лежу під оцим деревом, ви сидите, прихилившись спиною до нього ж, навколо висока трава. Так от, цю картину я вже бачив, там, у пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я її не розгледів як слід. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ні відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав… Після того, що я зазнав тоді, мені весь час здається, ніби я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите.

— Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося тоді в пустелі, відбулось якесь зрушення в психіці й у вас з’явився дивний комплекс, начебто все, що ви бачите, вже колись було, — сказав я.

— Ця думка й мені приходила в голову, — відказав Ткач. — І якби не одна обставина, то я, мабуть, тим здогадом і вдовольнився б. Бо й справді, хіба мало закомплексованих на світі… Але ж та обставина… — Цього разу він глянув на мене пильно, аж мені стало не по собі. — Річ у тім, що деякі події я можу передбачити…

Якийсь час він лежав мовчки. Його міцно стулені губи й вигорілі на сонці брови на засмаглому обличчі здавалися білими. Зараз Ткач був десь далеко-далеко. Нарешті губи його розімкнулися й він мовив:

— Я ж ото їздив по пустелі від свердловини до свердловини. Моїм завданням було не пропустити керна водоносного горизонту, до якого добувалися свердлярі. До речі, під Сахарою чимало води. Щоправда, на глибинах від двохсот до шестисот метрів…

. -.Я. десь чув, — перебив я його, — що під Сахарою ціле підземне море прісної води.

— То балачки, — відказав Ткач. — Води, справді, там багато, але не море… Окремі лінзи, які до того ж не завжди сполучаються з іншими водоносними горизонтами континенту. Та я не про те… Отож мені доводилося гасати по пустелі, щоб не пропустити керна водоносної породи. А відстань між свердловинами чотириста й більше кілометрів. Шляхи ж тільки в західній частині. Добиватися доводилося караванними стежками та ще по компасу… Ніколи не забуду каравану, який я вперше побачив у надвечір’ї. На обрії з’явився ланцюжок верблюдів. Він рухався по самісінькій лінії горизонту, і здавалося, що то рівномірно коливаються не живі істоти, а тіні на тлі фіолетового неба. Караван розчинився в сутінках і полишив у мені дивне відчуття смутку. Згодом, коли мені доводилося бачити неквапливу вервечку верблюдів, почуття суму поверталося; воно нагадувало ностальгію з домішком невиразних образів з мого дитинства. І все ж, попри напади туги за домівкою, я полюбив пустелю. Є в ній щось величне і врочисте. Особливо в ранкові часи, коли каміння й пісок ще не перетворилися на розпечений черінь, а повітря не обпікає легені.

Одного такого ранку ми повкидали в “тойоту” злиденні пожитки свердляра Омара й рушили на північний захід. Дружина Омара з дня на день мала ощасливити його чотирнадцятим нащадком, і він, не діждавшись зміни та не добувши двох діб до двомісячного терміну, який йому належало відпрацювати на свердловині, накивав п’ятами зі мною. Двоє його колег погодилися нести вахту без Омара. На той час я жив у Маврітанії уже шостий рік. Арабську знав не гірше за бедуїнів, хоча ділові розмови з урядовцями ведуться там французькою. Я навіть переклав з французької мови на арабську посібник з гідрогеології, чим немало догодив простим свердлярам…

Ткач мацнув себе по кишенях, дістав цигарки й запальничку й, прикуривши, сів. Мені подумалося, що пустеля наклала відбиток і на його постать, і на його обличчя. Випарувала все зайве, а на худорлявий вид нанесла брунатно-жовтий тон, водночас вибілила губи, брови й чуба. Відбиток пустелі знати було й на його психіці. Я пам’ятав Ткача до від’їзду за кордон. Був він тоді життєлюбом, відкритим чоловіком. Повернувся ж стриманим, настороженим. І в стосунках зі мною він не переступав тієї межі, за якою починалося панібратство. Не докуривши цигарки й до половини, він затоптав її, знову випростався в траві й провадив далі:

— Отож ми з Омаром, помахавши на прощання товаришам і востаннє окинувши поглядом вежу свердловини, подалися на північний захід, де кілометрів за півтораста звідти був невеликий стан бедуїнів. Там ми мали намір, заночувати. До речі, щоразу, коли я покидав затишний вагончик бурильників і вирушав у коричнево-жовте безмежжя, мене охоплювало відчуття, ніби я йшов на велику авантюру. Так воно й було насправді. Пустеля, дарма що одноманітна, а на несподіванки вигадлива… Омар був вдячний мені, адже мікроавтобусик, на відміну від великої геологічної машини, яка кожного разу забирала чергову вахту, мав усі вигоди: зручні сидіння, м’яку підвіску, був укомплектований всім необхідним: від аптечки до короткоствольного “шмайсера”, не кажучи вже про діжку з водою та діжку з бензином. Та й маршрут мій пролягав майже навпрошки. Не можу сказати, щоб я був у захваті від мелодії, яку затягнув Омар. Проте її ненав’язливі переливи, що звуковим малюнком нагадували химерний орнамент маврітанськнх арабесок, були мені милішими від космополітичних пісеньок, що їх дарував ефір. Тому я вимкнув приймач. Тим часом сонце відірвалося від небосхилу і, як це буває тільки в пустелі, одразу ж почало свою пекельну роботу…

• Предыдущая
• 25/64
• Следующая