Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 15
- Предыдущая
- 15/73
- Следующая
Не зупиняючись, ми проїхали ще одну малу милю і прибули в містечко під назвою Талалаївка, яке зазнало тієї ж долі. Скоро ми добулися другого селища, поблизу першого, на ім’я Орадівка. Укріплення його спалено, але у ньому лишилось невелике число людей. Наші серця розривались за них і з причини того, що сталося. Одначе вони вийшли нас зустріти за звичаєм і привели нас до великої церкви в ім’я св. Михайла. Досі ми не бачили в землі козаків подібної за висотою і величчю її п’яти бань. Решітка галереї, яка оточує церкву, вся різьблена і дзвіниця над її брамою теж має решітку. Церква ця нова, але мешканцям не вдалось натішитися нею. Всі ми багато плакали за тими тисячами мучеників, котрих убили вороги віри і облудники в оцих сорока чи п’ятдесяти містечках, числом, можливо, сімдесяти чи вісімдесяти тисяч душ. О невірні! О нечисті люди! О жорстокі серця! Що вчинили жінки, діви, діти, немовлята, щоб їх убивати? Якщо ви маєте мужність, йдіть воювати зі старцем (нехай продовжиться його життя!), який зробив вас посміховиськом світу, перебив ваших вельмож і князів, винищив ваших сміливців і відважних мужів і перетворив вас на предмет презирства і глуму. Його ім’я Хміль. Яке це чудове ім’я: завзятий! Самі ляхи прозвали його Хмелем, а слово “хміль” у них означає: завзятий. Так його назвав король. Вони дали йому це прізвисько “Хміль” за ім’ям рослини, яка у них проростає; вона схожа на квасолю квітами і листям, але в’ється по деревах, її вони сіють по всій цій країні у своїх городах і садах, де вона в’ється по довгих жердинах, що їх вони ставлять для цієї мети. Її плоди збирають після того, як зів’януть квіти, поцятковані зеленими плямами і кладуть їх у киплячу рідину, яку вони перетворюють на спиртний напій, саме кладуть у відвар жита (сім’я, схоже на пшеницю), з якого женуть міцний спирт. Взимку хміль звичайно засихає і служить паливом, а коли настає весна на Великдень, він пускає паростки і піднімається. Тому вони й порівнювали з ним Хмеля, бо в час посту він припиняє війну і битви, знімає меч і веде мирне життя у себе вдома. Тоді з’являються ті, у кого немає ні голови, ні віри, палять, розорюють і вбивають геть аж до великодня, а він сидить спокійно. Та коли настає світлий великдень (з його квітами), він піднімається і до нього збирається 500 000 бійців, воїнів за віру православну, йдуть на самопожертву з любові до господа їхнього, а не з бажання дістати утримання чи інші вигоди. Хміль тепер може пишатися цим перед царями всієї землі, бо у нього понад 500 000 ратників, котрі служать без будь-якого утримання. На його поклик вони з’являються до нього на допомогу зі своїми припасами харчів і всього, що їм необхідно. І вони всі, і він великодного свята до великого посту живуть у степах, у розлуці з дружинами й дітьми, у цноті й цілковитій чистоті. В такому стані вони перебувають з року в рік до цього часу, ось уже вісім років. Який це благословенний народ! Який він численний! Яка ревно православна віра! Яка вона велика! Скільки тисяч їх убито в боях чи під час несподіваного нападу, скільки тисяч татари забрали в полон, і все ж вони тепер нараховують таку величезну кількість війська (хай буде благословенний їхній творець!).
Але скількох ляхів перебили козаки! Сотні тисяч з дружинами й дітьми, не лишаючи з них жодного.
Ми роздивлялися палаци їхніх вельмож і правителів, що всередині фортець, з великої відстані, з причини, що їх висота з банями і решітками величезна. Хто їх оглядає і заходить туди, захоплюється їхньою витонченістю і будовою, а також їхніми печами, котрі набагато вищі кипарисів; це місця для вогню, який розводять узимку. Тепер ці палаци в руїнах, безлюдні й служать притулом для собак і свиней. Що ж до породи євреїв і вірмен, то їх будинки, крамниці й заїжджі двори, які їм належали, тепер зробилися лігвищем для диких звірів, бо Хміль (хай буде довгим його життя!), заволодівши цими численними містами, винищив у них до ноги всі чужі народи, і тепер ця країна зайнята чисто православними козаками.
Повертаємося до оповіді. Мешканці згаданого міста просили нашого владику патріарха освятити їхню церкву, бо прокляті ляхи до неї заходили, понівечили образи й осквернили її. Від великодня до цієї пори у ній не правили, очікуючи проїзду через місто архієрея, котрий би освятив її для них. Наш владика патріарх учинив водосвяття і освятив церкву.
Відразу після цього ми рушили і, зробивши ще дві милі, прибули у велике місто, поділене на три фортеці, з них кожна на одній стороні. Третє з цих укріплень являє величезну дерев’яну цитадель на узвишші, яку нині будують заново: копають рови, укріплюють міцними вежами і ставлять гармати. Ім’я міста Умань. Усі за звичаєм вийшли зустрічати нас з корогвами і свічками, священики та диякони в облаченнях, разом з полковником Симеоном і його військом. Він стояв поза містом зі своїм численним військом для нагляду за кордоном татар і ляхів.
Нас привели у величну високу церкву із залізною банею гарного зеленого кольору. Вона дуже простора, вся розмальована і збудована з дерева. Її срібні лампади із свічками чудового зеленого кольору численні. Над притвором гарна дзвіниця. В ньому є висока решітка, обернена до хоросу; за нею стоять півчі й співають за своїми нотними книгами з органом; голоси їхні розносяться наче грім. Це місто є перше велике місто у країні козаків; його будинки високі й красиві, більша частина належала ляхам, євреям та вірменам; вони з багатьма круглими вікнами з різноколірного скла, над якими висять ікони. Городяни мають дуже гарне вбрання. У місті дев’ять чудових церков з високими банями: в ім’я Воскресіння, Вознесення, св. Тройці, Різдва Богородиці, Успення, св. Михайла, св. Миколи, Воздвиження Хреста, а також на честь великодня; бо це місто було центром округи при ляхах і має багато їхніх величних палаців. <…>
Ми виїхали з Умані. Полковник провів нас за місто і призначив нам загін, як раніше. Ми зробили одну милю і прибули в інше місто з укріпленнями і цитаделлю на ім’я Краснополка. За звичаєм, нам влаштували зустріч; бо щоразу, як ми виїжджали з того чи іншого міста, один із ратників, що нас супроводжував, випереджав нас, везучи листа від полковника до всіх його підлеглих із звісткою, щоб вони приготували приміщення, наїдки і напої у кількості, достатній для всіх наших супутників, — нас було близько сорока чоловік: ми і наші служителі, наші супутники, ігумени монастирів та їхні слуги, а також приготували б коней для наших екіпажів та накосили свіжої трави для коней, бо, як ми згадували, в цій країні все літо до жовтня буває зелень і квіти, і ми дуже дивувались весняним квітам у літню пору.
Нас завжди зустрічали за містом, за їхнім звичаєм, з хлібом заради його достатку; також, коли ми сідали до столу, передовсім клали хліб. Мешканці міста вийшли нам назустріч на деяку відстань від міста, як ми вже розповідали. Бувало, коли наближалися корогви та хрести, наш владика патріарх із благоговіння до них виходив з повозу, за своїм повсякчасним звичаєм, і йшов у мантії на велику відстань, поки не входили в церкву, звідки ми таким же чином ішли до приготованого нам приміщення, біля воріт якого піднімався хрест на жердині.
Відвідавши церкву св. Михайла, ми відразу поїхали і, зробивши ще милю, увечері на п’яту неділю по п’ятидесятниці прибули у велике місто з трьома лініями укріплень і трьома замками на ім’я Маньківка. Вона має чотири великих ставки; будинки його чудові, гарні; вони належали євреям і вірменам. У ньому чотири церкви: в ім’я Спаса господнього, св. Михайла, владичиці і св. Миколи. За містом є монастир, котрий тепер будують заново.
Нас зустріли за звичаєм за містом священики й диякони з корогвами, хрестами і численними свічками. Нас завели до церкви зі співом, який тривав, поки протопоп не сказав ектенію, поминаючи ім’я нашого владики патріарха антиохійського, їхнього митрополита Сильвестра, гетьмана Зіновія та царя Олексія, як це завжди було заведено. Вони вийшли попереду нас в облаченнях із свічками й співом, поки не розмістили нас у наготованому для нас домі. Наш владика патріарх благословив їх, і вони пішли.
- Предыдущая
- 15/73
- Следующая