Година Бика - Єфремов Іван - Страница 58
- Предыдущая
- 58/110
- Следующая
— Ви вважаєте гідними лише тих, у кого видатні здібності? Але ж є просто добрі, чуйні, дбайливі працівники!
— Як їх визначити, хто добрий, а хто поганий? — недбало усміхнувся Чойо Чагас.
— Та ж це так просто! Навіть у глибоку давнину вміли розпізнавати людей. Не може бути, щоб ви не знали таких старих слів, як симпатія, привабливість, вплив особистості?
— А яким ви вважаєте мене? — запитав Чойо Чагас.
— Ви розумні. У вас видатні здібності, але ви й дуже погана людина, а тому дуже небезпечна.
— Як ви це визначили?
— Ви добре знаєте себе, і звідси ваша підозріливість, і комплекс величності, й потреба постійно зневажати людей, які кращі за вас. Ви хочете володіти всім на планеті. Хоча вам зрозуміла ірраціональність такого бажання, проте воно сильніше за вас. Ви навіть відмовляєтесь від спілкування з іншими світами, бо знаєте, що ними заволодіти неможливо. До того ж там можуть виявитися люди вищі, кращі й чистіші за вас!
— Ясновидиця! — Чойо Чагас старався приховати свої почуття під звичайним виразом зневажливої пихатості. — 3 деякого часу я хочу заволодіти й тим, чого нема, чого не було ще на моїй планеті.
Чойо Чагас повернувся і вийшов з кімнати.
Тівіса отямилась від самогіпнозу. З його допомогою земляни по черзі рятувались від видовища несамовитого натовпу, — дивитись на це було надлюдські сили.
«Месники» володіли невтомністю психопатів. Байдужий вигляд трьох землян, які нерухомо сиділи, підібгавши ноги, на кам’яній плиті, приводив натовп у шаленство.
«Можливо, нам слід удати переляк, щоб вони трохи заспокоїлись», — подумала Тівіса. Майже п’ять годин минуло після розмови із зорельотом. Тівіса була певна, що поміч прийде своєчасно, але останні години пасивного чекання в облозі видалися неймовірно довгими. А після пробудження кожна хвилина посилювала тривогу. Більшість людей Землі в Епоху Рук, які Зустрілися, були здатні передбачати події. Колись люди не розуміли: тонке відчуття взаємозв’язку того, що відбувається, і можливість заглянути в майбутнє не є надприродними і загалом подібні до математичного розрахунку. Поки не існувала наука передбачення, події могли завбачити лише люди, наділені відчуттям зв’язку й протяжністю явищ у часі. Вважалося, що вони володіють незвичайним даром ясновидіння.
Тепер психічне тренування давало можливість володіти цим даром, звісно, при різному ступені здібностей. Жінки справіку в цьому були здібніші за чоловіків.
Тівіса прислухалась до своїх відчуттів — вони виразно підбивали згубний підсумок. Невідворотна смерть, немов ця колосальна пагода за ворітьми, нависала над ними. В тужливому бажанні віддалити невідворотне Тівіса сіла в узголів’ї Тора, котрий спокійно спав, і сумно вдивлялась у безмежно дороге, мудре й водночас по-дитячому наївне обличчя. Усвідомлення безвиході підступало все сильніше, і з ним росли ніжність і дивне відчуття провини, нібито це вона винна, що не зуміла захистити свого коханого.
Астрофізик, відчувши її погляд, підвівся, розбудив Ген Атала. Чоловіки насамперед оглянули СДФ.
— Мінімальні витрати визначено вдало, — тихо сказав Тор Лік, — але запас дуже малий…
— Дві нитки із двадцяти семи і то лише з резонансним накачуванням, — згодився Ген Атал, який сидів навпочіпки перед СДФ.
— У моєму три…
— Якщо літаки не прилетять вчасно, викличемо «Темне Полум’я».
Стривожений Гріф Ріфт повідомив, що Родіс була в самого володаря. При ній віддали наказ. Допомога повинна прибути з хвилини на хвилину. Ріфт просив не вимикати канал, поки він ч а веде довідки.
Минуло ще півгодини… Сорок хвилин. Літаки не з’являлися над Кін-Нан-Те. Вечірня тінь величезної пагоди перетинала все кладовище. Навіть «месники» притихли. Вони посідали на доріжках і могилах і, обхопивши руками коліна, стежили за землянами. Чи здогадувались вони, що захисне поле, яке спочатку ховало мандрівників тонкою стіною туману, стає дедалі прозорішим? Час від часу хтось кидав ножа, ніби пробуючи силу захисної стіни. Ніж відлітав, дзвенів об каміння, і всі знову заспокоювались.
Голос Гріф Ріфта милозвучною земною мовою раптом увірвався в сторожку тишу кладовища, викликавши у відповідь гомін натовпу.
— Увага! Тівісо, Ген, Тор! Щойно Родіс говорила з Чойо Чагасом. Літаки пробиваються крізь бурю, яка лютує на рівнині Мен-Зін. Прийдуть із запізненням. Економте батареї наскільки можливо, повідомляйте становище в будь-який момент, чекаю біля пульта!
«Несподівана буря тут, у найспокійніших широтах Торманса? І чому про це стало відомо лише зараз, коли в індикаторах батарей горіла остання нитка?» Тор Лік похмуро відчинив задній люк СДФ і не встиг витягнути атмосферний зондоперископ, як Ген Атал подав йому свій.
Тор Лік мовчки кивнув. Розмовляти стало важче. Захисне поле вже не глушило ревища натовпу. Блискучий циліндр, який здійнявся в небо, змусив «месників» притихнути. Всього дві хвилини знадобилося, щоб пересвідчитися в цілковитому спокої атмосфери на багато кілометрів до екватора від Кін-Нан-Те, так само як і у відсутності літаків принаймні на відстані години польоту.
— Чойо Чагас бреше. Для чого їм потрібна наша смерть?! — вигукнула Тівіса.
Чоловіки промовчали. Ген Атал викликав «Темне Полум’я».
— Піднімаю зореліт! Тримайтеся, скорочуючи поле, — коротко сказав Гріф Ріфт.
Ген Атал подумки зробив миттєвий розрахунок: зліт із стаціонарного стану — три години, посадка — ще година. Ні! Пізно!
— Пробивайтеся за місто, розкидаючи натовп інфразвуком! — крикнув командир.
— Марно. Далеко не втечемо. Ми надто довго ждали, повіривши в літаки Чагаса, інакше б постаралися закріпитись у якому-небудь приміщенні, — з винуватою ноткою сказав інженер броньового захисту, — лишилось одне, але дуже небезпечне… Покличте всіх, Ріфт, ми попрощаємось на всякий випадок. Тільки швидше.
Ген Атал поспіхом вимкнув передачу.
Тівіса, обнявши своїх друзів, з безмежною ніжністю сказала Тор Ліку:
— Мені було з тобою завжди любо, Афі, і буде так до кінця. Я не боюсь, тільки дуже сумно, що — тут і так… жахливо. Афі, в мене з собою кристал «Стражів у Пітьмі»…
З прозорого багатогранника тривожним очікуванням невідомого пролунала сувора мелодія її улюбленої симфонії.
Тівіса підвелась і повільно рушила кам’яною доріжкою, ковзаючи поглядом по навколишніх руїнах, а думки линули одна за одною, ясні, сповнені великої печалі, яка прилучала її до незліченного сонму мертвих, що пройшли свій шлях на далекій Землі і тут, на чужій планеті, яка б’ється в полоні інферно.
Кладовище, як і в давнину на Землі, слугувало для привілейованих мерців, удостоєних поховання в центрі міста, під покровом древнього храму. Важкі брили були помережані витонченими ієрогліфами, сяяли позолотою.
Тівіса дивилася на статуї прекрасних жінок із скорботно опущеними головами й чоловіків в останньому пориві передсмертної боротьби; птахів, що розпростерли могутні крила, вже безсилі підняти їх у політ; дітей на колінах, котрі обнімали камінь, який назавше сховав батьків.
Людина, прийшовши на нову планету, стерла з її лиця життя, яке сформувалося тут, лишивши тільки жалюгідні уривки колись гармонійної симфонії. Вона вибудувала ці міста й храми, пишаючись учиненим, звела пам’ятники тим, хто досяг особливих успіхів у підкоренні природи чи в створенні ілюзій влади й слави. Нерозумне потурання інстинктам, неусвідомлення того, що законів світу не можна уникнути, а можна лише узгодити свої шляхи з ними, призвело до неймовірного перенаселення. По всій планеті знову пройшла смерть, тепер уже природи. І в підсумку — полишені міста й назавжди занедбані кладовища… А сьогодні останки людей світлого світу Землі змішаються з тлінню безіменних могил, рештками марного життя.
«Марного і безглуздого?» Тівіса стрепенулась. Ніколи на Землі їй не спадало на думку, що життя, яке бере початок з глибини всесвіту, наповнене радістю допомагати іншим, помічати красу, пізнавати нове, відчувати власну силу, може виявитися таким, що не має сенсу. Але тут!..
- Предыдущая
- 58/110
- Следующая
