Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 42

• Предыдущая
• 42/53
• Следующая

Сол замовк. Знову спресована підземна тиша. Кампанелла крізь товщу землі відчував вагу міста, де на бруківці росте трава, а на розмальованих стінах висять страчені.

Шарудіння соломи, зітхання Сола.

— Так ось… — його тихий голос.

І Кампанелла закричав:

— Годі! Не хо-чу! Ще слово — і я задушу тебе!

— Мене, мудрий Томмазо? Чому не себе?

Крик Кампанелли захлинувся, він простогнав:

— Прокляни, розбий мені голову, але не розказуй, не розказуй далі!

— Ого! Залізний Кампанелла не витримав. Отже, правда страшніша, ніж велья…

— Благаю, Сол…

— Ні, Томмазо, не чекай від мене пощади. Ти мусиш знати все до кінця… Так ось — злидні, ненависть, брехня і ніякої надії, що всьому цьому прийде край. Кого не охопить страх перед майбутнім, кому захочеться жити далі! А якщо страх наростатиме далі… Він ріс, Томмазо, він загрозливо ріс! І треба було будь-яким чином зупинити це… Ми не в змозі змінити життя, але ми навчилися примушувати. Повеління визріло само по собі: ті громадяни, які піддаються оманливому страху, а не тішаться квітучим життям, здійснюють найтяжчий злочин і повинні бути страчені через повішання. Не я придумав це, але я… Так, Томмазо, як верховний правитель міста я повинен був це підписати… Ти чуєш мене?

Відповіді не було.

— Я підписав його. Ти чуєш? Чому ж ти не обурюєшся? Не виказуєш своєї зневаги?

Мовчання.

— Підписав тому, що не міг запропонувати щось інше. Підписав, але змусити себе радіти не міг — не було сили. І я мовчав. Усіх тих, хто мовчав, не був у захваті, не сміявся голосно при людях, хапали і вішали. А тут верховний правитель — мовчить. Йому б належало виступати із життєрадісними промовами, закликати до бадьорості і загальних веселощів, а він… він мовчить. Сам розумієш, такого правителя повинні прибрати…

Кампанелла мовчав. Сол зітхнув.

— Мене не повісили на стіні. Ні, не тому, що пожаліли, не з поваги, не за минулі заслуги. Просто це могло викликати у громадян дуже гнітючий настрій. Верховний правитель повішений на стіні… Мене кинули сюди, до найглибшого у місті льоху…

Кампанелла не відізвався.

— А тебе ми чекали, Кампанелла. Чекали і боялися. Хто зна, що ти ще накоїш, побачивши наше життя. Ми ж живемо за твоїм словом, ретельно виконуючи все, що ти сказав, але тепер ти для нас не страшний, учителю. Ти можеш оголосити, що це не твоє, що слід починати все спочатку, заново. Переживати ще раз знову те, що було!.. Ні! Ні! Хай буде, що буде, та лише щоб не те, що було. Тому-то наші молодці поквапились заштовхати тебе до цього льоху… Ти чуєш мене?.. Ти живий, Кампанелла?..

Тиша.

Смерть настала о четвертій годині вранці 21 травня 1639 року. Над Парижем розливалася соромлива зоря, вежа монастиря на вулиці Сент-Оноре несміливо рум’яніла.

На моєму столі Мислитель з неоліту, і купкою важкі томи Маркса і Енгельса. Під безпристрасне мовчання Мислителя шукаю відповіді.

Маркс говорить: «Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі». Я без подиву сприйняв знаменитий вислів ще з шкільної лави.

Зараз запізніло здивувався прозрінню. Багатолике, заплутане життя людське, власне, це — безперервна діяльність — суто особиста і внутрішньосімейна, групова і станова, народна і міжнародна. Велика різноманітність діяльності обліку не піддається, та існує найголовніша, основоположна, однаковою мірою притаманна і окремим особам, і суспільним об’єднанням — діяльність трудова. Вона — джерело нашого буття, вона — кінетична основа нашого розвитку, як ми працюватимемо, так і житимемо, обумовлює, стверджує Маркс і додає: «Вся… історія є не щось інше, як породження людини людською працею…»

«Хто цього не знає…» Будь-яка істина, якщо вона визнана і загальнодоступна, стає банальною, відпадає потреба вдумуватися у неї, намагаються не згадувати про неї зайвда раз, досадливо відмахуються від неї, як від надокучливої очевидності, і врешті-решт вона тихо кане у забуття. А чи багато нинішніх апологетів моральності пов’язують моральний занепад зі специфікою праці у наш напружений вік науково-технічної революції? Обумовлює? Та ні, забули про це.

Павло, Кампанелла і іже з ними, кого ми називаємо утопістами, вважали: треба змусити трудитися всіх — хто не працює, той не їсть! — і тоді справедливість восторжествує, звичаї облагородяться. Яка наївність! — говоримо тепер, зітхаючи і промовисто замовкаємо, вважаючи, що цим усе сказано.

А Маркс і Енгельс на наївність, на людський недомисел утопічність проектів таких мислителів, як Кампанелла і іже з ним, не списували. Вони твердили: «Значення критично-утопічного соціалізму і комунізму полягає у зворотному відношенні до історичного розвитку».

Скільки пройшло по землі людей глибоченного розуму, вражаючої проникливості, та як тільки вони пропонували конкретно-наочні картини ідеального суспільства, то виявлялося — історичний розвиток не збігається з ними. І не випадково сам Маркс ідилічних картин майбутнього не малював. «Але відкривати політичні форми цього майбутнього Маркс не брався», — відзначав свого часу Ленін.

Щоб розібратися, чому спроби наочно уявити соціально справедливе суспільство виявилися «у зворотному відношенні до історичного розвитку», напевне слід звернутися до того ж, що «обумовлює всі процеси життя взагалі», — до змін характеру праці, яка створює людину.

Праця немислима без затрати сили… Мислитель кам’яної доби стовбичить перед моїми очима. До його часу людина накопичила вже чималі сили. Накопичила, а не одержала — її м’язи не стали міцнішими, ріст — вищим, плечі — ширшими, зуби — гострішими. Колись дикий бик з його природною міццю був для неї страшним, але людина озброїлася списом з крем’яним наконечником і стала вбивати биків, добуваючи м’ясо для себе і дітей. Колись людина не здатна була звалити дерево, але змайструвала кам’яну сокиру, і дерева почали валитися до її ніг. Виникали сили, небувалі досі у природі, де живе поєднувалося з предметом, одухотворене з неодухотвореним. Ці новоявлені сили дістали назву продуктивних, вони зростали з покоління у покоління, з віку у вік.

Вони зростали, колись непосильне ставало посильним, людина одержувала більше і більше необхідних продуктів. Здавалося, рано чи пізно мало б стати усього вдосталь, а з ним і наступити благоденство — трудися в міру сил, живи собі в достатку. Рано чи пізно неухильно міцніючі продуктивні сили — гарант цьому. І якщо навіть одноплемінники Мислителя не дуже бідували — знаходили ж час ліпити скульптури, — то достаток мав давно уже настати. Та минали тисячоліття, продуктивні сили зростали й зростали, а омріяний достаток — де він?

Незграбний мислитель підпирав дужими руками маленьку деформовану голову, із затаєною своєю замогильною прадавньою думкою. Його глиняна безпристрасність непорушна.

У кам’яну мислителеву добу тільки-тільки навчилися розпушувати землю. Праправнуки Мислителя запрягли вола в соху. Людина володіла вже більшими продуктивними силами. І що ж — краще жила, легше жила?.. Як сказати. Сили зросли, але зросли й клопоти, зросли й витрати. Колись людина виламувала в лісі кривого дрючка — ось тобі й знаряддя праці, мотика, вибирай вигідніший клапоть землі, здобувай собі хліб насущний, жодних витрат. А тепер мотикою себе не прогодуєш, вигідні землі вже розорані, залишилися такі, які дерев’яною палицею. не візьмеш, заводь вола, ладнай соху. А щоб виплекати вола, треба кілька років на нього працювати, відривати від себе — сам не з’їж, а його нагодуй. Життєвих труднощів не поменшало, вони зросли, не кожному під силу, багато хто здавався, потрапляв у скрутне становище. Парадокс: причина цих труднощів — розвиток продуктивних сил, які, здавалося б, навпаки, повинні полегшити життя, поліпшити добробут.

• Предыдущая
• 42/53
• Следующая