Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 41

• Предыдущая
• 41/53
• Следующая

— Не встигнеш! Хи-хи!.. Ясноокий випередить тебе.

Для чого Ясноокому випереджувати його, Кампанеллі загалом було ясно. Ще свого часу він вирішив, що всі каліки у щасливому Місті Сонця не повинні байдикувати, бо ніяка тілесна вада не є підставою для неробства. «Якщо, — переконував він, — хтось володіє нехай одним якимось членом, то він має працювати за його допомогою, хоча б у селі, жити на: доброму утриманні і служити підглядачем, повідомляючи державу про все, що почує». Тут усі з тілесними вадами — безногі, безрукі, сліпі, горбаті, мабуть, усі прилаштувалися підглядачами, робота не важка, лише б був попит на неї. А попит, очевидно, є, і чималий, коли держава вітає своїх громадян за радісний настрій.

Кампанелла спішив до храму, щоб стрінутися з правителем.

Біля входу на Храмовий майдан його очікували солдати з мушкетами й алебардами, капітан у начищеній кірасі грузько сидів на коні.

— Візьміть його!

— Я Томмазо Кампанелла — творець вашого міста!

— Ти нам і потрібен!

Льох, куди його повели, мабуть, був такий же глибокий, як знаменита «крокодиляча яма» у Кастель-Нуово, гвинтові кам’яні східці без кінця.

Силоміць заштовхали у низькі двері, у затхлий морок.

— Падай! Зустрінеш давнього знайомого… Він упав на слизьку кам’яну долівку.

У темноті зашурхотіла солома, почулося чи то схлипування, чи то смішок. Кампанелла сів.

— Хто ти, друже? — спитав він.

Смішок у відповідь. Тепер уже виразно — не схлипування.

— Я Кампанелла. Я породив це місто, а мене схопили у ньому, мов ворога.

Знову торжествуючий тихий смішок і шурхотіння соломи.

— Ах, так, — розсердився Кампанелла, — тут тепер радіють, коли їм повелівають. Тобі, нещасний, яка потреба у цій ямі виконувати цей паскудний наказ?

Здушений зраділий голос:

— Не по наказу веселюся — від душі.

— Тоді вже зовсім паршиво — жертва зла радіє злу.

— Справедливістю тішуся, Кампанелло. Справедливістю! Вона прийшла!

— Уперше чую, щоб тюремники чинили справедливість.

— Бог не дуже перебірливий, Кампанелло. Він творить своє і руками тюремників, і руками героїв.

Спресована підземна темінь, за товщею землі не чути світу, чути дихання товариша по нещастю і недоброзичливця.

— Хто ти, потворо? — спитав Кампанелла. — Шкода, що не бачу тебе.

— Справді шкода… Я не потвора, у мене жалюгідна подоба, Кампанелло, — голомозий, збита борода, беззубий, лахміття не прикриває уже той кістяк, який ще доводиться вважати своїм тілом. І в мене переламані обидві ноги… Шкода, що не можеш побачити, ти б порівняв з тим, яким я був.

— Отже, правда… Ти мій давній знайомий?!

Смішок, що нагадує схлипування:

— Я — Сол, верховний правитель Міста Сонця. Зараз я щасливий — творець разом зі мною. Ти відчуваєш, як душить нас наше місто? Ми на його дні.

Спресований морок, спресована тиша, десь далеко над ними гора каміння у вигляді піднесеної до неба вежі. Поховані під тим, що старанно будували.

— Сол… — зривається тихий голос. — Що?.. Чума? Лютий ворог?.. Яке нещастя?

— Помилки, творець, інколи страшніші від чуми.

— Ти допустився фатальної помилки, мудрий Сол?

— Ха-ха! Я?.. Ні, шановний фра Томмазо, помилився ти.

— У чому? Переможна відповідь:

— Грішив простотою!

— Невже це такий великий гріх, Сол?

— Простота гірша від злодійства, гірша від розбою. Простота — недоумство. Коли недоумство починає керувати людьми, то вони стають самі собі ворогами.

І Кампанелла розсердився:

— Досить словоблуддя, Сол!

— Що ж… — Сол замовк.

Тиша кам’яного склепу. Вона така монолітна, що здається: час безсилий пробитися крізь неї, зупиняється десь поряд. Ніщо вже не може просунутися вперед, усе застигає, і голос, що замовк, ніколи не повториться, чекай, чекай його і не дочекаєшся. Та Кампанелла не виявив нетерпіння, не поквапив незримого співрозмовника. За ‘ тридцять три роки у в’язницях він навчився терпіти.

І Сол заговорив з темряви:

— «Усе, що їм необхідно, вони одержують від громади…» Твої слова, Томмазо, про нас. Ти пропонував саме так жити: гуртом працювати, складати все в один спільний казан, з нього гуртом черпати.

— Хіба це неправильно, Сол?

— «Усе, що їм необхідно…» Гм… А що?.. Скажи про себе: що тобі треба для життя?

— Я ніколи не жадав мати багато — хліб, вино, свічки для роботи вечорами, папір, щоб писати, ну і найскромнішу одежину, прикрити наготу.

— І книги…

— І книги, звісно.

— І ти ще маєш невеличку колекцію старовинних монет. Ти про неї чомусь не згадав. Хіба вона вже так необхідна для життя?

— Єдине, чим я втішався на дозвіллі.

— І тебе останнім часом не носять хворі ноги. Ти хотів би мати свій екіпаж? Він, напевне, значно полегшив би твоє життя…

Кампанелла промовчав.

— Ось бачиш, — тихо продовжував Сол, — навіть ти про себе не скажеш достеменно, що тобі треба, де межа твоїх бажань. А чому інші повинні себе обмежувати? Напевне, лише мертвий перестає жадати собі більшого.

— З цього приводу, якщо пам’ятаєш, я говорив: «І службові особи ретельно стежать за тим, щоб ніхто не одержував більше, ніж належить».

— Кому скільки належить?.. Як це визначити? Кампанелла рішуче відповів:

— Лише зрівнявши апетити, Сол. До необхідного! Проста, здорова їжа, добротна, але не розкішна одежа, дах над головою…

— Ми так і вчинили, Томмазо. Ухвалили давати всім лише найнеобхідніше. Звісно, що ніяких цінних колекцій мати не належало…

— Це справедливо, Сол.

— Ні, Томмазо, це виявилося страшенною несправедливістю. З неї і почалася та чума, яка винищила місто.

І Кампанелла важко хитнувся у темряві.

— Не вірю, Сол! Яка ж це несправедливість, коли все у всіх однаково, нема підстав комусь заздрити, на щось ображатися.

— На жаль, підстави є — і серйозні.

— Лише для ненаситно жадібних, для пропащих негідників!

— Навпаки, Томмазо, для найдостойніших громадян, для тих, хто здатний краще ніж інші, самовідданіше працювати.

— Ти насміхаєшся наді мною, Сол!

— Хіба мені, сидячи тут, до сміху? Трудівник, який не шкодує себе на роботі, дає громаді багато, а поруч з ним інший, який чи не вміє, чи ледачкуватий, і користі з нього мало? Та одержували вони однаково необхідне: їжу, одежу, дах над головою. Постав себе на місце сумлінного громадянина, який надсаджується на роботі. Як йому не замислитися: я добуваю, а за мій кошт живе нероба. І хіба це справедливо, Томмазо?

Томмазо спантеличено промовчав.

— І ось наші кращі трудівники перестали надриватися, почали підлаштовуватися під тих, хто працював украй погано. День у день падала повага до праці. Наші ниви і виноградники почали кепсько оброблятися, ми все менше і менше одержували хліба і вина, наші стада хиріли, наші ткацькі майстерні випускали неякісну тканину, і її не вистачало на одяг. У нашому місті поселилися злидні. Ми вже не могли ні нагодувати людей, ні одягнути, ні відремонтувати їхні житла. Місто перетворилося у збіговисько гультяїв.

Кампанелла вибухнув:

— Недбайливих треба було карати, а старанних заохочувати! Повинні ж були вчасно зметикувати.

— Ти наївний, Томмазо Кампанелла. Тобі все видається простим і легким, — безпристрасно заперечив з темряви Сол. — Підкажи: як відрізнити недбайливого і старанного? Хто це має робити? Наглядач з нагаєм? Нехай він стежить і підганяє? Нехай він розподіляє, кому за роботу масніший кусень, а кому покарання? Чим же тоді цей наглядач кращий від господаря? Чи можна після цього говорити: в нас усе спільне?

— Треба було зробити так, щоб кожен стежив за своїм товаришем, повідомляв вибраній особі, скільки зробив його сусід. Зробив мало — хліб і вода, не дуже багато — не дуже добрий обід, багато — їж досхочу. Це так просто!

— Дуже просто, Томмазо. І ми теж, як і ти, клюнули на цю простоту… Стеж за своїм товаришем по роботі! Донось на нього! Я вже не кажу, що всі почали працювати погано, — на кожного можна було донести, зіпсувати йому життя. Але тепер ще для кожного громадянина Міста Сонця товариш по праці стає ворогом, якого треба викрити раніше, ніж він викриє тебе. Спіши обмовити, інакше він обмовить, постарайся залякати, бо сам житимеш у страсі перед ним. Ми зробили з нашого міста киплячу ненавистю клоаку, та натомість нічого не одержали. З того, що нам доносили, неможливо було втямити, де нахабна й безсоромна брехня, а де правда, де злісні наклепи, а де обурення чесного трудівника. Обмовляли частіше тих, хто старанно працював і міг своєю працею підвести нероб, а тому нам частіше доводилося карати чесних людей. Ми добилися того, що вони зовсім перевелися. Жахливі злидні, ненависть і брехня! Чума набирала в сили, благородний Томмазо. І винним тут був надто спрощений погляд на життя.

• Предыдущая
• 41/53
• Следующая