Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/53
• Следующая

З висоти нашого часу можна скільки завгодно не погоджуватися з Павлом, обурюватися, дивуватися його простодушній утопічності, та не можна відкидати його властивої тому вікові логіки. Виявляється, він не такий уже й непослідовний.

За Христом, який учив любити ворога, не обтяжувати себе турботами, йшли затуркані, безпорадні, не здатні захистити себе. Вони мріяли позбутися одвічного прокляття ненависної праці. Ці люди не звикли думати, за них думали господарі, і тому наслідки обіцяного безтурботного життя їх не бентежили — «птахи небесні»… І до таких належала більшість населення. Масовість руху була небезпечна. Але цей рух неминуче одразу б зіткнувся з самим життям, що вимагало турбот і старань. І коли б він не був придушений силоміць, то з часом напевно вщух би сам, як вщухали численні релігійні бунти, що повсякчас збурювали Іудею.

Врятувати рух могли тільки протилежні настрої і погляди. Христос не сам створював християнство. Павло, який з’явився слідом за ним, — постать, безперечно, необхідна.

Одначе і Павло, якби він з’явився зі своїми учнями без Христа, як у нашій моделі, мав би також сумнівний і короткочасний успіх. Проповідь покірності й незмінності — «Нехай кожен лишається в стані такому, в якому покликаний був», — навряд чи сприйняли б знедолені маси. А те вчення, яке раб не визнає, не потрібне і його панові. На рабів воно жодним чином не впливає, а рабовласника ж зобов’язувало: «не в’яжи рота волові, що молотить», піклуйся і навіть люби… Тож навіщо власникові таке обтяжливе і невигідне вчення?

Парадоксально — для того, щоб учення жило, воно повинно поєднувати вкрай різні, суперечливі твердження. Різні погляди у масовому русі — звичне явище. Кому було вигідно вірити Христові, той продовжував вірити. Кого Христос не влаштовував — зверталися до Павла. Але оскільки, крім відмінностей в ученнях Христа і Павла, була спільна непримиренність до жорстокості й спільний мотив любові до ближнього, то це створювало враження єдності. Дуже різні за способом життя, поглядами, інтересами люди, кожен чіпляючись за найприйнятливіше для нього, вливалися у спільну течію, розширюючи її. І все-таки затурканий раб знаходив тут розраду — «Трудно багатому увійти у Царство Небесне», а можновладцеві було до вподоби — «кожна влада від Бога».

Як для справи Христа був потрібен Павло, так і для справи Павла — Христос. Один без одного вони були б просто-напросто малопомітними постатями, яких в історії було безліч, і майже всі вони забуті.

Машину запрограмували на розвиток зароджуваного руху, а зберегти його з самим лише Павлом було неможливо. Тому-то вбитий нами Христос має знову воскреснути.

Ні, не містика це: смертію смерть поправ… Хід розвитку вимагав цього.

Наступного дня наша четвірка мала зібратися у мене в інституті. Хоча мої здогадки були, так би мовити, лише намітками, «не вимішаними», та дечим можна було поділитися. І десь під сподом я вже відчував загрозливі поштовхи нових проблем…

Та наша чергова «рада чотирьох» зірвалася — о сьомій ранку пролунав дзвінок у двері: «Отримуйте телеграму!» Телеграма від сина: «БУДУ ДВАНАДЦЯТОГО ДЕВ’ЯТИГОДИННИМ ПОЇЗДОМ, ЗУСТРІЧАТИ НЕ ТРЕБА. СЕВА».

Про його приїзд розмови велися давно, ще до демобілізації. То ми починали чекати з дня на день таку телеграму, то заспокоювалися: прижився десь, от-от повідомить, що одружується, доведеться або самим їхати, або кликати до себе — вже в гості. А потім знову період неясностей, недомовок у листах, натяків на повернення до отчого дому. Після періоду неясностей наставала пора палких бажань, суму за домом… Ми й зараз чекали, та все ж звістка — «буду» — захопила нас зненацька. Боже! Дванадцяте ж — сьогодні! І поїзд приходить через дві години. І про вагон не сказано — «зустрічати не треба». Три роки не бачилися, а коли угледіли виміняне «буду» — зустрічати не треба. Сева, Сева!

Довго і безтолково радячись, зійшлися на тому, що стрімголом мчати на вокзал з надією на випадкову зустріч — безглуздо, краще вже чекати вдома і готуватися.

І чекати довелося не дві години, а цілих чотири. Катя сліпо никала по кутках, щось прибирала, щось готувала на кухні, начиння падало з рук. Я кидався туди-сюди, висів на телефоні, дізнався, що поїзд запізнився лише на п’ятнадцять хвилин, з відчаю хапався навіть за книжки і кидав їх. Чотири години!.. Ми не просто чекали сина після тривалої розлуки. Наш стан — не тільки нетерпіння. Всі останні роки доля сина висіла над нами, мов гірська снігова лава над подорожніми, мов горе — звісний дамоклів меч. Ми чекали розв’язки, що затягнулася, чекали присуду. Куди міг подітися наш блудний син, у який бік звернув?..

Виявляється, Сева галантно вирішив відвезти у Ясенево попутницю, яка не знала Москви.

Та як тільки він з’явився на порозі, ми враз усе забули — і старі рани, і сьогоднішні муки. Катя ожила, заходилася лагодити на стіл, а я завів із сином чоловічу розмову поки що про всяку-всячину — про душні вагони, про те, що Москва стала ще гамірливішою, про зелень нововідбудованого периферійного Ясенева. Для Севи батько, напевно, — «яким був, таким лишився», три роки мало змінили мене. А переді мною сиділа незнайома до ляку людина.

Він трішки витягнувся, а в плечах не роздався, колишня юнацька вайлуватість поступилася скрадливій гнучкості. Раніше дивився вовком, напевне, тому й непомітні були його широко відкриті прозорі очі — ховав їх. Тепер уже, навпаки, вони начебто манили — вдивись, прошу, у мене для тебе на денці схована отака собі легковажна, але приємна усмішечка. З виду здоровий, упевнений, а по одежі не розпізнаєш — бідував чи процвітав останнім часом: вим’ята в дорозі сорочка з неакуратно закоченими рукавами і не дуже поношені ладні джинси, і ще на вішалці — бувала у бувальцях шкіряна куртка. Я не міг надивитися, тішився тихим щастям, бо дивитися було приємно, ніщо не дратує — подобається парубок! І увесь день був сповнений тихим щастям, усілякими балачками, придивляннями, розпитуваннями, спогадами, анекдотичними випадками нашого далекого родинного минулого. Та за вечірнім чаюванням рішучіша від мене Катя почала…

— Що ж, час відкрити свої козирі, синку, — сказала вона.

Сева, мабуть, давно чекав цього і, не вагаючись, одразу ж відповів:

— Москва. Лише Москва! Звідси ні руш!

— Вчитися? — спитав я.

Він усміхнено стрів мій погляд, хитнув головою.

— Я не поступаюсь своїми переконаннями, тату.

— Як це слід розуміти?

— Вчитися і потім торгувати своїми знаннями, як і раніше, вважаю… Як би тобі це пояснити?..

— Невигідно? — підказав я.

— Та ні, більше того — небезпечно!

— Та-ак, — проказав я. — Та-ак… Торгівля взагалі ризикована річ. Особливо знаннями. Набув їх, поклав на це шмат життя, а раптом попиту не буде.

Новий, не схожий на колишнього Сева розглядає мене широко розставленими усміхненими очима.

— Ти, тату, хочеш сказати: слід віддавати себе безоглядно — країні, народу, нащадкам?

— Для тебе це звучить по-дикунськи?

— Старомодно.

— Вибач. Відстав. Як же виглядає нова мода?

— Живи — і дай волю жити іншим, тату.

— Це не таке вже й нове.

— Але з часів мого діда — забуте.

— Навряд чи. Завжди вистачало тих, хто намагався жити тихою сапою.

— Ось-ось. Тихою, ховаючись. Тому що наші діди установили: не живи заради себе, живи для майбутнього, для далеких нащадків. Ну, ось, я і є той нащадок, тату. А хіба від того, що мій дід в усьому собі відмовляв, я живу краще?.. Я і вирішив, тату, жити для себе. Тоді мій онук, може, й насправді буде щасливішим від мене.

— Чого ж він має бути щасливішим? Чи не тому, що його дід Всеволод що нажив, те й прожив, нічого не залишив після себе?

— А я і хотів би, щоб мої предки забули дещо мені залишити. Дуже хотів би! Наприклад, термоядерну бомбу, батьку…

— Разом з нею ми залишаємо тобі ще і багато корисного.

• Предыдущая
• 35/53
• Следующая