Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/53
• Следующая

— Живи… І не будь блазнем.

Різко відвернувся, нерівним кроком, тягнучи за собою кінець тоги, відійшов, скупо кинувши на ходу, щоб лагодилися в дорогу.

Професор-сходознавець Ю. Я. Перепьолкін, який відкрив таємницю древньоєгипетської золотої труни (у ній лежала суперниця Нефертіті), писав потім: «За необхідністю розслідування проводяться способами, описаними у так званих детективних романах, з тією особливістю, що предмет розслідування знаходиться від нас на віддалі більшій, ніж тридцять три століття».

Отож і я, щоб викрити святого апостола Павла, також намагаюся стати Шерлоком Холмсом.

Розглянемо версію, котра сама напрошується: Павло співчуває гнаним і пригнобленим, та пасує перед могутністю можновладців — «нехай кожна людина кориться…»

Однак скупі свідчення не на користь цієї версії.

У Дамаску правитель царя Арети хотів схопити його. Учні спустили Павла у кошику на вірьовці з міської стіни.

В Антіохії юрба розлючених євреїв напала на Павла і його супутника Варнаву, виволокла їх за місто, закидала камінням. Вважаючи мертвими, їх залишили серед поля і розійшлися. До ранку вони опритомніли.

«Від євреїв п’ять разів я прийняв був по сорок ударів без одного…», — невесело згадує він.

Помимо цього його ще тричі били кийками.

Не раз заковували у ланцюги.

Тричі він зазнавав корабельної аварії — «ніч і день я пробув V глибочині морській».

«…у мандрівках я часто бував, бував у небезпеках на річках, у небезпеках розбійничих, у небезпеках свого народу, у небезпеках поган, у небезпеках по містах, у небезпеках на пустині… у небезпеках між братами, фальшивими, у виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді і спразі, часто в пості, у холоді та в наготі».

Навіть окремі свідчення про життя Павла доводять: він був фанатично непоступливою, безкомпромісною людиною. Ні, не пристосуванець, і наполегливості і сміливості йому не позичати.

Неможливо пояснити його поводження і належністю до касти. Син шатрового майстра, очевидно не бідного, якщо його дід був настільки помітним у процвітаючому Тарсі, що зумів купити собі і своїм нащадкам римське громадянство. Але ж Павло ще юнаком пішов з дому, жив «у голоді і спразі… холоді та в наготі», його оточення — друзі й учні — не з привілейованих верств, і в ніякому разі не вельможі.

Нужденний, гнаний, ніколи не відзначався улесливою покірністю — войовничо запальний, позбавлений будь-якої виверткості, усім його посланням властива напориста прямолінійність, він з тих, хто що думає те й каже. Отже, він був щиро переконаний, коли наполегливо повторював: «Раби, слухайтеся панів своїх». І лише кілька разів у нього соромливо проривається: «А пани, чиніть їм те саме, занехайте погрози, знайте, що для вас і для них є на небі Господь, а Він на обличчя не дивиться».

До рабів вимогливо, до панів прохально. «Люби ближнього свого» у Павла виходить з перекосом.

Христос обіцяв царство небесне знедоленим і не мав наміру пускати у нього багатих — «зручніше верблюдові пройти крізь гол чине вушко». І тому раби визнавали його, але який резон їм було йти за Павлом?.. Мабуть, навіть і самим панам не дуже вірилося, що на їхнє жорстоке насильство можуть відповісти самовідданою любов’ю. Не раби і не пани — тоді ж хто наслідував Павла?..

Я схопив трубку, набрав номер…

— Іринко, даруйте за пізній дзвінок. Негайно потрібна довідка: як у нашій моделі прищеплюється павліанство?

Секундне мовчання, зітхання.

— Не хотіла вас засмучувати, Георгію Петровичу, — важко прищеплюється, буксує.

— Чудово!

— Не вважаю так. Модель наша стала млявою, якоюсь недоношеною. А тут ще Христос із небуття виринув…

— Дуже добре. Так і має бути.

— Овва! Ви щось замислили. Похваліться.

— Хвалитися рано. Поки що туманно. До ранку, гадаю, проясниться. Потерпіть.

Я поклав трубку. Мислитель на столі споглядав мене доісторичними очницями. До бісової матері славнозвісний дедуктивний метод! Поганий той криміналіст, який не приймає точки зору злочинця. Шерлок Холмс повинен улізти у шкуру Павла.

І знову, знову я бачу закурений шлях у бурому степу. Стовпи вздовж, від поселення до поселення, на них висять смердючі трупи, кружляє вороняччя… Мертвий вишкір на кожному кроці, крики і стогін, брязкання панцирів, виблискування вигострених пілумів — і я, гнаний послідовник того, хто умовляв любити ворогів, відмовитися від клопотів: «Не турбуйтесь про завтрашній день, бо завтрашній день сам буде турбуватися про своє: вистачає для кожного дня турботи». Тобто заплющ очі на те, що діється довкола, живи собі, як живуть птахи небесні — «вони не сіють, не жнуть, не збирають у комори». Ми б тепер назвали це «внутрішньою еміграцією».

І не треба бути великим мудрагелем, щоб збагнути елементарне: якщо всі житимуть як птахи небесні, не засіватимуть ниви, не плекатимуть худобу, то попереду чекає загальний голод, зубожіння, смерть! Кожен, хто тверезо мислить, здригнеться від такої перспективи. Хіба, будь я на місці Павла, не протиставив би легковажній безтурботності жорстку умову: «Хто не хоче робити, нехай той не їсть». Умова за своєю суттю доброписна і зовсім не нова, пани здавна нею користувалися — не годували тих, хто не хотів, або вже не міг працювати. Повинно було минути багато віків, поки повсталі трудівники відгострять її до гасла і спрямують проти панів: «Хто не працює, той не їсть!»

«Хто не хоче робити…» Але смердячі трупи з вишкіром висять на стовпах тому, що нещасні вже не могли більше витримати… так, саме працю! Вона страшніша від смерті. У ролі птахів небесних не проживеш — працюй! Але як?..

Сам-один? Кожен, забезпечуючи лише самого себе?..

Сам-один не висушиш болото, не викорчуєш ліс, не викопаєш зрошувальний канал, якісь землі, що вже годують людство, доведеться занедбати. Самому скрутно навіть користуватися силою вола — обходься мотикою. Отже, про легке життя вже і не мрій. Історія поверне тоді назад — регрес, деградація…

Працювати спільно, спільно ділити між собою без зайвих хитрувань — усім порівну?..

Та чи не вийде тоді так, що дужий, сумлінний працівник годуватиме ледаря? Мускульна праця тяжка, заповзятість сумлінного згасатиме. А тоді і роботящих, і нероб чекають однакові злидні.

Розподіляти за заслугами — більше старанному, менше неробі… Отже, являться привілейовані і парії, які з часом стануть тими ж панами і рабами…

Павло не знав про існування виробничих сил, їх диктаторський вплив на суспільні відносини, він просто’інтуїтивно відчував: панування, на жаль, неминуче для його часу, його не позбудешся.

«Люби ближнього свого…»

Я подумки пробую діяти за Павла. Кого умовляти у першу чергу — панів чи рабів? Елементарна логіка підказує — панів. Вони господарі становища, можуть прощати і карати, виявляти доброту і творити зло. А на підневільних рабів покладати якісь надії просто безглуздо, їхні можливості мізерні.

То чому ж тоді Павло звертається так наполегливо, з палкою надією головним чином до рабів? А до панів — знехотя, через силу, без будь-якого ентузіазму?

Спробуємо діяти всупереч Павлові. З усією силою і пристрастю, на яку я лише здатен, звертаюся до пана — люби! І, припустимо, він сприйме побожно це «люби», відкине кийка, з щирим серцем навернеться до раба. А раб?.. До цих пір рвав жили під києм, ну, а тепер без нього надриватиметься ще дужче — вже від розчулення. Та невже? Найімовірніше — захоче відпочити, стримає запал. Люблячому пану знову доведеться пустити у хід свого кия.

А ось коли переконати раба: будь слухняний, шануй пана, старайся для нього — тоді в ідеалі кий, можливо, і не підніметься, навіть, якщо його триматиме нелюбляча рука. Лише раб може бути ініціатором любові, від пана її нічого чекати, А тому: «Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї…»

• Предыдущая
• 34/53
• Следующая