Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/53
• Следующая

— Припустимо.

— І безчесним його теж не назвеш. Залишається одне — плутаник! Якщо не геніальний, то вже запевне відчайдух, чого не забереш, того не забереш. — Миша тріумфуюче повів бородою у мій бік: складіть мені ціну, Георгію Петровичу.

Я не одізвався, у цю хвилину я, далебі, знав не більше від нього.

Заговорила Ірина: — А хто тоді був не плутаник, прошу тебе? Освічений Сенека щиро виголошував красиві слова про справедливість, а служив Нерону. Той же Христос переконував: «Легше верблюду пройти крізь гол чине вушко, ніж багатому увійти в Царство Боже», але закликав — віддай кесарю кесареве. Адже це також не дуже логічно з нашої точки зору.

— Не забувайте, Ірино Михайлівно, — чемно втрутився Толя Зибков. — Христос наставляв «любіть ворогів своїх». З такої позиції «кесарю — кесареве» цілком виправдано— купи собі незалежність, але не ворогуй. А Павло», як ми знаємо, «любіть ворогів» обминав — згорни ворогові розпалене вугілля на голову і покорись сильнішому, тому, хто з мечем. З недомислу це? Плутаник?.. Сумніваюся!..

Всі подивилися на мене — слово судді! Та я зараз упевнився лише в одному: суд наш завчасний, попереднє слідство не закінчене, можливо, навіть звинувачення пред’явлено не за адресою.

— Мабуть, це загадка не Павла, — сказав я.

— Чия ж тоді? — насторожився Толя.

— Його часу.

— Час нелогічний?

— Нелогічними можуть бути люди, але не час.

— Так що, що тоді?..

— Нам не залишається нічого іншого, як далі копати навколо Павла.

Незадоволене мовчання. ІЦе б пак, здається, я й сам скис від своїх відповідей.

І раптом пролунало мелодійне сопрано:

— Дозвольте мені запитати?

Ми не зразу второпали, що дар мови повернувся до новоявленої подруги Миші Дідуся. Досі Настя ретельно слухала, ретельно мовчала, навіть не було знаття, який у неї голос. Виявляється — ангельський. Вона по-школярськи піднімала догори рожеву долоньку, довірливо дивилася на мене ляльково-мальованими очима.

— А нащо судити людину, яка так давно померла? Хіба нам не однаково, як вона там себе поводила?

Миша Дідусь прицілився на Толю Зибкова поглядом заклинача змій — спробуй тільки щось викинути! А я спантеличено чухав лисину — питаннячко хоч і дівоче, та не просте. І я відповів як зумів:

— Ми виросли з нього, Насте.

Настя на хвильку замислилася з голубим зачудуванням у погляді, але одразу засяяла щасливою усмішкою:

— Ага! Ми повинні знати Павла, щоб не бути схожими на нього у своїх вчинках.

Толя Зибков чесно витерпів — ні пари з уст, зате сам Миша негучно крекнув.

Мені не лишалося нічого іншого, як погодитися:

— Майже вгадала.

Ірина Сушко, яка до того неуважно мовчала, неголосно промовила:

— Устами дитяти глаголить істина… По правді кажучи, я також туманно уявляю, чого ми хочемо від Павла.

Миша Дідусь здивувався:

— От тобі й на, знову за своє! Скільки разів ми це колесо крутили — роль особи в історії.

— Буксує наше колесо, дорогенький, не рушимо з місця.

— Ганяла, ганяла машину — і ні з місця! — У Миші навіть вилиці над бородою обурено порожевіли. — А чи не здається, що зараз, в оцю ненатхненну мить, оглядаємося на пройдений шлях — і — ех! — визнавати зрушені, що для володарки-історії нема незамінимих осіб.

Ірина презирливо пирхнула:

— От, власне, доїхали до відкриття. То чи варто було заради цього машину силувати, легко можна було самим зметикувати.

— А чого ти чекала? Жар-птицю краси неписаної? Істина ж, матусю, у скромному оперенні, виявляється.

— Чекала мету, мудрий Діду. Мету! Велику і світлу, заради якої і життя покласти не шкода. А наткнулася на давнього знайомого — традиційного плутаника, який заповітних таємниць, не жди, не відкриє.

На фізіономії Толі Зибкова з’явився простодушно-придуркуватий вираз:

— Покликали дівчинку до лісу за лисичками… — почав він мрійливим голосом.

Ірина звела грізні брови, перебила:

— Не блазнюй, байбаченя. Про найголовніше говоримо.

Толя скрушно зітхнув:

™ Не треба плакатись, Ірино Михайлівно, лисички поряд, лисички повсюди, лише вони не на чотирьох ногах і не з хвостами. Ми добувачі знань, Ірино Михайлівно! Отже, знання і є наша мета!

— Ні, яблучко наливне, знання не мета, як і цегла ще не дім. Можу я поцікавитися, для чого знадобляться ті знання, які ми добудемо?

— Хто міг сказати Герцу — для чого знадобляться його електромагнітні хвилі? Справа Герца і наша з вами піймати нові знання, випустити їх у світ: летіть голуби! А вже хто і коли голубів приручить, до чого прилаштує — не наші клопоти.

Головатий рум’яний хлопчик, мабуть, один із кращих представників сучасного покоління духовних акселератів. Такі хлопчики народилися тоді, коли їхні батьки, зітхаючи, згадували війну. «Тяжкий був час». Був та минув, хлопчикам не довелося мерзнути в окопах, повзати на пузі під кулями, бачити трупи, їсти балабухи з гнилої картоплі. Вони завжди спали на чистих простирадлах, їли досхочу, не знали, що таке залатані штанці, а тому поблажливо зневажають грубий утилітаризм. От абстрактні знання — інша річ, захоплююче заняття вцловлювати їх, милуватися ними, а потім відкидати — а раптом підберуть, прилаштують. Світ для таких хлопчиків щось на кшталт кросворда — загадка перетинається із загадкою, цікаво, варто посушити голову. Така допитливість властива тільки особливо підготовленим, лише вибраним — аристократам духу. Людям потрібен хліб насущний, людям потрібна мораль — так, так, звичайно! Ладні визнати, але не готові повірити, що колись не буде скривджених і принижених, дурисвітів і зажерливих, — протиріччя вічні, рай земний така ж наївна вигадка для простаків, як рай небесний. Пошматований пристрастями світ вельми ненадійний, але тим паче спіши натішитись ним. Ні, такі хлопчики не шукають земних утіх, для багатьох з них дійсно нічого, крім «свіжовимитої сорочки», не треба, аристократи духу прагнуть істини. Найрізноманітнішої, чи то нейрино чи квазари, форми ДНК чи наявності біополя, — витонченими прийомами здобути її, натішитися і випустити: летіть голуби! Вдуматися — дивний інтелектуальний снобізм… Він обурює не лише мене. Ірина уважно розглядає Толю матовими очима, які не пускають в себе.

— Не зводь наклепу на Герца, байбаченя, — промовила вона. — Герц на відміну від тебе напевне таїв у душі святу користь: мовляв, відкрию невідоме явище, пізнаю краще світ, отже, коли не я сам, то діти і внуки зуміють краще у ньому влаштуватися.

— А чи так уже й напевне, Ірино Михайлівно, вельмишановний Герц виходив з такого розрахунку? — засумнівався Толя.

— Вельмишановний Герц жив у той час, коли ніхто не сумнівався, що будь-яке знання людям на благо. Вельмишановному Герцу і на думку не спадало, що колись наукові знання через водневі бомби й інші технічні монстри стануть глобальною загрозою. Та й зараз, хлопчику, ще не всі позбулися святої користі, плекають надію, що нові знання принесуть вигоду, а не шкоду. Лише мій електронний телепень, з яким у мене роман, корисливого розрахуночку в душі не тримає, бо ж душі не має. Хіба б я копирсалася в запорошеному віками житті Павла, якби не розраховувала щось виколупати для нашого нинішнього життя. Хочу, хо-чу щось внести у нього, щось підправити. Не сумніваюсь, що й Георгій Петрович цього ж хоче.

На широкому простацькому Толиному обличчі блукала іронічна посмішечка.

— Хотіти ж то і я хочу. Хто не хоче… — Проникливим голосом, замирливо: — Тільки ж як моє, так і ваше, Ірино Михайлівно, хотіння, погодьтеся, ламаного шеляга варте. Воно рівнозначне мріянню: ех якби та якби… Я ж не поетом прагну стати — вченим, для мене, даруйте, безпредметні мріяння пусте заняття.

Тут я не витримав:

— Без мрії, голубе, неможлива ніяка діяльність, в тому числі й наукова. Мрія — звільнитися від виснажливої праці, мрія — літати, мрія — дістатися Місяця… Кожній науковій перемозі передували жагучі мрії. Ти маєш намір притлумити у собі цю здатність — чого ж від тебе тоді чекати, яких звершень?

• Предыдущая
• 25/53
• Следующая