Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/53
• Следующая

Нарешті, і в найголовнішому, в основі основ учення — в любові до ближнього, — Павло зовсім не такий вже покірний послідовник Христа. Він не повторює нерозважливого: «Любіть ворогів ваших». «Отож, як ворог твій голоДний, — нагодуй його; як він прагне, — напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову». Від «люби ворога» така позиція — «розпалене вугілля йому на голову» — далека, ворог для Павла залишається ворогом.

Як любити і що таке, власне, любов? — для Христа безглузда сама постановка питання. Просто люби без зайвих, розумувань, як вказано Господом Богом.

Для Павла ж любов тверезо осмислена — необхідність, що вимагає точного пояснення. І він пояснює: «Бо заповіді: «не чини перелюбу», «не вбивай», «не кради», «не свідкуй неправдиво», «не пожадай» і всі інші, містяться в цьому слові: «Люби свого ближнього, як самого себе…» Отже, любов не небесний дар, а всього-навсього дотримання моральних законів.

Пожежа християнства вже спалахнула, а ця незвичайна людина йде не встигла сформуватися. І полум’я було надто велике, надто багато людей вже грілося біля нього, безглуздо розпалювати поряд нове вогнище, довелося стати тим, хто роздмухує. Павло роздмухував, але при цьому підкидав свої дрова.

У нашій моделі Христа немає, Павлу надана самостійність. Чи можна сумніватися, що павліанство буде так відрізнятися від звичного християнства, як сам Павло різниться від Ісуса Христа? Як каже Миша Дідусь, «це вам не метелик Бредбері».

Які сюрпризи чекають нас?

Але у відважного Павла був ворог, з яким часто стикаються незвичайні люди, — він сам! Павло заперечував Павлові, та ще й так, що викликав цілковиту розгубленість, — дивуватися йому чи обурюватися, виправдовувати чи відкидати? Закрався навіть сумнів: чи насправді була, ця історична постать, чи не переплуталися у течії віків суперечливі одне одному погляди й думки?

Для того щоб це якось з’ясувати, ми вирішили влаштувати судилище. Прокурорські обов’язки взяв на себе Толя Зибков. Адвокатом міг стати кожен…

Ми, як справдешні терористи, тримали в таємниці свою змову. Мені не треба було попереджувати своїх флібустьєрів, щоб мовчали, кожен розумів, що, коли про наш замір хтось дізнається, одразу ж почнуться прикрі ускладнення: полізуть цікаві, гулятимуть плітки, і я опинюсь у двозначному становищі — шанований фізик-теоретик став підозрілим теологом. Окрім нас, про кримінальну вилазку в глиб історії знали лише в обчислювальному центрі ті самі прихильні до нас жерці і піфії, які обкатували на нашій програмі свого нового електронного оракула. Але вони ніяк не були зв’язані з нашим оточенням, з їхнього боку нам не загрожувало розкриття.

І все ж з вини Миші Дідуся до нас проник один сторонній.

Перед початком призначеного судилища він заявився до мене гордовитий аж до пихи, відпрасований до запаморочення — білосніжні смужки манжетів з рукавів, бордова в прожилках краватка; значок майстра спорту на лацкані, барвистий ріжечок хустинки з нагрудної кишеньки, напахчена чепуриста борода, і по-півнячому задерикуватий вигляд.

— Георгію Петровичу, хочу відрекомендувати… — Обернувшись до відчинених дверей, оголосив: — Будь ласка, Настю!..

Вона впливла несміло, бочком, з беззахисною усмішечкою: тендітна, довготелеса, рум’яне личко маячить над старанно причесаною маківкою Миші, з висоти лине погляд запаморочливо голубих, ляльково-наївних, густо війчатих очей.

— Знайомтесь… — видихнув Миша. — І попереджаю: мене розіб’є параліч, якщо ви одне одному не сподобаєтесь.

Я обережно потримав тепленьку Настину долоньку:

— Смирення паче гордості, Мишо! Тобі аж ніяк не загрожує параліч.

— Георгію Петровичу, я, як вірний пес, люто оберігав від чужаків наш високий ареопаг. Георгію Петровичу, за відданість прошу милості…

— Проси!

— Дозвольте їй час від часу бувати з нами. Ну хіба міг я відмовити?

І Настя, вмостившись поруч з Мишею на підвіконні, почала представляти у своїй особі публіку.

Толя Зибков діловито наїжачений, на колінах розкритий блокнот — для урочистості, не для пам’яті. Пам’ять у хлопця золота, потрібні цитати знає назубок, і голос його цього разу без насмішки, щокате лице насуплене.

— Я стверджую: Павло постійно зраджував самому собі. І довести це неважко.

Я малюю ромашки і бакенбардисто-вусаті фізіономії, Ірина димить сигаретою, прицільно мружиться крізь дим на непідкупного Толю, Миша Дідусь плечем до плеча із Завороженою Настею, у картинній увазі задер догори густу борідку.

А Толя без поспіху нацьковує Павла на Павла:

— У «Посланні до Римлян», глава дванадцята кинуто заклик: «…і не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму…» До одного з найбільш, так би мовити, жахливих віків в історії, що породили такі чудовиська, як Калігулу і Нерона, — «Не стосуйтесь!» — цілком гідний новатора заклик…

Толя опускає пбгляд на непорочно чисту сторінку блокнота, даючи нам змогу перейнятися значущістю повідомлення.

— Після такого заклику, певно, слід чекати поради — як же змінити цей вік? І пораду Павло дає у «Першому посланні до Коринтян»: «Нехай кожен лишається в стані тому, в якому покликаний був». Цебто раб залишайся рабом, а пан паном. «Не стосуйтесь до віку цього», прагніть до іншого, але нехай залишається все як було, не треба нічого міняти. Дивне поєднання несумісного!

Ірина не витримує.

— Та він же хотів змінити не соціальний лад, а звичаї. Лише звичаї, голубчику!

Я малюю гусара з вусами і шкірою відчуваю — Толя Зибков готується до випаду. Говорить він відразливим святенницько-повчальним тоном:

— Неможливо змінити звичаї, Ірино Михайлівно, не змінюючи соціального ладу.

Досвідчений бретер робить обманливий фінт, і відважно-прямолійійна Ірина попадається на це.

— Це, розумнику, відомо тобі і мені, — дратується вона, — а Павло марксизму не вивчав, він і справді щиро вірив, що можна звичаї змінити, так би мовити, без усяких…

І Толя лінькувато, повільно тягнеться до блокнотика, перегортає його з чистої сторінки на чисту, говорить з неприхованою насолодою:

— А ось у «Першому посланні до Коринфян», глава п’ятнадцята, Павло проголошує: «Не дайте себе звести, — товариство лихе псує добрі звичаї!» Хіба не правда, знаменні слова? Ні, він не гірш за нас, освічених, розумів, що звичаї залежать від співтовариств. Знав це і… «Нехай кожен лишається в стані тому, в якому покликаний був».

— Хм… Чорти б його ухопили!

Математик Ірина Сушко мало тямить у Новому завіті, повідомлення Толі для неї — приголомшуюче відкриття. А Толя не опускається до торжества, рухається далі вже переможним маршем, без вичікувальних зупинок:

— Павло відстоює: «Люби ближнього твого, як самого себе». Відстоює не лише пристрасно, а й безстрашно. Холопства йому не закинеш. І все ж таки настійно повчає: «Благословляйте тих, хто вас переслідує: благословляйте, а не проклинайте!» Звісно, ви, Ірино Михайлівно, можете сказати, що переслідувачі, гнобителі, у нього не мали, так би мовити, класового підґрунтя, просто лихі люди, блудні вівці. Та, на жаль, Павло тут недвозначний, каже прямо: «Нехай кожна людина кориться вищій владі…» Отже, виявляється, що переслідувачі — це вища влада. Павло визнає це, але пояснює: «…бо володар — Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недарма він носить меча… Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління». Ну то як наставляннячко, Ірино Михайлівно? А між іншим ще в одному місці Павло настирливо твердить, що зовсім не проповідує мудрість «володарів цього віку…» Ось і здогадайся, у що з того, що говорив, він сам вірив, а в що ні…

— Вірив у те і.в інше — геніальний плутаник! — авторитетно вставляє від вікна Миша Дідусь.

Ірина досадливо морщиться.

— Сказав, як по писаному.

— Скажи інакше. — Миша при Насті бундючиться, проте з острахом: Ірина може й припечатати. — Він безстрашний, погодься!

• Предыдущая
• 24/53
• Следующая