Таємниця затоки Здохлого кита - Михановский Владимир Наумович - Страница 5

• Предыдущая
• 5/6
• Следующая

Жуль мовчав.

– Майте на увазі, – вів далі президент, полишивши ввічливий тон, – те, що було, – тільки квіточки. Я просто надав вам невеличку можливість упевнитися: в нас немає бажання церемонитись. Ви думали втекти від нас? Йолоп! Та я довідався про ваші операції в банкові раніше, ніж ви встигли вийти з цього закладу. Ну, досить! Сподіваюся, що, незважаючи на невеличке непорозуміння, ми, одначе, знайдемо з вами спільну мову…

За півгодини з особняка, похитуючись, вийшла людина. Якусь мить постоявши, вона рушила гудроновою алеєю і, поминувши хвіртку, що автоматично розчинилась перед нею, побрела вулицею.

В поліцейській дільниці одного з районів міста було вчинено дивовижну крадіжку. Конфісковані дорогоцінності, гроші й навіть дефіцитні променеві відмикачі сейфів – усе лишилось незаймане. Зникла тільки одежа.

Зухвалий злодій усе обставив зі знанням справи: він мав рукавички, аби не лишити сліду від пальців, узуванка його була, очевидно, змазана якоюсь рідиною, що перешкоджала собаці взяти слід, а сторожовим роботам було кинуто по жмутку паклі, просякнутої алкалоїдом, який запаморочливо діяв на електронний мозок.

– Ну й безглузда крадіжка! – не переставав обурюватися заступник начальника дільниці. – Затратити стільки праці, вдатися до таких засобів перестороги і взяти мізерію!

– Хіба мало божевільних у цьому місті, – флегматично зронив начальник. – Їм би звиватись у гамівній сорочці, а вони ходять на волі, та ще й роблять свій бізнес…

Приблизно так само наслідки операції Флетчера (а костюм містера з зарослим переніссям викрав не хто інший як він) оцінив шеф бюро розшуку. Правда, його здивував інший бік цієї історії.

– Божевільний, – сказав він, – нащо ти приволік весь костюм? Досить було самої бляшки.

– Дуже ж бо я хвилювався, – виправдовувавсь Флетчер, переступаючи з ноги на ногу. – Ніяк не міг її, кляту, намацати. Отож прихопив із цим ганчір’ям.

Коли всі вікна було задраєно і черговий робот зачинив за собою двері, начальник бюро з радісним хвилюванням увімкнув у підсилювальну систему бляшку – технічне чудо, на яке він поклав мало не третину свого капіталу.

Вадою бляшки було те, що записувала вона все поспіль, і подеколи годинами доводилось вислуховувати всілякі нісенітниці на кшталт нудних інтимів клієнта з дружиною.

Ось і тепер початок був зовсім нецікавий. Шеф невдовзі навіть куняти став під монотонне потріскування розрядів та короткі пустопорожні фрази. І раптом він аж підскочив: у кімнаті зазвучав голос президента «Уестерн компані».

– Технічно все лишається як і раніше, – казав той. – Від вас, любий Жуль, ми чекаємо тільки одного: керівництва.

– Але послухайте… – В голосі президентового співрозмовника почулися запопадливі нотки. – Ми ж домовлялися з вами заздалегідь, що після цього… е-е… досліду я буду вільний. Тепер усе обертається інакше.

– Вашу безпеку я гарантую, – холодно заперечив президент.

Слухаючи подальшу розмову, начальник бюро розшуку з досадою пересвідчився, що йдеться про щось досить добре відоме обом співрозмовникам, але зовсім для нього незбагненне. Звичайно, все це підтверджувало безпосередній зв’язок між Жулем та президентом Уестерна. Але яка від того втіха!… Аж раптом містер Жуль в суперечці з президентом сказав:

– А ви скільки заробили на «бородатих»?

Шеф подався вперед, до болю в пальцях стис бильця крісла.

– Правильно, компанія дещо на цьому мала, – по паузі сказав Жулеві президент. – Але й нам ці «хлопчики» влетіли в копієчку.

Далі знов розмова торкнулася чеків, якихось недоплачених сум, біострумів…

Начальник бюро розшуку натис кнопку виклику.

– Джона Варвара, – кинув він роботові, що майже зразу появився в дверях.

Нечутно, мов привид, робот зник.

Шеф вважав Джона Варвара одним із найдосвідченіших своїх детективів і часто радився з ним з приводу найкаверзніших питань.

Коли Варвар з’явився на виклик, начальник бюро коротко переказав йому зміст записів, зроблених на бляшці.

– Як бачите, – на закінчення сказав він, – ви недарма прилаштували цю штуковину до піджака того суб’єкта. Гадаю, його треба взяти. До нього тягнуться всі ниточки.

– Але зробити це варто якнайделікатніше.

– Для цього, Джоні, я й викликав вас, – довірливо сказав шеф. – Успіх операції дасть нам… Ну, ви самі розумієте. На карту поставлено все… Одне слово, кого ви візьмете з собою?

Джон подумав.

– Флетчера, – нарешті сказав він.

– Що ж, не заперечую. Витрати хай вас не бентежать…

Жуль з’явився в Уестерні недавно, десь рік тому. Правлінню компанії зразу ж припала до душі його надзвичайна здатність влаштовувати різні темні справи.

Вершити їх Жулеві допомагали невичерпна винахідливість, жорстокість, певна обізнаність у техніці й ціла вервечка інших якостей, котрі навряд чи можна вважати за позитивні.

Вершиною Жулевої діяльності була, звичайно, афера з «Добрими вовками». Мабуть, тільки його диявольська уява могла породити такий план.

Коли Жуль виклав свою ідею президентові, той захоплено поплескав його по плечі й вигукнув:

– Ну й голова! Либонь, давно за нею зашморг скучив. З таким обдаруванням, Жуль, ви можете стати одним із найповажніших бізнесменів. Якщо, звісне діло, по дорозі вам не доведеться присісти на електричний стілець… Що вам треба, аби успішно здійснити свій задум?

– Гроші.

– Це ви одержите. Щодо винагороди ми теж домовились.

– І після цього я буду вільний?

– Як вітер.

– Я пристаю на вашу умову.

– Отже, – сказав президент компанії, – ви негайно вилітаєте на південь, до того, як його?…

– Майкла Кардінга, – підказав Жуль.

– Так, так. А без нього й справді не обійтися?

– Він єдиний, хто може в даному випадку стати нам у пригоді, – сказав Жуль.

І це була правда.

Молодий маловідомий учений, дещо дивакуватий, непокірний (його й начальство за це недолюблювало), спромігся за досить короткий час свого перебування в Уестерні створити феноменальний апарат трансформації біострумів, який і було використано під час матчу «Добрих вовків» і «Бородатих хлопчиків»…

Після того, як Майкл Кардінг зробив своє діло, в Уестерні стали вважати його зайвим. Це не значить, що Кардінга не можна було експлуатувати далі. Навпаки – роботи йому знайшлось би чимало. Але річ у тім, що останнім часом Майкл дозволив собі кілька зухвалих випадів проти можновладної верхівки компанії. Про це запопадливо доповіли правлінню численні інформатори, штатні й добровільні. Керівні боси знали, що в даному випадку заткнути рота чеком не вдасться, і кінець кінцем, аби не ризикувати, поклали прибрати Кардінга.

Цю делікатну операцію доручили Жулеві, й він виконав її бездоганно. За день до смерті підпоєний Кардінг жартома навіть заповіт написав…

І ось тепер Жуль летить на захід, аби виконати ще одне делікатне доручення. Крізь ілюмінатор літака видно далеку землю… Господи, як він не хотів братися за це діло. Але вибору не лишалося, й так за кілька останніх днів він мало не наклав головою. Ну та після цього він уже зав’яже…

Коли літак приземлився і Жуль з невеличким саквояжем зійшов на бетоновану доріжку аеродрому, до нього, відтіснивши всіх своїх конкурентів, підскочив таксист. Він підхопив Жулеву ношу й догідливо сказав:

– Мій вертоліт до ваших послуг, містер.

Жуль сів у зручне крісло, назвав потрібну йому адресу, і сріблястий метелик здійнявся в небо.

Дорогою Жуль відчув, що його нездоланно хилить на сон. Він хотів був щось сказати пілотові, та голова безсило впала йому на груди, і Жуль сповз із сидіння на м’який пластик підлоги…

– Приймай гостя, Флете, – сказав довготелесий пілот. Він ухопив за комір свого непритомного пасажира і потяг до люка.

– Обережно, бо виведеш його з ладу достроково, – посміхнувся чоловік, що стояв на землі, коло викинутого з вертольота трапу.

• Предыдущая
• 5/6
• Следующая