Розшук - Дмитренко Юрій - Страница 37

• Предыдущая
• 37/61
• Следующая

Нарада закінчилася, хлопці почали прощатися, крадькома поглядаючи на годинники — зараз усі розбіжаться по домівках, а ще через годину місто зовсім спорожніє, бо прийде час Великого футболу. І ось, коли у мріях я вже сидів біля кольорового телевізора сестри, шеф звернувся до мене:

— До речі, Сашо, коли ти збираєшся відпускати Лісового?

— Завтра. А чого поспішати? Сімдесят дві години ще не скінчилися. Хай посидить, поміркує. Може, до чогось путнього й дійде. І громадянам спокійніше, — відповідаю і відчуваю, що плакав мій футбол.

— Доказів проти нього немає, Сашо. Тому й тримати довше нема чого.

Мені б змовчати, а я, дурень, брякнув:

— Нічого йому не вдіється! Для Ципи камера — дім рідний.

Шеф аж зблід:

— Старший лейтенанте, — каже, — не принижуйте своєї людської гідності таким ставленням до будь-кого!

Хіба ж я не розумію, що шеф правий? Але ж бувають іноді ситуації, коли… є, що казати! Коротше, привели Ципу. Ну й тип — таке собі курча-переросток, але якесь несподівано хиже. І погляд зовсім не курячий — скоріше тхорячий.

— Проходь, Лісовий, сідай, — запросив Воронов.

Ця Ципа нахабна так сіла на стільця, що той, бідний, ледь не хряснув.

— Вже, — каже, — два дні сиджу, начальнику.

— Набридло? — питаю.

А він до мене і голову не повертає.

— А чого? Ще двадцять чотири години посиджу, напишу скаргу, а потім все одно відпустите — санкції ж нема. І ніхто вам її не дасть.

Шеф мовчки його розглядав, а мене така злість взяла, що аж подих перехопило.

— А чеки “Зовнішпосилторгу”? З неба впали? Чи, може, тебе в закордонне відрядження посилали, га?

Мабуть, я не дуже собою володів, бо шеф невдоволено зиркнув.

— Ну так що, Лісовий, — запитав він. — Маєш що сказати?

Ципа посовався, посопів, почухався. Потім неквапливо, з усмішкою й каже:

— Чутка пройшла — ви злодія шукаєте? Чеків багато зняли? Тепер на когось повісити треба, так? То вже пробачте, — з удаваною прикрістю розвів руками Ципа, — інші в мене плани. І спекуляцію не пришиєте: другого нема. Чи, може, підставите когось?

Та я вже взяв себе в руки. “Ну, думаю, Ципочко, постривай. Ти ще заквохчеш!”

— Де ж ти їх узяв? — чую голос шефа.

— Скажу. Купив задешево в якогось типа. Душа в нього горіла — за пів ціни віддав.

— Так, — веде далі Воронов, — а навіщо?

— Ну, — образився Ципа, — що за питання? Зима на носі. Шкуру треба чимось прикрити. Щоб як у людей.

— А якщо опізнають?

— Хто?

— Потерпілий.

Ципа зневажливо посміхнувся:

— Облиш, начальнику. Не сміши мене. Не моя це ділюга, самі знаєте.

— А чия? — питаю.

Ципочка презирливо зміряв мене очима і так виразно подивився на шефа, що й дурню стало б ясно, як він жаліє шефа за те, що йому доводиться працювати з такими телепнями.

— Що ж, почнемо писати, — промовив шеф.

— Хто, я? — здивувався Ципа.

— Та ні, це справа старшого лейтенанта.

— І що він збирається малювати? Може ви, громадянине начальнику, художник? — почав блазнювати Ципа. — То зробіть іконку. Я її добре продам. Зарплата ж у вас не дуже велика. Гляди, й заробиш свої двадцять копійок.

— Лісовий, не забувайся, — різко обірвав Ципу шеф.

— Іконку малювати не буду, — відповідаю, — а от табірний пейзажик може з’явитися. Якщо не підтвердиш своє алібі на вечір п’ятнадцятого, п’ятницю.

— У п’ятницю? — замислився Ципа. — А, ну як же! Був з Галкою в кіно. “Тутсі” дивилися. Між іншим — разом з її подругою. Можете перевірити.

— Не хвилюйся. Все перевіримо.

— З Галкою Гризуновою? — запитав шеф. — А як же вона дозволяє тобі наркотиками захоплюватися?

Ципа аж очманів на якусь хвилину.

— Жартуєте, начальнику! Хіба я менінгітний? Навіщо мені на голку сідати? Я собі не ворог. А з Галкою — взагалі виключено. Ви ж її знаєте.

— Що ж, гаразд, — сказав шеф. — Зараз старший лейтенант оформить протокол…

— А мені, може, поки що скаргу прокуророві накатати? — запитав безсоромний Ципа.

— Пиши, — відповів шеф і звернувся до мене. — Старший лейтенанте, візьміть у Лісового підписку про невиїзд.

— Не чекав! — зовсім знахабнів Ципа. — Невже відпустите? Не любите, значить, скарг. Може, ще й вибачитесь?

— Ну й нахаба ж ти! — не витримав я.

А шефу хоча б що. Встав і дуже чемно вибачився за те, що, мовляв, цього разу громадянина Лісового затримали без достатніх підстав. На Ципу було смішно дивитися — він аж закляк від подиву. І мені довелося двічі повторити, перш ніж він зрозумів, що вільний. Може, шеф і правий. Інколи на таких типів ввічливість впливає більше, ніж виховні бесіди.

І все ж я встиг цього дня на останні тридцять хвилин матчу. Щоправда, не до кольорового сестриного, а в червоний куточок. Але й то!

Наступного дня з самісінького ранку я подався до лікарні. Мене зустріли напрочуд привітно і провели до палати, де знаходився потерпілий Рахматулаєв. Хоч сил у старого було небагато, та темперамент виявився вулканічний. Він схоплювався з ліжка, голосив, рвав волосся, лаявся… Якщо до цього додати, що він не дуже вільно розмовляв російською мовою… Я спробував уявити нашу розмову, коли б він себе нормально почував, і мені зробилось млосно.

За годину я зовсім упрів. Їй-богу, легше бігати цілий день містом. Але дещо з дідугана вдалося витягти. Приїхав він майже три тижні тому й справно торгував на базарі гранатами, ізюмом та курагою. Вторгував досить кругленьку суму. У вільний час їздив по магазинах. Три дні тому вирішив поїхати до автомагазину, бо закортіло купити машину. Мене аж злість узяла: “От, думаю, аксакал! Машину вдома купувати треба! А тебе сюди чорти потягли. Тепер маєш — ні грошей, ні машини. А шукати нам!”

Коли я, у ввічливій формі, все це висловив, він підстрибнув майже на метр і здійняв такий лемент! Стало відомо, що тільки такі ішаки, як я, не знають, що в тих краях неможливо купити “Волгу”, тим більш самого кращого кольору — білого. Його сину (дитині двадцяти п’яти років) закортіло мати саме таку машину, от батько й вирішив без неї не повертатися. Дорогою розговорився з таксистом (на відміну від мене, дуже ввічливим і чуйним хлопцем), він і допоміг старому: пояснив, що таку машину купити в магазині неможливо. Чорну — будь ласка, а от білих — нема і край. І став, гадаю, свідком вулканічного вибуху горя, який швиденько вгамував інформацією про свого приятеля, який, на щастя, збирається продавати зовсім нову білу “Волгу”. Цілком природно, що до магазину вже ніхто не поїхав, а повернулися до готелю. Надвечір таксист із приятелем під’їхали на білій “Волзі”, прокатали старого, і той вже ладен був з нею не розлучатися і збирався бігти давати телеграму синові, щоб приїздив для купівлі машини.

Але хлопець, який продавав, виявився людиною чесною і порядною й наполіг, щоб старий спочатку подивився документи, а потім давав телеграму.

Наступного ранку, тобто сімнадцятого, хлопець з’явився у номері з документами та пляшкою горілки. Хоч старий і непитущий, образити таку людину не міг… Останнє, що пам’ятав, як вони віддавали належне звичаю. Опритомнів у лікарні. Зрозуміло, що ні грошей, ні документів нема. Хлопця ніхто не бачив, номера таксі — не пам’ятає. Описати зовнішність не може, але, оскільки не ішак, зустріне — впізнає. Далася йому ця тварина!

Під наполегливі пропозиції приходити ще, я залишив лікарню.

А в управлінні події розгорталися надзвичайно швидко.

Виявилося, що з ранку шефу подзвонила нахабна Ципа і сказала, що коли з нею, як з людиною, то й вона по-людськи. Коротше: у будинку навпроти Ципи живе хлопець. У нього щодня збирається весела компанія, і Ципа точно знає — там бувають наркотики. Здається, Ципа вирішив вбити двох зайців: виконати громадський обов’язок і збутися гучної компанії, що заважає. Шеф доручив перевірку мені. Не дуже розраховуючи на щось серйозне, я поїхав до райвідділу. Квартира, як виявилося, належить родині Коршенків. Але вже близько двох років там живе тільки син Юрій, років двадцяти трьох. Він не залишився поза увагою райвідділу. По-перше, ще стояв на обліку в інспекції у справах неповнолітніх, а по-друге, за останній рік сусіди скаржилися на шум та пізні гульки. Батьки — геологи, в постійних роз’їздах.

• Предыдущая
• 37/61
• Следующая