Розшук - Дмитренко Юрій - Страница 32

• Предыдущая
• 32/61
• Следующая

— Що з тобою? — здивувався водій-наставник з їхньої колони Протасов, коли Олексій, дивлячись крізь нього, пройшов мимо, не відповів на привітання.

— Що? — здригнувся Олексій. —А-а, Макарич… Добридень. Пробач, замислився.

— Примічаю, вже котрий день сам не свій ходиш. Трапилося щось?

— Все в порядку. Так, мабуть, занедужав трохи. Дрібниця.

— Це, друже, зовсім навіть не дрібниця. Навпаки. Ану, крокуй до медпункту, нехай там тебе перевірять.

Оскільки все одно треба було проходити передрейсовий огляд, Олексій не став заперечувати.

Лікар зміряв тиск, пульс, подивився горло, сунув під пахву градусник. Протасов стояв по-РУч.

— Цілком здоровий, — констатував лікар. — Можна хоч у космос.

Коли вийшли, Протасов сказав:

— І все ж таки не можна тобі в рейс. Перший стовп — твій. Зі мною таке теж траплялося.

— От іще! — налякався Олексій. Йому зовсім не хотілося залишатися в гаражі. Здавалося, щохвилини могли подзвонити з прохідної, сказати, що до нього прийшли. Сподівався за кермом розвіятися, забути про сумні думки хоча б до вечора. А там з Катею зустрінеться. — Кажу ж, все в порядку!

— Ой, хлопець… — похитав головою Протасов. — Даремно не говори. Ну, гаразд. Всяк Єремій сам собі розумій. Тільки на лінію сьогодні не поїдеш.

— Макарич!..

— Сказав — все. З начальником цеху домовлюсь. І в гаражі робота знайдеться.

Наприкінці робочого дня Протасов підійшов до Олексія, котрий робив профілактику двигуну свого грузовика.

— Зазирнеш увечері? З Катюшею? Га? Самовар поставлю, посидимо.

“Хитрує старий, — зрозумів Олексій. — Вирішив обробити мене з допомогою Каті”. Але відмовити було незручно,

Протасов із задоволенням відзначив, що хлопець начебто трохи повеселів.

Вони вийшли на вулицю разом, і тут Протасов раптом помітив, як зблід Олексій. Прослідкував за його поглядом, побачив червону “Ладу” біля тротуару. З неї вийшов лисий здоровань, ковзнув поглядом по Протасову з Олексієм, попрямував до автомата з газованою водою.

— Знайомий? — запитав Протасов.

— Ні… Тобто так. Знайомий… Пробач, Макаричу, я на хвилинку.

Протасов залишився біля прохідної, занепокоєно спостерігаючи, як Олексій, напружений, немов струна, підійшов до лисого, почав з ним про щось говорити.

— Бачу, не чекав, — криво всміхнувся Боб.

— Чого приїхав?

— У гості, — тією ж усмішкою відповів Боб. — Не клей дурня. Діло є.

— Коли? — здогадався Олексій.

— Сьогодні. Біла. Краще “одинадцята”. Але зійде й “перша”. Чекатиму там, де зустрілися. Не забув?

— Сьогодні не можу.

— Що? — примружився Боб. — Може, я недочув?

— Сьогодні не можу! — твердіше повторив Олексій. — Слухай, Боб, дав би ти мені спокій. Дуже прошу. Не підходжу я для цього. Гроші поверну, не хвилюйся.

Боб мовчки слухав, граючи жовнами. Його очі перетворилися на щілинки, з яких сочилася лють.

— Та-ак… Значить, не можеш… Ну, ну… Добре подумав?

— Ти не бійся, нікому нічого…

— Слухай, ти!.. — просичав Боб. — Затям: від мене не вирвешся. Ясно?! В тебе тепер лише один вихід — робити, що я скажу. Закомизишся — не тільки твою дівку пришию, а й тебе заодно. Так що краще мене не виводь…

Олексій облизав пересохлі вуста, не в силах відвести погляд від побілілих очей лисого.

— Слухай сюди, — сказав Боб. — Мої клієнти чекати не люблять. Щоб сьогодні машина була.

— А якщо спіймають?

— Дурнем не будеш — не спіймають. Шукай біля магазинів, кінотеатрів, там завжди машини є. На, — Боб простягнув зв’язку ключів, — котрийсь та підійде. Можеш для страховки використати кого-небудь в темну, як Довгий тебе, — крива посмішка знову торкнулася губів лисого. — Запропонуй якомусь лопуху червінець за те, щоб на “твоїй” машині відвіз тебе додому. Лягаві на хвіст сядуть — руки в ноги, а з тим нехай розбираються. Второпав? Риску ніякого.

— Так чому ж тоді самі… — почав було Олексій.

— Все! — відрубав Боб. — Чекаю до дев’ятої. І дивись!

Червона “Лада” загубилась у транспортному потоці.

Олексій глянув на зв’язку ключів, яку затис у спітнілому кулаці, сунув її в кишеню. Постояв, збираючись із думками.

Все. Тепер — все. Вчепився, як бульдог. Діватися нікуди.

Бадьоро, щоб не здогадався Протасов, підійшов до нього, винувато всміхнувся:

— Пробач, Макарич… так вийшло… словом, обставини змінилися, прийти сьогодні не зможу. Не ображайся.

Протасов уважно подивився на Олексія.

— Ну, що ж… Шкода. Тоді до завтра.

Олексій мляво потис йому руку, хотів ще щось сказати, але тільки зітхнув і пішов до автобусної зупинки, відчуваючи на собі уважний погляд Протасова, як давлячий тягар.

Двері відчинив повний літній чоловік в піжамних штанях і майці, яка щільно облягала великий живіт.

— Добрий вечір, — сказав Дмитрієв. — Пробачте, ви Семченко?

— Так, я… Прошу, проходьте, — товстун посторонився, пропускаючи старшого лейтенанта до передпокою.

— Дякую. Я з міліції, — Дмитрієв показав посвідчення.

— З міліції? — здивувався товстун.

— Льошо, хто там? — долинув з кухні жіночий голос.

— Це, Дуняша, розумієш, з міліції…

До передпокою вийшла вродлива жінка років тридцяти в шовковому халаті з великими червоними трояндами. Вона здивовано глянула на непроханого гостя, скинувши при цьому вищипані в нитку брови.

— З міліції? До нас? У якій справі?

За віком жінка годилася товстуну в доньки, але по тому, як Семченко на неї дивився, по його зверненню “Дуняша” старший лейтенант здогадався, що перед ним господиня дому.

— Я, власне, до вашого чоловіка, — сказав Дмитрієв.

— У мого чоловіка немає від мене секретів, — заявила дама, розглядаючи Дмитрієва з голови до ніг. — Так чим зобов’язані?

Ця манірна красуня відразу не сподобалася Дмитрієву.

— Як я вже мав честь повідомити, мені необхідно поговорити з Іваном Григоровичем, — підкреслено ввічливо мовив старший лейтенант з легким напівпоклоном. — Якщо ви не заперечуєте, звичайно.

Дама вловила іронію, піджала губи.

— Прошу,— вказала випещеною рукою на двері в кімнату.

Присутність дами, яка царствено розташувалася в глибокому кріслі, немов на троні, і всім своїм виглядом показувала, що розмова без неї ніяк не може відбутися, дратувала Дмитрієва. Він постарався про неї не дукати, повернувся до товстуна, не боячись віддатися неввічливим.

— Іван Григорович, ви, звичайно ж, добре знаєте Семена Трофимова?

— Трофимова? — Семченко дожував губами. — А хто це?

— Слюсар з ВАЗу, — вставила дама. — Ванюша, я ж тобі казала про нього. Ну, пам’ятаєш, він ще допоміг розподвал дістати?

Видно, з деяким запізненням зметикувавши, що в присутності міліціонера говорити це було б не слід, красуня прикусила язика, і на її обличчі з’явився невластивий цій самовпевненій гусині вираз розгубленості.

— Як я зрозумів, на ВАЗ їздили ви, — повернувся до неї Дмитрієв, — і Трофимов ваш знайомий?

— Так.

— Машину ремонтували тільки в нього?

— Не бачу в цьому нічого поганого.

— Тут і нема нічого поганого, — заспокоїв її Дмитрієв. — А коли Трофимов дістав вам отой розподвал?

Дама на секунду зволікла з відповіддю, обмірковуючи, мабуть, що і як казати.

— Н-не пам’ятаю… Давно…

— Як давно? Хоча б приблизно. Тиждень? Місяць?

— Ну-у… з місяць тому, може, більше. Яке це має значення?

— Має. І дуже суттєве. Я перевіряв наряди за останні два місяці. Ви були на спецавтоцентрі чотири рази, чи не так?

— Можливо. І що з того?

— І всі чотири рази замінювали мастило в двигуні, перевіряли розвал і сходження коліс, регулювали клапани… Чи не дивно?

— Не бачу нічого дивного, — смикнула плечима жінка. — Я слідкую за машиною.

— Це похвально. Але в жодному наряді не вказано, що в вашій машині замінювався розподвал. Це дуже дефіцитна деталь, на чорному ринку вона коштує більш як двісті карбованців. Де ви її взяли?

— Я вже казала — Трофимов допоміг дістати, — занервувала жінка.

• Предыдущая
• 32/61
• Следующая