Выбери любимый жанр

Розшук - Дмитренко Юрій - Страница 15


Изменить размер шрифта:

15

3

В ту ніч Гришка Крючкін поцупив у заводському клубі акордеон. Сховати його надумав на горищі нежилого одноповерхового будинку з забитими навхрест вікнами. Перелізаючи через паркан, зірвався, упав у купу золи, замурзався, як сажотрус.

Розшук - doc2fb_image_0300000C.png

Гришка не дуже турбувався про свою зовнішність, але, проходячи мимо водопровідної колонки, вирішив привести себе в порядок. За цим заняттям і застав його Васюта.

Крючкін вимив лице, розігнувся і, помітивши міліціонера, похолов. Довгасте його обличчя з маленькими рудуватими вусиками напружилось і застигло. Очі налилися кров’ю. В них страх і ненависть. Тікати, хутчій тікати! Ні, тікати не можна, це викличе підозру, за ним поженуться і обов’язково впіймають. Міліціонер тримає на повідку треновану вівчарку. Від неї не втечеш, не сховаєшся. Він вивернеться інакше.

Вилаявшись, вихопив з кишені піджака браунінг. “Зараз я тебе привітаю! — скрипнув зубами. — Готуй білі тапочки!”

Все трапилось настільки несподівано, що Васюта розгубився. Миттєве заціпеніння, і рука, випереджуючи думку, вже вихопила пістолета з кобури.

— Руки вгору! Кидай…

Постріл заглушив слова Васюти. Куля обпекла плече.

Хто знає, як би далі розвивалися події, коли б не Буян. Вірний пес, як та блискавка, збив Крючкіна з ніг і стис зубами його праву руку. Обличчя Гришки перекосилося від болю, він крикнув, але все ж таки встиг ще раз натиснути на гачок, перш ніж випустити зброю.

Куля, висікаючи іскри, вдарила по бруківці.

— Не рухатися! Інакше — стріляю! — наказав Васюта хриплим голосом.

Із вікон будинків визирали стривожені пострілами люди.

Прибіг Ременюк. Досвідчений оперативник, він зразу збагнув, що трапилось. Полегшено зітхнув, коли переконався, що поранення легке.

В практиці Ременюка не раз бувало: спіймані на гарячому злочинці брешуть, викручуються, ідуть на все, аби уникнути покарання. Не виключено, що й цей почне заперечувати очевидне, відмовиться від своєї зброї.

Щоб зберегти для експертизи відбитки пальців на кожусі затвора та руків’ї, капітан взяв пістолет за спускову скобу і акуратно загорнув у носовичок.

Весь цей час Гришка сидів на тротуарі, підтримуючи лівою рукою праву, очманіло хитав патлатою головою. Пасма волосся упали на вузьке чоло, і лице його набрало плаксивого виразу.

Ременюк придивився до затриманого. Крючкін! От так зустріч!

— Дурень я, дурень! — простогнав Гришка зі злим відчаєм. — Навіщо вирішив на вулиці умиватися? — Він сильно ударив себе кулаком по лобі. — Прогорів… Чистоплюйство погубило…

— Ніяке, Крючкін, не чистоплюйство. Не завтра, так післязавтра взяли б тебе. Тому що… — Ременюк замовк. Не станеш же розповідати, яку кропітку роботу виконав він разом з співробітниками багатьох служб міліції, поки “вийшов” на Крючкіна, зібрав незаперечні докази, що саме він обікрав приймальний пункт хімчистки і квартиру відставника. Тільки доволі про це, тут не місце для подібних міркувань. — Піднімайся! Отак стій, та не озирайся!

Гришка блиснув очима, сказав запально:

— Щось списати на мене задумали! Валіть на Крючкіна! Він вже був осуджений, на нього все можна натягнути! Валіть…

— Нічого ми ні на кого не валимо, — спокійно заперечив Ременюк, — але твоя причетність до деяких крадіжок точно установлена. І тут тобі ніякі хитрування не допоможуть. За все доведеться відповідати.

Затриманий зіщулив плечі, ніби хтось невидимий облив його крижаною водою. Очі боязливо забігали.

“Докопались! До всього докопалися!” — подумки вигукнув він і, з тугою поглядаючи навколо, похмуро процідив крізь зуби:

— Що ще мажете мені?

— Ех, Крючкін, Крючкін, сам себе не жалієш… На що молоді роки розміняв? Один злочин за іншим. А зараз плюс до всього ще й в старшину стріляв.

— Я в собаку, розумієте, в собаку стріляв! — заверещав Гришка не своїм голосом. — Вік свободи не бачити, якщо брешу! Накинувся пес, я й подумав — скажений!

— Не треба верещати, — зупинив Ременюк. — Люди ми слабонервні, злякатися можемо, ще, чого доброго, заїкатися почнемо.

Говорив без посмішки, але голос звучав іронічно.

— А “пушку” я знайшов! Клянусь, що знайшов… — уже ні на що не сподіваючись, безпомічно бурмотів Гришка. — По дурному взяв… Уранці думав піти в міліцію і здати… Пушка мені ні до чого, вона мені без потреби.

— Перевіримо, як потрапив до тебе браунінг і коли… Все перевіримо, в усьому розберемося. Часу у нас буде достатньо.

В кінці вулиці з’явився міліцейський “Москвич” з синім ліхтарем на даху…

РОЗПОВІДЬ ДРУГА

1

Тільки під вечір, коли на землю впали легкі, прозорі сутінки, Васюта вийшов з воріт піонерського табору і поспішив до автобусної зупинки.

Він був задоволений зустріччю з дочкою. Добре, що вона поїхала в цей піонерський табір. Побула Ніна тут лише тиждень, а посвіжішала, поправилася. Просто не впізнати її, так благотворно подіяло перебування на свіжому повітрі.

Кращого місця для відпочинку й не знайдеш. Неподалік від ошатних будиночків протікає неширока, але чиста, як кришталь, річка з піщаними берегами. Навколо — рівні могутні сосни. Повітря таке чисте, цілюще, напоєне пахощами лісових трав, що п’єш його і не можеш напитися.

Михайло Іванович посміхнувся, уявивши, як просіяє, зрадіє Марина, вислухавши його розповідь про поїздку до “Відважного”.

Взагалі, все складається в них сприятливо. Кращого й бажати не доводиться. На той час, коли Ніна повернеться додому, він та Марина підуть у відпустку. Васюта домовився з двоюрідним братом, лісником, що вони приїдуть до нього влітку. Тоді щодня на Десну, щодня смачна юшка, а як не лінуватися, то й нав’ялити коропів, лящів можна.

Нарешті й чепурний, з похилим дахом павільйон — автобусна зупинка. Мимо з гуркотом пронеслися вантажні машини з капустою. За ними промчав молоковоз…

Звичайно, варто було б Васюті вийти на обочину дороги — і він би зразу поїхав додому, не чекаючи автобуса. Мабуть, жоден шофер не проїде мимо, побачивши людину в міліцейській формі з піднятою рукою.

Але Михайло Іванович лише в виключних випадках користувався цим своїм правом. Вважав, що це не що інше, як, хай і невеличке, а все ж зловживання службовим становищем. А як можна вимагати бездоганної поведінки від інших, коли сам дозволяєш собі таке? І зараз, прихилившись плечем до стовбура розлогого дуба, який ріс поряд з павільйоном, терпляче чекав рейсового автобуса.

Хто знає, скільки йому довелося б чекати, якби на патрульному мотоциклі не під’їхав Степан Дергачов.

Колись вони разом починали працювати в міліції, спершу в підрозділі зовнішньої служби, а потім Васюта перейшов у кримінальний розшук, а Дергачов став автоінспектором.

— От так зустріч! — зрадів Дергачов, щиро посміхнувшись усім своїм кругловидим обличчям з носом-гудзиком. — Дивлюся і очам своїм не вірю: кращого друга зустрів! Чув, чув про твої успіхи!

— Це вже ти занадто, — м’яко зупинив Васюта.

— Не буду, не буду, знаю твою скромність! — Дергачов витягнув вперед руки, ніби захищаючись від нападу. — Але дай слово, що приїдеш до мене з Мариною. Як-не-як, а ми старі друзі… Посидимо, згадаємо, що було…

Тільки-но Васюта записав адресу Дергачова, як вдалині показався рейсовий автобус.

— На днях подзвоню, — похапцем промовив Васюта. — Ти, Степане, правду кажеш, треба нам частіше зустрічатися та спілкуватися. А зараз буду їхати. Так що будь здоров, друже!

Дергачов ображено нахмурився.

— Ти як хочеш, а я тебе не відпущу. Нащо тобі той автобус? В місто, не турбуйся, доїдемо ще скоріше, з вітерцем… — Помітивши сумнів на обличчі Васюти, додав: — Ну чого ти ще думаєш? Це мене аніскілечки не зв’язує. Сідай в коляску.

В цю мить відривистим, тривалим гудком нагадала про себе портативна рація, закріплена на його портупеї.

15
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Дмитренко Юрій - Розшук Розшук
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело