Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 46

• Предыдущая
• 46/48
• Следующая

Гураль побіжно глянув угору, безтурботно скуйовдив чуприну п’ятерицею, але, глянувши на строге обличчя провінціала, нашвидку перехрестився.

— Певно що знаю, святий отче. Чого ж тут не знати? Бухруни то.

— Хто? — не зрозумів єпископ.

— Бухруни, кажу!

- І хто вони, ці… бухруни? Нечисті?

— Навряд… Під місяцем аж сяють — отже, чисті!

— Може, звірина яка? — припустив Гембицький. — Наче нетопирі?

— Ну, таке скажете! — впевнено спростував єпископове припущення провідник. — Бухруни й нетопирі! Сміх та й годі!

- І що ж твої бухруни роблять? — поцікавився провінціал з уїдливою посмішкою.

— Мої — нічого. А ці літають!

— Це я й сам бачу! — єпископ почав потроху втрачати рівновагу. — Шкоди вони якоїсь завдають?

— Звісна річ! — упевнено заявив пастух. — Заморочити можуть чи й зовсім звести… Хоча можуть і навести.

— Кого навести? — його превелебність явно був збитий з пантелику великою кількістю в цих горах невідомих йому досі істот: Веснянки, Блискавиці, Мавки, Полуденниці, а тепер ще й бухруни, котрих, як на те, довелося побачити на власні очі.

— Та кого завгодно! — недбало відказав гураль. — Оце зараз і нас наводять.

— Нас?! — до його превелебності не відразу дійшло, що це його, ставленика Ватикану, єпископа Гембицького, незрозуміло куди наводять невідомі бухруни!

А коли нарешті дійшло, й розлючений єпископ уже набрав у груди повітря, щоб висловити свою думку з приводу провідника, бухрунів і взагалі тутешніх порядків, то з’ясувалося, що правда цілковито була на боці пастуха, — бухруни таки навели, причому саме туди, куди треба: попереду, на тлі зоряного неба, проступили з темряви близькі силуети хрестів шафлярского цвинтаря.

6

Шість темних примар завмерли біля пагорба, вчепившися одна в одну, і єпископ не відразу втямив, що там відбувається. А коли нарешті роздивився, то мимоволі перехрестився й зашептав молитву: п’ятеро з останніх сил тримали шостого, а той, шостий, виривався, не по-людському звиваючись та смикаючись, мов припадочний, і було в його судомах щось моторошне, протиприродне. Руки-ноги людини згиналися під якимись неймовірними кутами, стогін відчаю час від часу проривався крізь щільно затиснуті в судомі, вкриті піною губи. І безупинно бігав навколо та підвивав великий рябий пес, не зважуючись наблизитися до сплетених в одне ціле людей.

— Диявол! Це сам диявол, святий отче! — шепотів поруч гайдук Лентовського і щиро хрестився та показував на постать, яка звивалася. На голові дивом тримався берет із півнячим пером.

І ще ввижалося провінціалу, ніби якісь примарні тіні одна за одною вислизають із гурту зчеплених тіл і зникають у темряві ночі, полегшено зітхаючи, немов душі грішників, що вирвалися нарешті на волю…

А потім той, котрого переляканий гайдук назвав дияволом, неймовірним зусиллям вивільнився від рук, що його тримали, рвонувся вбік, збивши когось із ніг, — і завмер, дико озираючись навсібіч. Інші люди на пагорбі теж знесилено заклякли — тут усі й побачили, як тіло істоти в береті, лише зовні схожої на людину, зайнялося зсередини холодним зеленуватим світлом, яким світяться трухляки в нічному лісі. Світло це розгорялося, дедалі яскравішало, ось уже пасма зеленого полум’я танцюють навколо лиховісної постаті — породження Тьми, висвітивши виснажені обличчя людей, які дивилися на нього. І, немов відповідаючи на нечутний заклик, таким самим зеленим світлом засяяв неподалік старий тарантас разом із запряженою в нього конякою; світло ставало нестерпне, воно сліпило очі, і постать нібито людини, і тарантас, і коняка поступово роз’ятрювалися зсередини, наливаючись вогнем самого Пекла — і раптом із неголосним виляском людина (?!) зникла у хмарі сірчаного диму, разом із нею щез і тарантас, і кінь — одразу впала темрява, а єпископ, старий князь, ченці з гайдуками та вмить протверезілим пастухом стояли й дивилися на те місце, де щойно стояв посланець пекла, і достоту так само дивилися туди змучені люди з пагорба…

Першим заворушився, приходячи до тями, настоятель тинецького монастиря. Він озирнувся, швидше відчув, аніж побачив темні постаті

людей біля підніжжя цвинтарного пагорба, якимось шостим чуттям упізнав єпископа і запізніло мовив: «Apage, satanas!», здійнявши до неба руки.

— …Щиро вітаю вас, отче настоятелю! — це були перші слова єпископа. Він уже зійшов на пагорб, але не отямився остаточно.

А що ще міг він сказати?!

— Я на свої очі бачив, як боролися ви та оті благочестиві особи з ворогом роду людського, і як ганебно тікав до Геєни посоромлений, вигнаний вами диявол! Тепер я переконався: наклеп, неправда й облуда все, що мені про вас розповідали! Тільки істинно віруюча в Господа нашого й чиста душею людина здатна на таке! Тепер я особисто писатиму в Рим і клопотатимусь перед Його Святістю, щоб ваші заслуги перед Богом і Церквою були оцінені гідно!..

Єпископ говорив ще щось, а позаду в нього перешіптувалися гайдуки князя Лентовського:

— Живим, живим хотів диявола взяти! Ет, шкода, не втримав!

— А, може, воно й краще? У пеклі йому місце, проклятому, а не тут — от тинецький настоятель його туди й спровадив!

— Ніякий він не святий, братики, цей абат! Його превелебність он і за хрест хапався, і молитву проказував — а Сатані хоч би що! А той абат — врукопаш…

Певна річ, його превелебності, який добре чув, про що шепочуться гайдуки, їхні розмови аж ніяк не додавали настрою. Але він нічого не міг удіяти: свідків було хоч греблю гати, усе бачили не тільки його ченці, а й гайдуки, і п’яний пастух та й сам Лентовський, а вже князеві слова навряд чи в когось викличуть сумнів! Багато всілякого водилося за старим князем, але на неправді його ще ніхто ніколи не піймав… Та й приводу не було.

— Дякую вам, ваша превелебносте, — утомлено посміхнувся абат Ян і скромно схилив голову. — Але я лише виконував свій обов’язок перед Господом нашим і святою Церквою. І не один я став поперек дороги ворогові роду людського. Допомогла мені щира віра цих чесних християн, — настоятель кивнув на Михала, Марту, Терезу та Мардулу, котрі з’юрмилися позаду нього. — Інакше навіть не знаю, чи впорався б я віч-на-віч із Нечистим!

— Скромність завжди була вашою чеснотою, отче настоятелю, — сухо зауважив Гембицький. — А тепер давайте подякуємо Господові нашому за щасливий порятунок і за те, що дарував вам і цим «чесним християнам» сили для боротьби з дияволом.

Сперечатися з єпископом ніхто не посмів, і всі присутні стали навколішки.

— Ну а тепер чи не час нам іти, отче настоятелю? — зауважив Гембицький, закінчивши молитву та підводячись з колін.

— Дякую, ваша превелебносте, але я обіцяв батькові, що пробуду на його могилі до сходу сонця. А я звик дотримуватися своїх обіцянок, — твердо відповів отець Ян.

— Що ж, — стенув плечима провінціал. — Хай береже вас Господь.

Він повагом осінив хрестом тих, котрі залишалися… Супроводжуваний домініканцями, почав спускатися вниз.

Однак Лентовський із гайдуками не поспішали за його превелебністю. Старий князь стояв, руки в боки, і свердлив ненавидячим поглядом свого єдиного ока Михала, який знесилено обіперся на могильний хрест.

У цьому погляді ясно читалося все, про що думає зараз старий князь. Убивця його сина має померти, незважаючи ні на що, — і ні Бог, ні диявол не зупинять князя. Солтис Ясиця Кулах сказав: «Викликай його на чесний бій…» От і настав час для цього самого «чесного бою», у якому Михалові не вистояти ані хвилини — з обпеченими руками, ледь живому, вкрай вимотаному сутичкою з Сатаною… Але бій буде чесним, один на один, при свідках, і ні солтис Кулах, ні хтось інший не посміє нарікати опісля князеві за цю смерть і чинити йому завади в тутешніх горах. Усе буде чесно. За вбитого Яноша буде відомщено…

Схоже, не тільки Михал прочитав усе це в погляді Лентовського. І без того бліда Марта раптом сполотніла ще більше і, схопивши за лікоть Терезу, яка стояла поруч і нічого не розуміла, гарячково зашептала їй щось у вухо.

• Предыдущая
• 46/48
• Следующая