Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 39

• Предыдущая
• 39/48
• Следующая

— Навіщо? — тихо, у самісіньке оскалене розбійникове обличчя видихнув Михал.

Він і справді не розумів — навіщо? Як значно дужчий за молодого Мардулу, Райцеж у ближньому бою мав безліч переваг, якщо в такій ситуації мало сенс вести мову про переваги. Навіть зараз Михалові коштувало певних зусиль не зламати розбійникові карк чи не всадити ножа в сухорлявий юнацький живіт.

— Навіщо? — ще раз запитав Михал, не відпускаючи Мардулу, і раптом йому привидівся за десять кроків, біля самого вогню, хиткий силует, що схрестив примарні руки на примарних грудях. Вогонь хлюпнув на видиво іскристим валом, обриси проступили чіткіше, опукліше, — широкі плечі, орлиний ніс із роздутими ніздрями, жаб’ячі витрішкуваті очі…

— Батько? — не стямившись, прошептав Михалек. — Батьку, прости дурня!..

І раптом збагнув, навіщо Мардула проривався впритул.

Збагнув за мить до того, як Стражі його власної свідомості опустили вогненні мечі на зухвалого прибульця.

Напевно, якби не дар вирізняти до себе подібних, винесений із палахкітливої свідомості конаючого батька, Михал усе-таки спізнився б і вже тримав би ідіота у своїх обіймах.

Гірше — рослину.

Юний Мардула-розбійник, син Мардули-розбійника і Янтосі Новобильської, був злодієм. Розшукуючи своїх майбутніх прийомних дітей по містах і селах, вимогливо потім виховуючи, старий Самуїл не помітив того, що зростало в нього під боком; точніше, помітив, але запізно — в останні роки життя, коли пташенята з його гнізда розлетілися, роз’їхалися, коли сам він остаточно постарішав і випоював травами на печі пораненого підлітка-розбійничка. Саме тоді й відчув Самуїл-баца в розбійному гураликові знайомий злодійський талант, саме тоді й узявся навчати Мардулу потрібної вправності, однак мало чого встиг навчити — помер.

Одне забув сказати, головне — що не один він такий на білому світі, Мардула-розбійник, Мардула-злодій, ні, не один, навіть після Самуїловой смерті.

І ось тепер останній учень Самуїла-баци своїми мізерними силами намагався вкрасти бойові знання в Михалека Івонича, не розуміючи, що робить та з ким зв’язався.

Це було те, чого Михал ніяк не міг передбачити.

Але ж він краще від будь-кого знав, що військовий талант не викрасти, так само, як інший якийсь талант; що в розпал двобою аж ніяк неприпустимо пхатися в душу супротивника — ліпше вже одразу підставити шию під клинок; що безпечніше красти здобич у недремної рисі або яйця з гадючого гнізда… Він це знав.

О, як добре він знав це!

І всі сили пішли на страшний окрик, нечутний нікому, за винятком Стражів, що знехотя опустили мечі та відійшли вбік, даючи змогу приголомшеному прибульцю випасти назовні.

Уперше Михалек Івонич, Михал Райцеж, придворний воєвода Райцеж довідався, що його власний військовий хист охороняють такі ж Стражі, як і дар Жан-П’єра Шаранта з Тулузи; що це його, його талант, не крадений, а власний, який вріс корінням у підмурівок душі, що дав численні пагони, і нема чого викладатися, метатися ночами серед зібганих простирадел і кусати подушку, нема про що шкодувати; тільки тепер зрозумів Михалек ту просту істину, що вчителі його, Антоніо Вазарі, Жан-П’єр Тулузець, барон фон Бартенштейн і найперший, найвимогливіший учитель, батько Самуїл — усі вони зрозуміли давним-давно: не можна вкрасти те, що тобі й так віддають, із доброї волі.

Відкрито.

Одігнавши Стражів, як інстинктивно це зробив щойно сам Михалек, рятуючи дурного самовпевненого Мардулу від божевілля.

…І лезо ножа різонуло його по ребрах.

Приголомшений зіткненням зі Стражами, напівобм’яклий у Михалових руках, юний розбійник усе-таки примудрився вихопити з-за пояса ніж і, тримаючи його вістрям до себе, вивернувся й навмання стьобнув по ворогові.

Відтштовхнувши Мардулу, Михал похапки доторкнувся долонею до рани — поріз був болючий, але неглибокий і практично безпечний. Але полегшено зітхнути йому не дали: розбійник знову кинувся вперед, згорбившись та набичивши голову, як кидається поранений вепр, і обхопив воєводу поперек тулуба.

— Геть! — хрипко вигукнув збитий з ніг Михал, і ніхто не знав, що вигук цей стосується не Мардули, а Стражів, його власних Стражів, які знову замахнули мечами, побачивши дурного злодія, котрий здогадався вдруге сунутися в смертельно небезпечний лабіринт, звідки йому, невмілому, чудом щойно пощастило піти живим.

І схвально кивнула чубатою головою примара, яка стояла біля вогню, схрестивши на грудях руки, і дивилася смоляними очима на своїх пасербів, які зчепилися у двобої.

Вони покотилися по землі й увігналися в палаючу в’язку хмизу, Михал ледь устиг розірвати обійми й підхопитися — а вогонь уже ліниво лизнув широкі Мардулині штани, пояс, оголений тулуб… одяг спалахнув, і якусь мить воєвода стояв над юнаком, а той корчився, потрапивши до власного пекла; після зустрічі зі Стражами він не тямив, що робити і як рятуватися.

— Тримайся, брате…

Цього теж не почув ніхто, крім примари.

Приголомшені гуралі зойкнули, коли з кола вихопився Михалек Івонич, тримаючи обпеченими руками над собою охопленого полум’ям Мардулу. Промчавши крізь юрбу, яка розступилася, він умить опинився край крутого схилу й, не роздумуючи, кинувся вниз із висоти чотирьох людських зростів.

У темні води Гронцького озера.

1

Ранок займався просто чудовий.

Світанковий вітер мимохідь змахнув кучеряву піну хмар, що набігала з боку Оравських Татрів, і тільки легенькі бризки розлетілися в небі — сонце біжка занурювалося в них, аби виринути через мить і посміхнутись до Підгалля прохолодною посмішкою добродушного володаря.

На подвір’ї біля Самуїлової хати майже від самого досвітку товклися шафлярці — кремезні мужики тягли довгі дощані столи, вивантажували їх один біля одного коло огорожі, щоб розставити як належить увечері чи вже завтра, у день сороковин; скотарня розбухла від отари, чулося, як вона бекає, - кожен вважав своїм обов’язком пожертвувати бодай одну вівцю чи барана для помину славного баци; жінки, засукавши по лікоть рукави, тільки те й робили, що заганяли на піч німу Баганту, Самуїлову вдовицю, — без її допомоги все ось-ось мало засяяти чистотою, а пуття від немічної Баганти таки було небагато.

По селу ліниво тинялися гайдуки Лентовського, про всякий випадок при зброї, але поводилися чинно, з достоїнством, як їм було суворо наказано. На ситий шлунок — гостинність шафлярців підкріплювалися речовими доказами — було не так уже й важко дотримуватися гідності, а тим гайдукам, у яких при зустрічі з місцевими пишногрудими дівками починав кукурікати в шароварах півень, їхні ж таки друзі радили глянути на рідню тієї дівки. Ті, кого діймали сумніви, йшли дивитися, якийсь час і справді розглядали привітних хлопців з бичачими шиями — вони сиділи на призьбі та вели неквапливі бесіди; гайдуки ляскали гуралів на прощання по плечах і йшли геть, потираючи забиту долоню. Після цього далі грайливих розмов, до яких дівки були вельми охочі, справа не йшла.

У дворі Зновальських повагом походжав його превелебність, послідовник святого Домініка єпископ Гембицький. Ченці, які приїхали з ним, посідали в ряд біля колодязя на винесеній із хати лаві й глухо перекаркувалися між собою та вертіли головами навсібіч, через що жах які були схожі на зграйку граків. Місцеві дітлахи — а вони ніколи не бачили священослужителів вищих за мандрівного ченця-пияка Макарія, котрий раз на рік забрідав у Шафляри, — збігалися до воріт подивитися на ксьондза у фіолетовій мантії. Дивилися, злякано хрестилися й тікали, чим дуже дратували його превелебність.

— Слухай-но, Яську, — горланив хтось із пацанів, на бігу смикаючи приятеля за вухо, — матуся казала, ніби це той самий ксьондзяка, котрий у Завої твою тітку спалив! Ти чуєш, що кажу?!

— Ну то й що? — байдуже одзивався веснянкуватий Ясько, родич спаленої. — Туди їй дорога, відьмі старій… Приїжджала, за чуба мене тягала — нехай горить, не шкода!

• Предыдущая
• 39/48
• Следующая