Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 52

• Предыдущая
• 52/69
• Следующая

Зауваження було не зовсім справедливе. Максим, зрештою, сам винуватий, тому що вирішив копати без ліхтарика і

майже відразу наткнувся на пляшкове скло. Довелося заливати рану портвейном.

— Нарешті, про те, що я тут взагалі роблю. Відповім так: і самому цікаво. Усі мої сьогоднішні вчинки знаходжу дивними й нелогічними. Буде бажання, можете подумати на дозвіллі. Спробую лише висунути безперечну версію. Скажімо, я врахував, що ви вмерли молодою, після смерті вас пограбували, а потім якась босота посміла грати вами у футбол. Усі ці обставини й викликали мою неадекватну реакцію.

Максим замовк, щоб оцінити, який вигляд це має збоку. Та вже коли взявся — доводь до кінця.

— Оскільки ми з вами не християни, дозволю здійснити над вами щось на зразок язичницького обряду. Вибачте, якщо разом зі шляхетним портвейном за карбованець тридцять дві на ваші кістки потрапить крапля моєї крові. Утім, так буде ще архаїчніше. А на пам’ять про вас залишу собі сердолікову намистину, що мав честь тільки що знайти у відвалі вашого кургану. Описувати в щоденнику і здавати не буду, щоб не заплутати хронологію.

Максим понишпорив у кишені штормівки, підсвітив ліхтариком. На долоні лежала нерівна коричнева кулька. Здалеку — камінчик та й камінчик, та ледь промінь торкнувся поверхні, як десь у глибині засвітився зустрічний вогник…

Захотілося встати й піти. Монолог на кшталт «Вельмишановна шафо!» надто затягнувся. Тому Максим просто хлюпнув від душі портвейну, подумав, сам зробив кілька ковтків і взявся за лопату. Але в останню мить зупинився. Шафа шафою, але ж це, як не крути, похорон!

Від такої думки і зовсім стало не по собі. Максим відвернувся, немов сподіваючись побачити щось у навколишній пітьмі, потім винувато зітхнув:

— Пробач, якщо щось не так. Напевно… Упевнений, ти була красивою, хороброю, уміла, на відміну від мене, прекрасно їздити верхи і стріляти з лука. Вірші б прочитати, але нічого російського не спадає на думку. Хіба що українською, але в мене від неї ідіосинкразія. Зате майже про нас із тобою. Борис Мозолевський написав, він археолог, як і я. Точніше, це я, як він. Свого часу я чесно спробував перекласти.

Максим витер тильною стороною долоні раптово зіпріле чоло. Згадувати власні

поетичні потуги виявилося не так і легко. Але якщо постаратися…

Він не спав. Серед зірок німого гласу

Йшов крізь пітьму — і завмер, нерухомий:

Афродіта скіфів — Аргимпаса

Опромінювала степ вогнем своїм.

Переклад був так собі. До того ж Максим помилився — безмісячна ніч була чорна, Аргимпаса сховала свій лик. І так само темним здавався сердолік на забрудненій землею і кров’ю долоні.

— Ви археолог, — упевнено заявила дівчина. — З експедиції, що кургани копає.

— А ви з тих будиночків, що біля берега, — не обертаючись, констатував Максим. — Відпочиваєте по трудах праведних.

Йому перешкодили.

Археологи рідко копають на самоті. Це і добре, і погано. Добре, якщо поруч село з магазином, і погано, коли починається майже неминучий конфлікт з місцевими «подібними». Відпочиваючі як сусіди кращі, але занадто докучливі.

Те, що гостя саме з будиночків, він зрозумів після першого ж слова. Свої усі на виду, а сільський «суржик» впізнаєш одразу.

А взагалі в довкіллі було людно. Село, що з магазином, поряд ще одне, майже порожнє, ріка з фанерними будиночками на березі і човновою пристанню. Коли ж після першого тижня роботи починає кортіти самотності, надмір тобі подібних стомлює.

Увечері Максим ішов «світ за очі» — на старий курган, по-варварському розкопаний ще століття тому. Сідав так, щоб не бачити нічого, крім далекого лісу.

— Перешкодила? — гостя виявилася до дивного чуйною. — Напевне, думаєте про роботу? Вибачте, зараз піду.

Чи дівчина і справді знітилася, чи не гірше третьокурсника вивчила мудру науку психологію. Максим поспішно підвівся.

— Це ви мене вибачте. Нікому ви не перешкодили, я іду, точніше, уже пішов. До речі, курган на якому ми стоїмо, ранньоськіфский, століття сьомого до нашої ери, ліворуч — цвинтар, але вже новіший і… Пішов!

— Залишаєте мене одну на цвинтарі?

Дівчина засміялася, й археологу відразу ж перехотілося йти.

— Цвинтар? — він подивився вниз, де той і знаходився, похитав головою. — Якщо ми збираємося познайомитися, привід — кращого не придумати. Цвинтар початку двадцятого століття, покинутий, розорений, як і все в цьому богоспасенному краю…

Дівчина знову розсміялася, простягнула долоню:

— Ніна! Запам’ятати легко — з «Кавказької полонянки». А вас я знаю, ви — головний у тій ямі, де копають, і звати вас Максим.

— Як у Стругацьких у «Населеному острові», — погодився він, теж протягуючи руку.

Дивина сталася цієї миті на покинутому кургані. Корінний, справжній археолог не став поправляти невігласа, що посмів назвати розкоп якоюсь «ямою». Напевно, дівчина і справді гарно сміялася.

— Я дійсно, як ви кажете, з будиночків, але відпочиваю не після трудів, а перед. Про вас мені розповіли хлопці. Вони першокурсники, намагалися грати зі мною у волейбол і дуже вас бояться.

— При цьому вважають занудою і кар’єристом, що мріє про аспірантуру на нашій кафедрі, — погодився Максим.

Отут би дівчині його поправити (для того і говорилося), але Ніна чомусь змовчала. Лише подивилася — дуже уважно. Максимові негайно захотілося вийняти з кишені забутий в наметі гребінець, а заодно збігати в той же намет за бритвою. Археолог у полі — не студент в актовому залі. В усьому ж іншому гребінець з бритвою допомогти не могли. Максим був упевнений, що зовнішністю не вдався, так само як і зростом, а якщо тебе до того ж визнали занудою…

Він подивився на годинника, щоб змотивувати відхід, але дівчина раптом ступнула ближче.

— Так… Скривдила, причому безпідставно. Максиме, мені дуже подобаються зануди, а мрія про аспірантуру — дуже достойна мрія. Дивитися на годинник не треба, цей прийом давно не проходить.

— Ви — психолог, — зрозумів він.

— Четвертий курс, — дівчина чомусь зітхнула. — Як психолог пропоную негайно перейти на «ти» і оцінити ситуацію. Прийшла я сюди, звичайно ж, не випадково, але от знайомитися ні з ким не хотіла, навіть з археологами. Навпаки, мріяла побути на самоті. Здається, наші мотивації збігаються?

• Предыдущая
• 52/69
• Следующая