Проти переконань - Мак Ольга - Страница 47

— І що з того?! — горячився Ігор. — Коли б навіть Стешка і записалася, то той типок вже став би кращим?

— Не про це говорите, Ігорю Олександровичу. Його вже й могила не направить. Тільки ж, коли б Стешка почекала на ЗАГС — не було б і гріха. Раз те, що вона неповнолітня, а друге — що він уже жонатий. Не записали б їх. Жаль мені Стешки, страшний жаль, а кума ще більше жаль. Він же до цієї одиначки просто, гріх сказати, молився. Може й сам винен, що з його надмірної любови донька на довгому шнурочку ходила, — от і терпить. Терпить, мабуть, і за себе і за дитину, але тверде серце має, і за це його хвалю.

— Хвалите за таку нелюдяність?!

— Страх мусить бути, — повчально сказав Григорій Степанович, — без того не можна!

Ігоря ця розмова чим далі, то все більше дратувала.

— «Страх, страх»! — перекривив сердито Кобзаренка. — І все у вас на страхові тримається! Ану ж, уявіть собі, що той зводник навіть не був би жонатий і записався б зі Стешкою в ЗАГСі: була б Стешка з ним щасливою? Він би з нею був жонатим, других би зводив, як оце її звів, без женячки, а вона мусіла б усе терпіти зі страху?

— Та вже ж, як тепер за місяць знайомства женяться, не пізнавши одне одного, то за місяць і розводяться. А в старі часи...

— Григорію Степановичу, не ідеалізуйте старих часів! — не дав скінчити Ігор. — І в старі часи не було все рожево. Тепер, принаймні, хоч те добре, що розвестися легко. Але в ті «старі часи» примусове спільне життя людей, коли вони ненавиділи одне другого, а жили тільки зі страху, — було каторгою, було прокляттям!.

— На те, сину, каторга, щоб її люди боялися. Сказано ж: сім раз примір — раз відріж! Погано приміряв — не нарікай! Одне таке подружжя живе в каторзі, а для сотні осторога: глядіть і добре думайте, поки поберетеся. Тому люди й привикли дивитися на шлюби, як на щось вічне. А тепер женяться отак, «на пробу». І до чого дійшло? До розпусти! А хто найбільше терпить? Діти! Он у сусідів Сірків таке було:

Приходить син уночі додому, та й до матері:

«Мамо, і де в чорта примус подівся?! Хочу чаю зварити»...

А мати-вдовиця відповідає:

«Еге, сину, нема примуса! Забрала наша Катька примус і подушки та й пішла до Федька: поженилися»...

А через тиждень приходить той самий син уночі, зачепився ногою за примус і мало не впав.

«Мамо, — кричить, — який це чорт примуса посеред дороги поставив?!»

А мати:

«Та це, сину, Катька. Вернулася від Федька, принесла і примус і подушки; вже розвелися».

Федько потім кудись звіявся, Катька далі примус і подушку за собою тягає, мати вже двох унуків бавить, а брат мусить годувати. Тьху! Бодай же тобі добра не було! Та я б отаку шлюху поганою мітлою з хати вигнав! Погодувала б сама байстрюків — стратила б охоту вибрикувати, мов та кобила...

— Для мене та Катька не доказ! — подразнено сказав Ігор. — Були такі раніше, є й тепер. Чи ж слово «покритка», або «повія» не було знане в старі часи?

— Було, то воно було, — згодився Кобзаренко, — але ти ж знаєш, як на них дивилися. Покритка в селі раз на кілька років з’являлася, і до смерти гіркий її вік був...

— І це, по-вашому, було справедливо? — спитав Ігор.

— По-моєму — справедливо! — твердо відповів Кобзаренко. — У мене, он, одна єдина дитина, єдина, як серце в грудях, але я скоріше вбив би її власними руками, коли б знав, що вона ганебною дорогою піде... — сказав якось багатозначно. — І заміж її видаватиму не так, як тепер, а по-людськи. Звісно, вінчатися нема де, але у мене ще ікони святі зберігаються, ті, якими нас із моєю покійницею на чесний шлюб благословляли, і шлюбні перстені також є. Так я би молодят навколішки перед собою поставив, присягу з них взяв би, перстенями заручив би і повінчав би. На себе взяв би обов’язки слуги Божого, хоч я і грішний і негідний такої Тайни довершити. Хай би вже Господь милосердний дарував, бо ж Він знає, що ні церков, ні священиків тепер нема. Дожили б молоді до інших часів — хай собі взяли б справжній шлюб з гідніших рук, а на початок ступили б на подружню дорогу під моїм благословенням та під Божою ласкою. А по тому наказав би до ЗАГСу піти, щоб у документах ясно значилося: ось Марія Кобзаренко більше не Кобзаренко, а... як там уже... інакше пишеться. Для Бога воно значення не має, але дітям буде потрібно. У нас же тепер тисячі дітей є таких, що не знають, хто їхнім батьком був. І не одне з них маму проклинатиме за те, що до того дурного ЗАГСу не пішла...

Проти цього останнього неможливо було щось заперечити, але в середині в Ігоря щось бунтувалося і ставало дибки. Обурювало й ображало його, що Кобзаренко наперед втручався в інтимні справи своєї доньки й зятя і, не питаючи їхньої згоди, вже визначив, як вони мають поступати.

— Ну, а коли б молодята запротестували проти такої церемонії? — спитав обережно.

Кобзаренко зідхнув і звівся на ноги:

— Коли б не схотіли так, як я хочу, — хай би собі робили по своїй думці, — відповів холодно. — Тільки ж думаю, Маруся також того хотіла б. Ну, але я заговорився. Вже, мабуть, час... Марусю, гей, Марусю, а котра то година?

— За п’ятнадцять десята, — Відповів тремтячий голос із кухонного вікна.

— Ого, то я таки заговорився! — поспішив Кобзаренко. — Ви також ідете?

— Так, і я піду також, — встав з лавки Ігор.

Знову не поговорив з Марусею, а тепер навіть і не хотів: те, що сказав Кобзаренко, змусило його глибоко задуматися і перевірити докладніше ще раз свою попередню постанову. Не мав відваги і викликати дівчину з хати попрощатися, лиш кинув їй знадвору: «Добраніч» і вийшов з Кобзаренком на вулицю.

Дійшли мовчки до рогу, де дорогу заступила досить ще широка калюжа, і тут Березовський пригадав, що забув калоші.

— Почекайте хвилинку, я зараз...

— Та ні, — відповів Кобзаренко. — Боюся спізнитися. Ви верніться, а я піду. Нам же однаково не по дорозі...

Вернувшись, Ігор побачив замкнені на колодку двері й здивувався: куди це могла Маруся піти? Гукати було ніяково, то ж він обійшов хату і вийшов у садок. Там серед білоцвітучих яблунь бачив дівчину. Стояла в білій батистовий суконці, одягненій, очевидно, на прохід, і скидалася на мавку, зіткану з білих тіней розквітлих дерев.

І враз видалося йому, що це зацвів маєм засніжений, мрійний вечір, що білість тільки потепліла й ожила, виповнивши повітря ніжним ароматом, не сухих яблук, а нектаром своїх пелюсток, і ті несказані слова, що замерзли у нього півроку тому назад на устах, тепер також ожили й набрали нового змісту, нової сили, нового, непереможного бажання їх сказати!.. Відразу відлетіли всі острахи, всі сумніви, всі вагання, і він спішним кроком підійшов до Марусі.

А вона плакала. Місячне сяйво матово золотилося на її темному волоссі, чолі й щоках, вщерть наповняло зеленкавим відсвітом її глибокі, темні очі й стікало двома блискучими струмочками вниз.

Пірваний чимсь всевладним, шаленим і розкішним, Ігор взяв її за руки і без слів притягнув до себе.

— Ігорю!.. — спробувала опертися вона.

— Мовчи! — вишептав пристрасно. — Мовчи!.. Кохаю тебе, розумієш?! Кохаю, кохаю, кохаю!!!

Дівчина здригнулася від цих слів і м’яко подалася, розкриваючи йому назустріч гарячі, налиті спрагою уста. А він припав до них, жадібно і твердо, німіючи від розкоші й несамовитого, солодкого болю.

Світив місяць, цвіли яблуні й співали солов’ї...

* * *

Кількома днями пізніше Ігор і Євген «женили» Василя. Обидва мали бути свідками, й умовилися, що в другій годині всі троє підуть до дому нареченої, а звідтам усі разом — до ЗАГСу. «Усі разом» означало: молоді, свідки, Маруся, яка заздалегідь мала прийти до нареченої, ще одна товаришка нареченої і Мишко — брат нареченої.

Але Ковалюк, який, звичайно, в цей день спішився більше, ніж коли, не міг не спізнитися, і то спізнився рекордово. Насамперед, в канцелярії інституту довго чомусь не могли знайти його метрики. Старого секретаря заарештовано, а новий ще не був добре обізнаний зі справами. Врешті, коли він, зіпрілий і задиханий прилетів по другій годині до гуртожитку зі своїм звичайним вигуком: «Котга це година? Десять по другій?! О, гатуйте мою дуфу, ми вже спізнилися!» і почав одягатися, виявилося, що від нового убрання відлетів і загубився з маринарки передній ґудзик. Довелося Веретелюкові бігти купувати ґудзика. А що подібного не міг знайти, мусів купувати цілий комплект інших. Поки він вернувся з купном, поки повідпорювали решту ґудзиків і попришивали нові, минула далеко й третя. А на кінець, серед поспіху й безголов’я, Василь встромив кудись метрику, і проминуло ще півгодини, поки її знайшли за підшивкою (кишеня продерлася) скинутої маринарки. Василь щохвилини кричав «гатуйте мою дуфу!» але це нічого не помогло, і, замість другої, вони вийшли перед четвертою.