Выбери любимый жанр

Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 62


Изменить размер шрифта:

62

— Хто ж то такий? — розпитують його.

— А чорт його знає! Якісь татари — не татари, не по-нашому розмовляють; та сміються, вражі сини, та вонючі!

— Оце так!.. Ну, тепер, — каже йому голова, — один одному сміятись не будемо. Тільки мені щось чудно: й до тебе три, й до мене три... До мене ж такі марюки, що як глянув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари... Воно тут щось є... Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що... Ось ходім лиш до волості!

Пішли до волості; а дорогою все щось один одному говорили: чи то радились, що його робити, чи жалілися, що їм роблено... А люди їх так очима й проводять та як у дзвін дзвонять про крадіжку... І знову всі показують на Чіпку з товариством.

Оже як не питали, як не шукали — нічого! Уже головиха з писарихою їздили кудись у село до циганки-ворожки. Набрехала вона їм і про чорнявого, і про білявого, взяла по полтинйку з кожної та тільки всього... Потрусили ще раз Чіпку, — нічого не знайшли... Пропало!

Діждавши неділі, голова закликав батюшку, одслу-жив молебень, освятив воду, окропився — та після того вже годі й запиратися...

Запалив Чіпка рай тихого щастя в Грицьковій хаті та й покинув куритися...

Христя звідала на своїм віку нетрохи нужди та лиха через людську неправду... Дозолила вона їй до самих живих печінок... Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре було, коли б усі жили по ній!.. Чому ж вони не живуть нею?.. Думки Христині розбивалися об житечні підстави, як хвилі об кам'яні береги... Серце в неї щеміло; душа допитувалась: чи правду вона думає?.. Коли це — ні відсіль, ні відтіль — десь узявся п'яниця, харцизяка — і загукав про те саме... Не тихим, слабим голосом, не жіноцьким хибливим почуттям, — а криком болячої душі, дужою міццю зіпонув гайдамака те саме! Грицько її, добрий її Грицько, ніколи нічого такого не казав, не натякав навіть... Чому?.. Чіпка, що казав, усе те правда, свята правда... А Грицько — мовчав... Ні! тут або щось не так, або щось не те... Так часто думала сама собі Христя.

Пригадуючи гострий погляд, сміливий вид Чіпчин, вона тремтіла: боялася його...

Стала Христя зовсім інша й до Грицька. Ласка, з котрою кожна жінка виходить на спірку з своїм іноді й геть-то крутим чоловіком, котрою завжди побиває його, та сама ласка — як став помічати Грицько — зробилася нещирою, холодною... Грицько помічав, як Христя стала, мов нехотя, прихилятися до його — немов себе неволила.

Оце іноді заманеться йому, як молодому чоловікові, пожартувати з жінкою. Сумно дивитись на його зачепи! Христя якось болісно усміхається до його, мов крізь сльози слова йому ронить... Грицька то в жар укине, то наче холодною водою обдасть.

— Що з тобою сталося, Христе?

— Що ж зо мною сталося?..

— Якась чудна ти стала... невесела, небалакуча... мов чого недостає тобі... Чи ти чого сердишся?

— Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що мені невесело... То не вік же дівувати! Не на те ж ми бралися, щоб сміхи та жарти заводити... Треба про все подумати, та й...

— Та й що?.. — Грицько глянув на неї — і догадався. — Коли ще те буде? Де те теля, а ти вже й з довбнею! — закінчив, усміхаючись...

— Та воно вашому братові не що...

— А вашому... чого журитись?..

— Того... І я сирота, і ти сирота, ні батька, ні матері немає ні в кого... А під той случай — знаєш?.. Якби своє, то воно б і порадило, і доглянуло всього; а то — не дай, боже, чого! — чужі й кутки рознесуть...

Христя заплакала.

— От коли зібралась батьків оплакувати! Нехай собі со святими спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-таки нічого журитися...

То була пора, коли Христя почула себе матір'ю, з її думками, з острахами, з сумом, сльозами... Дарма Грицько утішав її, дарма хотів розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собі гірко плакала...

Одно до одного — й журба Христина ширшала, вищала, глибшала... Грицькова рада нічого не вдіяла.

Грицько сердився, став гримати на Христю — чого вона все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитися, став роздумувати, давай нишком помічати за Христею... І помітив, що Христя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соромилась його... Злякане Грицькове серце догадалося. Оже він мовчав: боявся зачіпати: боявся тушити той віхоть, що курів у його хаті... «Може, сам собі потухне, — думав він, — а може, сама вона заллє його—сльозами». Одначе думка про це не давала Грицькові спокою. Вона йому нагадувала, з якою охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму той хліб, що Чіпка подарував; як вона його вихвалювала; як раяла зоставити на насіння «добре жито»...

Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова знай верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чіпка сповідався у їх хаті... Грицько не помилявся, що палка розмова Чіпчина запала глибоко в душу Христі; що його грізна, а разом люба постать, коли він кричав, світячи очима: «А правда де? де її поділи?» — кинули жарину в жалісне жіноче серце... Все те він бачив тепер своїми очима; чув своїм серцем — та боявся назвати словами... Він ще тоді, в той лихий день, побачив, що Чіпка справді якийсь неабиякий чоловік; він знав ще тоді, що Чіпка казав правду; він навіть згоджувався з ним у думці, хоч і перечив у словах... А слова ті — як та завірюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в голові думки, розбуркували в серці почуття. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе — і боявся... боявся за Христю: йому нікому не хотілося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часом темної, довгої ночі Грицько не спав і на волосину: все придумував та пригадував, що б його перед жінкою вивести таке, щоб звихнути Чіпчину правду... Думав — та не надумав, а тільки більше та більше мучився...

Аж ось тепер — скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його, та давай поділятися з Христею.

— Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? — вскочивши в хату на другий день після крадіжки в пана, питає він жінки.

— Про якого праведника?

— А про Чіпку?.. Ти чула, як він тут за правду розпинався, а он що вийшло?!.

— Що ж там таке?

— Пана обікрав... сторожа прибив... чого доброго, досі богові й душу віддав...

— Невже?!. — дивлячись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя — і пополотніла, оторопіла.

62
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело