Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 48

• Предыдущая
• 48/104
• Следующая

Секретар глянув, як п'ятака дав, .і знов шморгнув носом.

— Підожди, — сказав він Чіпці, йдучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три... Бачить він: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть... Бере його нетерплячка; нудиться він... Коли це — виходить сторож:

— Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.

— О-о! вже повів... чує муха, де струп! — сміялися вони вслід Чіпці..

Чіпка ввійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.

— Ага! — глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп'яв очі в діло.

Чіпка стояв у порога, мовчав.

— То тобі Порох просьбу писав? — не дивлячись в вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.

— Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало...

— А що дав?

— Нічого не дав.

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

— Знаєш що?.. — почав він і запнувся. — Як п'ятдесят рублів, то й діло можна поправити...

— Х-хе!.. — хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.

— Чого ти хекаєш?

Чіпка мовчав.

— А де ж та правда, коли так?! — уголос подумав він.

Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: «Ой, який же ти молодий та зелений!»

Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого — і в одну мить перебіг на діло.

Знову мовчанка.

— Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе...

— Рука б мені одсохла от по сю!.. — скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, — та й повернув з хати, не доказавши.

— Ов-ва!!. — гукнув секретар услід йому. — Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опікся! — докінчив він, ідучи за Чіпкою.

Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.

Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою й показуючи очима на секретаря.

— Сутяжище! — бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу... Він потяг напрямки до Пороха.

— А що? — зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.

— Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелі скрутило...

— Як саме?

— Хоче п'ятдесят карбованців... За мою землю п'ятдесят карбованців!!. Хе-хе!!! І карл на вас немає.

— Отак воно завжди. Ти думаєщ, як воно робиться?.. — підогрівае Порох. — Не підмажеш — не поїдеш... Суха ложка рот дере... ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі... Хоч би промочити...

— А горілка в? — якось понуро спитав Чіпка.

— Кий біс, хоч би капелька... порожня пляшка... Бач! — І Порох показав над вікном порожню пляшку.

Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті — хмурий, як ніч, німий, як домовина.

Порох обома руками схопив карбованця — та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках — з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею...

— Не журись! — сказав він Чіпці. — Повна пляшка... Вип'ємо! —підсолодивши голос і на Чіпку глядячи, каже він. — Добре, що чортяка виніс кудись Гальку... Вип'ємо! га?..

Чіпка мовчав.

— Будьте здорові! — обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.

— На здоров'я...

— А нашим ворогам на пропасть! — додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив і собі.

— Що, посолодшало?

— Кий біс!

— Випий ще — посолодшає... Підносить Чіпці чарку... Той простяг був уже руку, щоб узяти, — та Порох вилив собі чарку в рот.

— А що, правда, гірко?! — сказав він, жартуючи. — Ну, на, на — підсолоди...

Чіпка випив і другу чарку... Посоловіло в віччю; вдарило в голову... Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись... Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами...

Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров'ю, в чоловічках засвітили огні... Коло серця — немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце... Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову — заснув...

Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повній... аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горіпка — тільки на денці... Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку — і став ходити по хаті... Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив... Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати...

Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся... У голові — дурман, у грудях — згага... Давай він пригадувати... Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика — гнучка, холодна, як гадюка... Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п'яненький Порох і всміхався.

— Прощайте!

— Куди?

— Додому.

— Щасливо...

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце... Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у гброд. Одна неправда та втрата — втрата всього най-милішого, найлюбішого — пекла його серце... Він ішов, ледве здіймаючи ноги...

Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він спинився... «Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті...» Він придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок... З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося в невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться...

«Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!..»

• Предыдущая
• 48/104
• Следующая