Повiя - Мирний Панас - Страница 82

• Предыдущая
• 82/152
• Следующая

- Краще б, якби умерла!

- Господь з тобою! Що се ти кажеш? Схаменись та розкажи, чого журишся?

Марина мовчала.

- Може, того, що люди брешуть? Боїшся, щоб не дiйшло, бува, до матерi?

- Що ж вони брешуть? - тихо спитала Марина.

- Кажуть таке… тьфу! Я б їм язика одрiзала, щоб не брехали!.. Кажуть - либонь, тебе якийсь панич присоглаша на село. Чи можна таке вигадати! - гаряче засипала Христя.

- Хай вигадують!.. - зiтхнувши важко, одказала Марина. На який час обидвi помовкли.

- Я тобi твое намисто принесла, - почала знову Христя. - На! - i, витягнувши з кишенi, положила перед Мариною на столi.

Та глянула - i якась хижа iскра зажеврiла у її похмурих очах.

- Яке воно моє? Хай йому чорт! Хай вiн подавиться ним! - скрикнула Марина, кидаючи намисто аж до порога.

Христя здивувалася. Вона нiколи не бачила Марини такої сердитої та непривiтної. Збиралась до неї погуляти, побалакати; а шо застала?.. Серце у Христi ще дужче занило; вона не зважилась слова сказати i, похнюпившись, одiйшла вiд Марини i одсторонь сiла.

Сонце сiдало. Непривiтний жовтогарячий свiт миготiв по хатi, слався по полупаних стiнах, по неметенiй долiвцi, мов зарево близької пожежi освiчувало усе те. Чорною марою стирчала над вiкном у тому сяйвi Маринина постать. Вона все далi та далi хилилася над столом, мов що важке нагинало її закустрану голову… Це зразу - як припаде до столу, як заридає!

- Марино, господь з тобою! Що це на тебе найшло? Марина плакала.

- Чула-бо, Марино! Угамуйся… Перестань та розкажи, що це з тобою? А то - пiду… їй-богу, зараз пiду!.. - допитувалась i разом стращала Христя.

Марина пiдвела голову, звела на Христю заплаканi очi… Так дивиться мала дитина на матiр, коли та посвариться чого. Марина прохала своєї подруги не йти вiд неї, не кидати її. Здавалося, вона казала ними: глянь, подивися на сi сльози! Хiба вони дурно ллються? Лихо моє тяжке розливає їх!.. Пiдожди ж; хай угамуються вони; хай затихне на душi, i я тобi все розкажу, все повiдаю… Не кидай же мене!

Христя пiдiйшла до подруги i почала її утiшати. Вона перебирала всяку всячину i з свого життя, i з життя других. вгадала лро село, про дiвчат, хлопцiв i, згадуючи, пiдбирала найвеселiшi, найутiшнiшi випадки. Рiч її лилася, як той струмочок, пересипана та перевита смiшними жартiвливими вигадками. Якби то перед нею була давня Марина - реготалися б вони i не переставали з тих смiшних вигадок. А то Марина, слухаючи, тiльки перестала плакати та коли-не-коли розкривала зцiпленi уста, щоб усмiхнутися… Даремне силкування! Та усмiшка була така гiрка, така неутiшна, що жаль наскрiзь проймав Христине серце, дивлячись на подругу.

Смеркалося. Жовтий свiт меркнув, тухнув, крився темнотою. З глухих куткiв хати, з-пiд поду i вiд печi виступали померки i окривали її якимсь смутком.

Христя кинулася йти додому.

- Пiдожди, - прохала Марина. - Посидь ще трохи. Панiв немає дома, нiкого немає. Бач - я сама… Хочеш, поставимо самовар, чаю нап'ємося.

- Так менi страшно буде однiй вертатися.

- Я проведу.

- Ну-ну!

I Христя знову осiлася. Марина вийшла в сiни наставляти самовар. Христя зосталася сама i, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату. З усiх бокiв, з усiх країв виходила чорна темнота i все бiльше та дужче зступалася. Хата здалася Христi великим льохом, а не людським житвом. "I як вони живуть отута?" - думала Христя, почуваючи страх, що крався до неї з-за спини… Це чує - скрипнули дверi, щось рипучими чобiтьми пройшлося сiньми i назад вертає. Зиову дверi зачинились i вiдчинились.

- Для кого то самовар? - питає наче десь чуваний голос. Мовчання.

- Марино! ти сердишся? Дурна! - бубонить той же голос, i знову чоботи зарипiли, дверi стукнули.

Через хвилину увiйшла Марина.

- Хто то балакав з тобою? - питає Христя.

- А то ж вiн! - почала Марина, та й не доказала.

- Хто вiн?

- Дурисвiт!

- Та кажи внятнiше. Я нiчого не розберу.

- Ну - волоцюга, п'янюга! Щоб вiн, собачий син, з кругу спився!

- Та хто такий з кругу спився? - здвигнувши плечима, питає Христя.

- Панич! - аж скрикнула Марина.

- То се ти його так че тиш? За вiщо се так?

- Я ще йому не те зроблю, п'янюзi смердючому! Я ще йому язик видеру, хай тiльки займе мене, проклятий!

- Та за що ти клянеш його так?

- Вiн дума, йому пройде се - дурити, з ума зводити? Вiн дума, як одежу забрав, то я не пiду? Наплюю йому тричi серед голови та й пiду! Хай наживе другу таку дурку! - розпалившись, желiпала Марина.

- Так то все правда?.. - уголос вимовила Христя свою думку.

- Усе правда!.. Все правда! - зозла скрикнула Марина i заскреготала зубами. - Та вже ж i на моїй колись вулицi буде свято! - додала вона, скрутнувши головою; засвiтила свiтло i пiшла довiдатись до самовара.

Христя похилилася i довго-довго мовчки, похнюпившись, сидiла, аж поки Марина, брязкаючи посудою, не нагадала їй про себе. Христя пiдвела голову, глянула на Марину, що спиналася на мисник дiставати посуду. Марина здалася їй якоюсь низькою, аж згорбилася мов. Заяложене дране убрання мiшком висiло кругом колись високого стрункого стану, коси розпатлались i, як клоччя, спускалися з голови на плечi. "Господи! як Марина перемiнилася! аж страшна стала", - зiтхнувши, подумала Христя i знову похнюпила голову.

Марина внесла самовар, заварила чай i незабаром почала наливати.

- Пий! - сказала вона, пiдсуваючи до Христi стакан. Та мов не чула, не бачила.

- Христе! - обiзвала голосно подруга. Христя пiдвела голову. Марина зареготалася.

- Чого ти смiєшся?

Марина зiтхнула i важко промовила:

- А що ж менi казати? То - плакала - надолужило, треба й пореготатися!

I справдi, Марина наче переродилася: почала перед подругою так весело щебетати. Давня Марина, весела, жартiвлива, знову ожила, знову стала перед Христею.

Вона, насмiхаючись сама над собою, повiдала усе Христi: як i коли полюбила сього iрода, як жартувала з ним, як вiн обiцяв женитися, а вона й повiрила йому.

- I тобi тепер не страшно? - спиталася Христя.

- Чого ж менi страшно?

- А як же: як мати дiзнається? як у селi почують?

- Що менi тепер мати?.. Шкода, що буде побиватися стара, та що?.. Я тепер одрiзана скиба од хлiба! А в село я не пiду. Чого я там не бачила? Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очi вибивало? Не тiльки свiту, що в вiкнi - за вiкном його бiльше!.. Є нас, Христе, таких усюди багато… живуть же! А пiсля свят поїду до панича на село… сама хазяйкою буду. Чорт його бери: пiшло життя шкереберть - хай iде! А йому, скурвому синовi, докажу. Тепер усе лащиться; тепер i назад; зоставайся, Марино! Хай все зле та лихе з тобою зостається! Що я тут? - наймичка, попихач. А там - сама хазяйкою буду… Своє господарство, свої корови будуть… слугу заведу… Приїжджай колинебудь у гостi, подивишся, якою я панiєю заживу! Оцього дрантя й на слузi не побачиш, - указала вона на невеличку дiрочку в платтi i взяла ще бiльше розiдрала. - А коли 6 ти бачила, що за лютий вiн був, як почув, що я поїду? Усе хапає з мене, усе рве, кида у сiни, носить у свою хату - i смiх, i лихо… Сказився, зовсiм сказився!.. - I, як сова у глупу нiч, хижо зареготалася Марина.

• Предыдущая
• 82/152
• Следующая