Повiя - Мирний Панас - Страница 42

• Предыдущая
• 42/152
• Следующая

Уже сонце зовсiм сiло, як вона вступила в широку i людну улицю. Народ З усiх бокiв бiгав, снував; селяни поспiшали у базар, на пiдторжя; крик i гук носився кругом неї.

"Чи то ж то хазяїн звернувся?" - подумала Христя, зирнувши на хазяйську крамницю, i трохи не впала: крамниця була вiдчинена… Мороз подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальцi; серце так трудно заколотилося… Що ж то тепер вiн їй заспiває?.. Не перейшла - перелетiла вона базар i мерщiй повернула у свою улицю.

Ось i дворище… Тихо у йому, аж глухо, нiгде живого не видно, тiльки комора бiлiє серед двору. Христя поспiшає в хату; їй дивно, що сiнешнi дверi зачиненi. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З неспокiйним серцем вона мерщiй вскочила в сiни.

Через хвилину вона знову вискочила… блiда, труситься i - як пуститься З двору!..

- О боже, боже!.. - шептала вона, бiжучи улицею. Прохожi зостановлювалися, дивувалися.

- Чого ся дiвчина так перелякалася? куди мчиться? - допитувалися одно в одного i, не дознавшись, проходили.

Вона побiгла на базар до крамницi - i тiльки бiля неї запримiтила, що крамниця була зачинена.

- А хазяїна не бачили? - божевiльне допитувалась вона у приїжджих.

- Якого хазяїна? Шукай собi!

Христя, вибiгавши увесь базар, побiгла знову додому. Сонце зовсiм сiло, вечiрня зоря погасла; над мiстом спускалася нiч; у хатнiх вiкнах заблищало свiтло. Христя неслась, як несамовита. Прибiгла до ворiт, постояла-постояла, Зiтхнула важко i знову побiгла.

У дяка в хатi йшла лайка, коли Христя туди ускочила. Дячиха аж посинiла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав нишком.

- Здоровi! - привiталася Христя.

їй нiхто нiчого не вiдказав, та вона i не дослухалася. Як божевiльна, вона кинулась до дячихи.

- Панiматко! iдiть до нас. Щось з хазяйкою сталося.

- З якою хазяйкою? - суворо спитала дячиха.

Христя тiльки ламала руки та трусилась:

- Iдiть, Хряста ради.

- Куди - до вас? - гарикнула дячиха. - Багато вас у гаспида е! Куди я проти ночi пiду?

- Тут недалечко, зараз… до Загнибiди, - насилу знайшлася Христя.

- Що ж там у вас?

- Не знаю, панiматко. Я була дома, ходила в село… Приходжу у хату" а хазяйка лежать… такi страшнi… Боже мiй, боже! - i Христя зайшлася плачем.

- Ото вiн учора звернувся… Пiдожди, я зараз, - сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сiни. Сльози давили її, страх трусив усю…

В Загнибiди уже свiтилося в хатi, як вони увiйшли у двiр.

- Менi страшно. Я не пiду туди… Iдiть ви самi, - тремтячи, каже Христя.

- Чого боїшся? Маленька! - скрикнула дячиха i, як та шулiка, посунула в хату. Христя за нею.

У кухнi вони застали Загнибiду. Похмурий, заложивши руки за спину, вiн мiряв її i вздовж, i впоперек. Свiчка стояла на столi i, нагорiвши, обдавала хату неясним свiтом.

- I ти вернулася? - гукнув Загнибiда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так i прикипiла на мiсцi.

- А Олена Йванiвна де? - спитала дячиха.

- Нащо вам Олена Iванiвна?

- Нужно! - гостро одказала дячиха i пiшла далi в свiтлицю. Загнибiда узявся за свiчку, щоб присвiтити. узяв був у руки; потiм поставив; зiрвав i, повернувшись до Христi, посварився на неї кулаком; а далi - За свiтло, в кiмнату.

Ясний свiт освiтив пожовкле лице Олени Iванiвни, коли увiйшов туди Загнибiда. Вона лежала на спинi, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очi в неї були закритi; пiд очима - синi мiшки; рот скривлений; Зiтхання важке, хрипуче… Все казало - то було послiднє змагання життя зi смертю!

- Олена Йванiвна! Олена Йванiвна! - стиха обiзвала її дячиха. Олена Iванiвна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.

- I сам не знаю, що з нею, - казав Загнибiда, пiднiмаючи свiчку вгору, щоб яснiше освiтити болящу. - Кидав здоровiсiньку; вернувся - отак, як бачите! - I вiн положив свою руку на її руки. - Холоднiсiнькi!

Боляща розкрила очi, глянула на чоловiка - i заметалася на постелi.

- Не буду! Не буду! - забубонiв Загнибiда й одiйшов геть.

- Ви б за батюшкою послали, - пораяла дячиха. Загнибiда махнув рукою i, опустившись на лаву, схилився головою на стiл.

- О нещастя, нещастя! - замовив вiн.

У хатi стало тихо-тихо, мов у домовинi. Боляща розкривала очi, зводила руками угору, потягалася…

- Чорного платка! Чорного платка! - крикнула дячиха. - З^рч'гii очi…

Христя кинулася в кiмнату. Хазяйка металася на постелi, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорнi плями: набряклi жили кидалися - бились; корчi гнули руки, ноги; боляща стогнала… Дячиха мерщiй схопила з себе платок i кинула на неї. Ще хвилину вона забилася пiд платком… почулося наче шептання, скрип зубiв - i зразу все затихло…

Трохи згодом зняла дячиха платок… Пiд ним лежала вже не Олена Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима…

Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись, промовив: "Ти мене покинула… покинула… Як же менi самому тут бути без тебе?"

Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.

- А ти бiжи до сусiд. Скликай - хай iдуть обмивати. Та забiжи i до старого - хай бере псалтирю читати, - наказувала дячиха Христi. Та стояла як укопана.

- Чого стоїш? Бiжи! - гукнула дячиха.

Христя, не знать куди i чого, побiгла.

Через годину найшло жiнок, бабiв… Пiдтопили в печi, грiли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч i не пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо шептала: "Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!" Жiнки мовчки хитали головами.

Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили на столi. Старий дяк став у головах коло ставника i охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну i тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всiм не вiрилося, що вона померла.

- Молода така, - жити б та бога хвалити - нiт же… - шептали знайомi й незнайомi.

На Христю - як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася помiж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:

- Чого ти тут тупцюєшся? Iшла б собi куди-небудь!

Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…

• Предыдущая
• 42/152
• Следующая