Повiя - Мирний Панас - Страница 38

• Предыдущая
• 38/152
• Следующая

- Достаткiв там бiльше, - почав той, - переорюють краще, та й земля ситнiша. Тут з глиною - руда, а там, як угiль, чорна. Небiйсь, городяни хитрi: все собi найкраще забрали. Воно, бач, i тут нiчого, коли б хоч трохи бiльше землi тiєї… А то - всього жменя, а ти крутися бiля неї, тягни звiдти i на податки, i на прожиття… - Карпо важко зiтхнув, зiтхнула i Христя. Мовчки пiднялися на гору. Хрест мар'янiвської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далi й покрiвля зазеленiла; показалися садки, хати… Село! село! I серце Христине неспокiйно заколотилося у грудях.

Прiська того дня, попоравшись коло печi, сiла спочити, їсти їй - капельки не хотiлося. Думки розбирали голову… Як там у городi? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Прiську наче за поли тягло пiти довiдатися.

"Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка - люба, поки здорова… Здоров'я - усьому голова", - думала Прiська, збираючись до Здора.

Вона застала Одарку за роботою: та купала дiтей. Чорноока Оленка, вимита-вибiлена, лежала на подушцi i щось весело сама з собою щебетала. Бiлоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплiй водицi. Все йому хотiлось пурнути з головою; i вiн то присiдав, то прилягав, допитуючись матерi - чи видно його голову. Одарка сидiла на лавi й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробi намiгся!

- Води ж чистої немає, - казала Одарка.

- Я i в тiй, що Оленку купали.

Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщiй сорочину З себе та - в ночви…

- Я не так, як Олеся, - кричав радий Миколка. - Я i плавати, i пуринати вмiю!.. - I розходився так, що аж вода з ночов виплiскувалась.

- Що се ти, Одарко, дiтей купаєш? - здивувалася Прiська, мерщiй зачиняючи за собою дверi.

Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: "Бабуся! бабуся!" Оленка, простягаючи до неї свої пухкi та бiлi рученята, свiтила чорними очицями й нетвердо вимовляла: "Бач… бач… бiля… купалася…" Прiська пiдiйшла до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:

- Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться - з головою!

- Гарно, гарно, - похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.

- Ви-бо не дивитесь, - гукав Миколка. - Дивiться-бо. Прiська мала повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й затуляючи носа, прилягав у ночвах.

- А що, глибоко? - допитувався.

- Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…

- Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, - храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.

Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:

- Що, не було? Не вертався?

- Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде - пообiдаємо разом.

- Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… - зiтхнувши, одказала Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.

- Тiльки пiдете - розсердюся й нiколи до вас не прийду! - посварилася вона.

Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"

- Карпо! Карпо! - скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:

- А що, як Христя? Чи жива-здорова?

- Та Христя тута! - каже Карпо.

- Як тута?! - скрикнула злякана Прiська.

- Тута… Приїхала.

- Коли приїхала? Де приїхала? - бурмоче Прiська. По її старому обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять; вся вона труситься.

- Христя пiшла до вас, - каже Карпо.

Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.

- Здрастуйте, мамо! - гукає Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи до матерi. - Чи ждали? чи сподiвалися?

Мати стоїть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в неї свої потухлi очi.

- Матiнко! Не пiзнаєте мене? - спитала Христя.

- Христе! Дитино моя! - простогнала Прiська, обнiмаючи дочку, i заплакала.

Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю, потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.

- Ач, яка молодець Христя! - каже Одарка. - Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити - то й не сподiвалися.

- А я так, несподiвано, - весело щебече Христя.

- Молодець, молодець! - одно плеще Одарка, обдивляючись.

- Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, - опам'яталася Прiська.

- Iдiть, - каже Одарка, - побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!

- Забiжу, не забуду!

Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка - до своєї.

- Як же ви тут живете? - допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…

- Як живемо? Знiрчо як живемо, - бубонiла Прiська. - Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..

- Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, - дай їй, господи, i щастя, i здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм добрим так достається!

Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила - дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…

- Ви плачете? Мамо! - скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.

- Ох, тiльки гляну на тебе - так i заллють сльози!..

- То ви не вiрите? - спитала Христя. - Так от же - хай мене хрест поб'є! - коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?

• Предыдущая
• 38/152
• Следующая