Врятований - Чигиринская Ольга Александровна - Страница 9

• Предыдущая
• 9/20
• Следующая

— Той… хіба вони були грішні більш за всіх галилеян?

Саґара кивнув.

— То велика спокуса, Хаасе — намагатися дати відповідь для когось іншого. Знайти якесь раціо. Мене зараз посідає велика спокуса знайти для тебе якісь дуже правильні слова — але на наше спільне щастя я знаю, що мої слова не відновлять твоєї віри. Якщо ти хочеш кричати до Бога, як Йов — то кричи. Хочеш проклинати — проклинай. Одна умова — від свого, а не від чийогось імені. І друга умова — дій. Що-небудь іще?

Хаас стиснув пальці. Його кирпате обличчя було замислене й сумне. Нарешті він проказав:

— Жінка.

— Ти вподобав якусь жінку? — здивувався Саґара.

— Ні. Та жінка, що вішалася. Вона мені не йде з голови. Я знаю, що там були її діти, але ж вона не могла сподіватися, що за два місяці вони залишаться живі?

— Ні.

— Вас там тепер ненавидять, отче. Не всі. Але…

— Навіщо ти мені це кажеш? Сповідь — то справа твоїх гріхів. Якщо не знаєш їх за собою більше — то закінчимо, бо я маю ще одне діло робити.

— То справа моїх гріхів, бо я на них накричав. Нагримав на цих бовдурів, даруйте мені, отче. Як вони сміють? Ми ж їм прийшли допомогти…

— Ми прийшли допомогти, а ти накричав. Завтра підеш та вибачишся, — Саґара перехрестив Хааса і проказав молитву розгрішення.

— А покута, отче?

— Покута буде зараз. Ходім, спустимося до каналізації. Подивимося, чи не чекає там на нас якесь диво.

Десь близько третьої опівночі за стандартним часом, коли Саґара вже стонадцять разів встиг згадати добрим словом пана Іто з його розповідями про привидів, і вилаяти себе йолопом, дурнем, бовдуром і не тільки, коли Кінсбі вже не дивився нікому в очі, Шеліпоф раптом сказав по своєму каналу:

— Трясця твоїй матері!

— Що таке? — стріпонувся Саґара, намагаючись локалізувати Шеліпофа на плані.

— Я вліз ногою у лайно.

— Це каналізація, — пхикнув Коннор. — Чого ти тут сподівався знайти? Галаретку в шоколаді?

— Шеліпоф, аніруш, — Саґара визначив місцезнахождення декуріона і побіг у тому напрямку. — Хлопці, всі до нього.

— Що таке? — здивувався сержант. — Ми тепер ще й ассенізатори?

— Ні, пуста довбешко! — відповів Шеліпоф. — Командер правий: тут все старе повсихало від спеки! Якщо воно свіже — а я вляпався у свіженьке — тут таки хтось лазить!

— Може, це полишив людожер? — Хаас, мабуть, вирішив бути скептиком.

— Може, але в такому разі в нього було дуже погано зі шлунком. Воно таки ріденьке, і, здається — з кривавими ниточками.

— В половини місцевих, коли ми прилетіли, була дизентерія.

— Забери пробу, — звелів Саґара, підходячи.

— Вже, — Шеліпоф показав капсулу. Потім, кривлячись, — підошву свого чобота.

— Ми з командером сьогодні смерділи гірше, — втішив його Коннор.

— Та я нібито в курсі. Чув, вас відмивали під високим тиском у дезактиваційній камері.

Саґара освітлив стіни тунелю.

— Це перебільшення, але не дуже велике… Рушаймо далі на північ, — сказав він, роздивившись іще раз план.

Вони почали ввечері від того місця, де Кінсбі скоїв своє ненавмисне вбивство, знайшли найближчий люк та спустилися донизу. Там було перехрестя, яке повторювало перехрестя вулиць нагорі. Саґара відправив Кінсбі з Ґваном на північ, Хааса з Коннором — на південь, Шеліпофа з Уеле — на схід, а сам із братом Пацеком вирушив на захід.

Хаас з Коннором скоро повернулися — далі був вихід до моря. Саґара поставив на плані мітку — бо на застарілій схемі цього виходу ще не було; мабуть, його проклали пізніше. Хааса з Коннором Саґара направив рівнем нижче, а сам добрався до того місця, де нагорі була шпарина між плитами, куди втік малий.

Як він потрапив нагору, було тепер зрозуміло: коли металеві балки заводу розплавилися і будівля впала, плити провалили склепіння підвалу, пробивши шлях аж сюди. Саґара не зважився перевіряти, чи витримають вони вагу дорослого чоловіка і повернувся на перехрестя, аби координувати дії інших. Шлях на захід було закрито.

Все місто Мінато займало площу чотири на дванадцять кілометрів, витягнувшись з заходу на схід, обмежене з півдня й півночі океаном. Саґара розважив, що брат Томіґан бачив дитину на плитах старого причалу, а Кінсбі — близько заводу з переробки біомаси. Саґара дуже сподівався знайти дитину під руїнами заводу, але там були суцільні завали. «Безсмертні», вбиваючи місто, працювали не за страх, а за те, що заміняло їм сумління.

Він знову вдивився в карту, покрутив її в різні боки, виділив та збільшив той сектор, де вони зараз перебували. Що в нас нагорі? Промислові квартали, потім — адміністративний центр. Енергостанція, далі — ланцюг одноповерхових споруд, позначених шифрами — мабуть, ремонтні цехи, де відновлювали навеги та драги — потім споруда зовсім таємного призначення, адміністративна будівля міської комуни, у архіві якої зараз саме копирсалися інквізиторки, та міська лікарня. Добре. А що внизу?

Споруда таємного призначення виявилась комбінатом з переробки сміття та інших відходів людської життєдіяльності. Неорганічне сміття, залежно від різновиду, переробляли так чи інакше, а відходи життєдіяльності та органіку застосовували для виробки біогазу. Рештки цього виробництва, зневоднені та спресовані у тонкі плити, використовували у гідропоніці, очищену воду зливали знов у океан. Саме в гідропоніці працював пан Іто — і вона прийшла у повний занепад, як казали місцеві, «ще до вогню». Ріва, які перекидали через транспортний коридор Сунаґіші свої та союзні війська, вимагали більше харчів, ніж могло здобути населення планети. Коли наступив справжній голод, начальник гідропонних станцій звільнив пана Іто з його посади, відправивши на пенсію. На місце пана Іто він влаштував свою родичку. Це було питання життя і смерті — життя для неї, матері трьох дітей, смерті для нього, самотнього старого. Він не протестував.

Ця жінка та її діти вижили у голод, але загинули у вогні. Начальнику судилося вижити — він зараз жив у одному наметі з паном Іто.

Саґара підняв очі на уважне обличчя брата Хааса та посміхнувся, щоб трохи підбадьорити розгубленого юнака.

• Предыдущая
• 9/20
• Следующая