Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 35

• Предыдущая
• 35/132
• Следующая

Канае підвівся і глянув на лікареве обличчя, на якому проступав насилу стримуваний вираз гіркоти.

— Вона нам така дорога. Молодшу доньку ми видали за між, а без неї сну спокійного не маємо. Я вас благаю: врятуйте її.

Канае відчув, ніби йому завдали найболючішого удару. Він подумав: Аяко втекла, бо вдома її не розуміли, мачуха обходилася з нею грубо, а батько не оточив її любов'ю та опікою.

— Я вас благаю…

— Зроблю все, що зможу,— запевнив Канае, стрепенувшись із задуми.

З-за лікаревої спини показалася його дружина. Вона витирала хусточкою кутики очей.

— А гроші на дорогу маєте?

— Маю. То пізніше хтось із вас туди приїде?

— Обов'язково. Я скоро приїду.

Канае мовчки вклонився. Ще мить — і він опинився за дверима.

— Це в лікарні Фуцукаматі?

— Ага. Бувайте! — не озираючись, відповів Канае.

Він промчав попід вікнами амбулаторії й вискочив за ворота. Таксі стояло на місці, водій знічев'я витирав лобове скло.

— Я спізнююся. Постарайтеся якомога швидше…Канае вмить забрався у машину.— За п'ять хвилин…

— Це майже неможливо. До виходу на вулицю Яесу вас влаштовує?

— Авжеж. Тільки б швидше…

Машина рушила. „Нещасна Аяко! Чого вона втекла з дому, коли в неї такі добрі батьки? Чому їй заманулося вкоротити собі життя? — упираючись ногами і тримаючись за ручку дверцят, Канае намагався зберегти рівновагу. -здається, образ А., виведеної в романі як віддзеркалення Аяко Аймі, починає набирати життєво правдивих рис”. При цих думках Канае раптом відчув провину. „Я вас благаю: врятуйте її…” Врятувати? А як?

Таксі мчало вздовж трамвайної колії. За його вік пропливало похмуро-сіре небо й такі ж ряди будинків. Мертве небо, з якого от-от мав випасти сніг… Мертві люди із згорбленими спинами… Мертві крамниці… Мертві машини… Мертва дорога… „Ні, ще не мертва”,— промимрив він.

Таксі круто повернуло, і Канае мало не звалився боком на сидіння. „В усякому разі, Аяко має батьків, і вони незабаром примчать у Хіросіму. А хто залишився в Мотоко? Хто їй зможе допомогти?” — зітхав він. Токійський вокзал був уже недалеко. Що ближче було до нього, то настирливіше нагадувала про себе невідступна думка: „Котру з них я кохаю?”.

Тої суботи дощило. Канае загаявся на роботі й завітав у дім Нісімото пізніше, ніж звичайно. При такій погоді на дворі було ще світло, та коли він піднявся нагору, то застав дівчат за вечерею.

— Хіба вже час вечеряти? Невже так рано зголодніли? — пожартував Канае.

— Це ви сьогодні порушили графік: запізнилися,— неприязно відповіла Мотоко. Аяко мовчала, видно, їй незручно.

— Вибачте. Просто Мотоко-сан квапиться до міста. Жаль тільки, що нічим вас пригостити.

— Та нічого. Йдете в такий дощ?

Мотоко хмикнула.

Канае вмостився на дзабутоні в кутку кімнати і, попиваючи чай, який подала йому Аяко, поскаржився на погоду, а тоді спитав:

— Так що, вже мир і спокій?

— У якому розумінні?..— Аяко глянула на нього.

— Я просто дивуюся, що у вас така коротка пам'ять. А хіба не ваше зникнення минулого тижня наробило стільки переполоху?

— Ніякого переполоху не було. Це ви самі вигадали. Правда, Мотоко-сан?

— Сома-сан перелякався, бо ви йому подобаєтеся,— не відриваючись від їжі, відповіла Мотоко.

Злегка почервонівши, Аяко мовчки їла рис. Канае відчував, що треба було заперечити. Та вирішив, що необережне зауваження викличе зворотну реакцію, і тому, всміхаючись, тільки сьорбав чай. „Перелякався не я, а Мотоко, — думав він.— І це означає, що вона любить Аяко. Та, бач, скидає вину на мене”.

— Чого ви на мене так пильно дивитеся? Хочете, щоб у мене апетит пропав?

Ця сцена їхньої спільної вечері здалася йому приємною і водночас трохи неприродною. Навіть якщо Аяко не вперше тікає з дому, то невже недавній переполох був безпідставним? А чи не є все це свідченням того, що такі випадки — необхідна частка їхнього сумісного життя? Як то кажуть, після бурі завжди тихо. І все ж Мотоко могла б бути приязнішою.

Канае чекав кінця вечері і, знічев'я посмоктуючи цигарку, все думав, як би повести розмову далі.

— А я до вас з одним проханням…

Мотоко відсунула чашку і, спираючись ззаду обома руками на татамі, глянула на гостя.

— Будь ласка, дайте й мені цигарку.

Тими словами вона ніби просила вибачення — до такої поведінки Канае звик уже давно. Вона завжди казала те, що в неї було на думці, і навіть тоді, коли розуміла, що чинить зле, не могла притримати язика.

— Оце вже лінощі! Свої ж цигарки маєте,— дорікнула Аяко, прибираючи посуд і не підозрюючи, що після наступних слів Мотоко їй доведеться тікати з тацею в коридор.

— То яке у вас прохання? Може, хочете повінчатися з Ая-тян? — запитала Мотоко, зі смаком пихкаючи цигаркою. Канае спочатку отетерів, а тоді зареготав:

— Та ні, в мене до вас службова справа.

— А жаль. Дарма зволікаєте з освідченням,— сказала вона без жодного натяку на жарт, проводжаючи очима постать Аяко.

— Хіба про це мова?

— Ні, але…

— І чого ви втручаєтеся в чужі справи?

Мотоко спокійно посмоктувала цигарку. На її обличчі годі було прочитати щось певне.

— Я хотів поговорити про обкладинку для книжки

— А що, хіба вона вже написана?

Канае сів зручніше і почав запально розповідати:

— Ви знаєте, я дуже винен перед вами. Річ у тому, що Сінсаку Йосіда не зміг вчасно подати рукопису, і довелося перегравати заново. А тому мені незручно перед вами.

— Було б чим хвилюватися! Ви ж сказали, щоб я не починала, поки нема рукопису.

— Справу цю піднято наново, обговорено на видавничій нараді й вирішено укласти книжку із статей, замовлених в окремих авторів, а Сінсаку Йосіді доручити їх редагування. Художнє оформлення залишається за вами, Моегі-сан.

— Он як…— Мотоко взяла ще одну цигарку зі столика й запалила, а тоді додала: — Трохи непевна справа. Ви можете сказати, ця книжка побачить світ чи ні?

— На жаль, у видавничому ділі так споконвіку ведеться, бо для нього і автор, і художник — це лише своєрідне знаряддя праці.

— Ну що ж, хай зостанеться в силі наша попередня домовленість. До речі, в мене є питання щодо цієї книжки…

Канае збирався щось уточнити, але в той час у кімнату повернулася Аяко з чисто вимитим посудом на таці. Збагнувши, що розмовляють не про неї, вона жваво спитала:

— Сома-сан, вас знову картали?

— Та начебто. А ви б мені не допомогли?

Аяко поставила чашки в буфет і присіла біля подруги. Мотоко прибрала байдужого вигляду і спокійно палила цигарку.

— То що вас хвилює? — перепитав Канае.

— Отже, завдання виявилося непростим? Може, я неясно висловлююсь…

— Хочете сказати, що я недооцінив його важкість? Ну гаразд, розповідайте, що ви про це думаєте.

— Постараюсь…— Мотоко роздушила в попільничці недопалок і вже без зупинки повела далі: — Коли я нещодавно заявила, що справа непевна, то мала на увазі сумніви щодо видання цієї книжки. Про її зміст ні в колишньому, ні в теперішньому варіанті я не маю уявлення. Але, не зачіпаючи питання про вигоду, вважаю, що книжка ця потрібна. Точніше, вона повинна бути корисною. І не має значенення, вийде книжка у світ до річниці атомного бомбардування чи пізніше. У ній мусять знайти відображення наші роздуми про те, в чому полягає цінність миру. Ми маємо утверджувати наше до нього ставлення. Та коли вагаються — видати чи ні,— то це означає, що не вистачає запалу, правда?

— Цього разу її вже опублікують. Тільки от дивно: коли раніше я повідомив, що з деяких причин її видання затримується, вам, здається, було однаково.

— А що ж тоді можна було вдіяти? І таке в житті буває. Тепер же внесено нові зміни, і мені закортіло вас покритикувати.

— Річ у тому, що видавництво хоче мати зиск від книжки. Увесь запал іде на те, щоб з'ясувати, буде на неї попит чи ні.

— Он що!

Її очі, завжди переповнені тьмяним світлом зневаги, раптом заблищали. Канае ще не встиг збагнути, що все це віщує, як Мотоко накинулася на нього:

• Предыдущая
• 35/132
• Следующая