Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 13

• Предыдущая
• 13/132
• Следующая

Головний винувато посміхнувся.

— Я вважаю, що ми можемо покластися на художній смак Сома-куна. Зрештою, рукопис книжки ще не готовий, отож про обкладинку ще рано говорити. Між іншим, художниця — ваша знайома?

— Ні, не знайома.

Канае раптом знітився під уважними поглядами співробітників редакції за довгим столом.

— Невже вона вас не цікавить? — тихо проказала Коїма, але Канае почув її, а тому мало не тремтячим голосом почав виправдовуватися:

— Не уявляю, молода вона чи стара. Я тільки бачив її картини на виставці. Але гадаю, що в неї велике обдарування.

Навіть зіпершись на стіл, Канае відчував, що ноги в нього підламуються. В його уяві обличчя незнайомої Мотоко Моегі й панночки, зустрінутої у виставочному залі, напливали одне на одне. Він твердо вірив, що та панночка — не автор картин, а сама художниця — така ж молода і вродлива, як і вона.

Піднімаючись разом з Аяко сходами на другий поверх, Канае не міг приглушити тривоги, породженої очікуванням. Аяко відчинила двері в кімнату відразу біля сходів і запросила гостя всередину. В просторій, яскраво освітленій майстерні з дощаною підлогою спиною до дверей стояла перед мольбертом Мотоко Моегі й малювала. За широко розсунутою перегородкою — фусумою — в глибині майстерні відкривалося підвищення на шість татамі. Аяко мовчки повела Канае саме туди, де посередині містилося котацу. Він уже встиг сісти, засунувши ноги під ковдру на котацу, і глянути в бік майстерні, а художниця, не промовила ні слова. Ясна річ, вона завважила прихід гостя, але знехтувала ним і не відверталася від полотна.

„Невже це Мотоко Моегі, авторка трьох картин, підписаних ініціалами ММ?” — роздумував Канае, але дивитися на неї прямо, безцеремонно, не посмів. А якби й посмів, то побачив би лише її профіль. Вона здалася йому на диво молодою, майже дівчиною, та він ніяк не міг здогадатися чому: тому, що була в темно-коричневому светрі й чорних спортивних штанях чи тому, що з її голови майже до плечей спадало чорне, як смола, волосся? Вона здалася йому такого ж віку, як і Аяко, ба навіть молодшою. Була красунею чи ні — він ще не знав.

Того дня пополудні в розмові із старою Нісімото й Аяко (згодом, утомлений іграми, прийшов і Ген-тян, очевидно, онук господині). Канае дізнався дещо про Мотоко Моегі, та оскільки ці відомості були уривчасті, то він не зміг скласти собі про неї повного уявлення. Найбільший слід у його пам'яті залишило те, що розповідав про неї Ген-тян.” Я люблю її, бо вона намалювала мені багато-багато картинок. Ніколи мені не відмовляє”. І ніби для підтвердження цих слів хлопчина приніс три альбоми. На стоках одного з них, що мав заголовок „Зоопарк Ген-тяна”, були намальовані аквареллю втішні мавпи, слони, тюлені, верблюди, леви тощо. „Заради цього Мотоко-сан навмисно цілий день оглядала зоопарк в Уено” ,— пояснила Аяко. Така доброта ніяк не в'язалася з одностайною думкою обох, господині та Аяко, про дивну поведінку Мотоко. Розпрощавшись з ними й маючи багато вільного часу, Канае повечеряв у невеличкій їдальні в Ікебукуро, а коли смерклося, знову навідався в дім Нісімото. Увесь цей час його не покидало відчуття, що його зацікавлення незнайомою художницею щохвилини наростає.

Готуючи чай, Аяко прошепотіла:

— Вона сердиться, коли їй заважають у роботі. То ж, будь ласка, трохи почекайте.

Канае згідливо кивнув головою і знову глянув на Мотоко. Від кинутого мимохідь на полотно погляду в Канае залишилося враження, що на ньому то тут, то там лежать великі мазки фарби. Кілька інших полотен, лицем і зворотом, стояли під стінами яскраво освітленої майстерні. На стінах висіли, очевидно, закінчені картини. У кожній з них проглядало щось таке, властиве саме цій художниці, чого Канае не міг як слід визначити. Тільки біля перегородки між майстернею й кімнатою в японському стилі він помітив кілька натюрмортів, що випадали з ряду інших. „Певно, ранні речі” ,— пояснив собі Канае.

— Сюди не дивіться. Бо це мої спроби.

Аяко говорила тихо і, мабуть, тому йому здалося, що приязно — так, наче вони давні друзі.

— Тільки вчуся. Недавно почала.

Саме в ту мить його увагу привернув програвач середніх розмірів у кутку майстерні.

— О, так у вас і програвач є! Може, для довгограючих платівок?

— Це єдиний предмет розкошу Мотоко-сан. Дуже дорогий.

— Он що! Я вам заздрю, бо не можу купити собі навіть стару модель для звичайних платівок. А мені так хочеться…

— Тихше! — насупившись, попередила Аяко.

— Пробачте. Забувся.

— Ну от, я і закінчила. Заходьте сюди,— нарешті озвалася художниця.

Вона швидко промила пензель водою, витерла ганчіркою і встромила в череп'яну вазочку. Палітру шпурнула на стіл, а потім заквапилася до котацу. Саме тоді Канае вперше побачив її зблизька.

Мотоко не була такою молодою, як йому уявлялося. Років двадцяти семи-восьми, з довгастим змарнілим обличчям, з на диво великими очима, вона сиділа просто перед ним, і під її невідривним поглядом Канае ніяковів. Аяко принесла їй чаю, і вона випила його мовчки. „Невідомо, як до неї підкотитися”,— підказував йому інстинкт редактора.

— Мабуть, ви вже знаєте, я — редактор видавництва „Роккон-сьобо” ,— порушив мовчанку Канае.

— Що ви видаєте? — поцікавилася Мотоко. Голос її був хрипкуватий, низький.

— Та як вам сказати… Здебільшого книжки на громадсько-політичні теми і про міжнародне становище.

— Якого напрямку? Лівого? — спитала вона руба.

— Зовсім ні. З комуністами наше видавництво не має зв'язків.

— Тоді правого?

— Ну навіщо ліпити ярлики? У нас своя незалежна позиція.

— Отже, ви — опортуністи,— зневажливо скрививши губи, сказала вона.

Розгублений Канае на мить запнувся.

— У політиці я не дуже розбираюся. Скоріше я аполітична людина. Моя мрія — зайнятися літературою. Але робота є робота. Правда, „Роккон-сьобо” непогане видавництво. У своїй діяльності воно дотримується гасла: „Збережімо мир! Світова війна не повинна повторитися!” Таким чином, воно керується не просто тимчасовими політичними міркуваннями, а національними ідеалами. Одним словом, виходить із заповітних прагнень нашого народу.

— А як інакше? І все-таки, мабуть, це вигідне діло…— сказала вона і потім додала, вже не так упереджено, як раніше: — То чим же я можу бути вам корисною?

— Знаєте, у нас є задум: у публіциста Сінсаку Йосіди вирішили замовити книжку „Шлях до миру” . Рукопис буде готовий ще не скоро, але я просив би сенсея[17] взяти на себе художнє оформлення.

— Якого сенсея?

— Ну, вас.

Мотоко засміялась якимось придушеним сміхом, радість від якого не передалася Канае.

— Я вчителюю в жіночій школі і звикла, коли учениці називають мене „сенсей” . Ви перший із статечних дорослих

людей так до мене звертаєтеся. А як вас величати?

— Канае Сома.

— Я вас називатиму просто Сома-саном, тож і ви забудьте про „сенсея”. Так що ви мені пропонуєте?

Саме в ту хвилину Аяко Аймі, що уважно прислухалася до розмови, схвильованим голосом промовила:

— Мотоко-сан, наш гість — це той чоловік, який хвалив ваші картини на виставці.

— Невже? — ледь-ледь закопиливши губи, холодно спитала вона.— Хіба ви, Сома-сан, любите живопис?

— Звичайно, люблю. Так само, як і музику,— наче трохи ображено відповів Канае. З його уст мало не вихопилося: „Це ж так природно!”

— Між музикою й живописом є різниця.

— Звісно, є… Але, як добре подумати, у своїй основі — це однакові види мистецтва. Я збираюся писати роман, та оскільки роман — синтетичний твір, то я вважаю, що романіст, глухий до живопису і музики, — це абсурд.

— Можливо. Але я, крім живопису, ні на чому не розуміюся. Зрештою і так можна жити.

Канае не знаходив, що відповісти. Глянув на Аяко Аймі — вона усміхалася, але її мовчанка наче промовляла: „Бачите, яка вона дивна?” Його погляд мимоволі перескочив у майстерню.

• Предыдущая
• 13/132
• Следующая