Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 1

- Хочеш знати правду? Я ...

Гарячий біль урвав мою сповідь. Щось ніби вибухнуло в скроні. Мозок іще встиг зафіксувати удар, та в очах попливло, усе почервоніло. Біль обпікав череп, віддавався в щелепу, збивав з ніг.

Я позадкувала, а тоді, урізавшись у невисоку бетонну огорожу, перекинулась якось боком - і полетіла в порожнечу. Зір заволокло темною імлою. Я впала спиною у воду, не в змозі відвести порожнього погляду від ліхтаря, що мерехтів у височині, там, де сходилися шпилі мосту. А потім повна тіней ріка зімкнулася наді мною. 

Жовтень

Я прокинулася зненацька, відчуваючи, як серпанком відлітає недобачений сон. Як заснула, не пам'ятала, та лампа на тумбочці не світилася, тільки сяяв за вікном місяць у повні. Дзвонив телефон.

- Олівіє? - пробурмотіла я, сподіваючись, що вона візьме слухавку, бо самій ворушитися не хотілось.

Донька завжди легко засинала та прокидалася, ніби хтось натискав на вимикач.

Я перекотилася в ліжку, втупилася в червоні цифри на будильнику: 4:48. З добрими новинами о такій годині не телефонують.

Миттю підскочивши, я схопила телефон. Пухова ковдра сповзла до ніг, оголивши нічній прохолоді розігріті від сну плечі.

- Алло?

- Алло. Це Ебігейл Найт? - Голос був чоловічий, низький і якийсь тугий, як гадюка, що звивається кільцями, готова вжалити.

- Так.

- Телефонують з лікарні Портед-Пойнт. Це стосується вашої доньки Олівії. Боюся, стався нещасниий випадок.

Я побігла коридором, відчуваючи, як тріпочуть у животі крижані крила страху.

Двері в Олівії було зачинено.

Я мерщій увірвалася в кімнату, чомусь упевнена, що зараз вона сяде в ліжку, закліпає на мене заспаними очима. Здавалось - хотілося вірити, - що вона сердитиметься на мене: типовий підліток, який не терпить утручання в особистий простір. Кине в мене подушкою, і я посміхнуся, а сама притисну руку до серця, слухаючи, як поволі заспокоюється його калатання.

-·Сон недобрий наснився, - скажу тоді, а вона відповість:

- Мамо, зі мною все гаразд, - і подивиться так глузливо, як тільки й дивляться на батьків у сімнадцять років. - Не треба так перейматися.

Але в кімнаті було тихо й порожньо. На ліжку зібгана ковдра. Дверцята шафи прочинені - видно забитий під саму зав'язку кошик для білизни. На комоді розкидані в безладі купи паперу.

Я вилетіла з кімнати й, подолавши сходи, побігла до машини.

Ще вчора, на барбекю в Стоуксів, із нею все було гаразд.

Та ні, не гаразд, тепер пригадую. Я похитала головою. З нею вже давно було не все гаразд.

Звісно, у підлітків настрій нерідко змінюється, але Олівії це майже не стосувалося. Вона зазвичай була приязна, така сонячна. Клопоту з нею було небагато. Гулянками не цікавилася, училася лише на відмінно, допомагала друзям із домашнім завданням.

Останнім часом вона була сама не своя, часто дратувалася, а коли я питала, у чому річ, огризалася. Узялася розпитувати про батька.

Хоче знати правду.

Ця думка спала зненацька, і від неї стало ніяково. Я стиснула зуби. Так довго боялася, що одного дня брехня, яку я поховала глибоко в серці, таки випливе наверх. Від цієї брехні, від свого минулого мені не було спокою.

Жовтнева мряка обліпила машину, до лобового скла пристало побуріле листя. Відчуваючи, як до горла підступає щось кисле, я смикнула двері й кинулася на сидіння. Старенький автомобіль, на диво, завівся одразу ж, ніби знав: треба поспішати.

Я виїхала на дорогу. Колеса в'язнули в гравії. Увімкнула двірник, та за нього зачепився самотній листочок, засовав по склу туди й назад.

Пригадала нашу з Олівією останню поїздку до лікарні: доньці було десять років, вона зламала руку, упавши зі старезної верби, що росла в нашому саду. Мене поїдом їло відчуття провини. Адже я не впоралася зі своїм головним завданням. Не вберегла її.

Я вчепилася в шкіряну оббивку керма. Не можна поринати в спогади, я потрібна тут і зараз. Машина заверещала, я ледве вплелася в поворот. Це шаленство, треба скинути швидкість, але ж Олівія ...

Не мала сил додумати до кінця. Донька була моїм центром тяжіння, єдиним, що пов'язувало мене із цим світом. Без неї я б відірвалася від землі, вийшла б у відкритий космос, наче повітряний змій, що йому обрізали нитку.

У мене затремтіли коліна. Я ще сильніше натиснула на педаль газу. Напівзогнилий лист так і висів на двірнику, розірваний навпіл: так малюють розбите серце.

Дорога повернула, і я вдарила по гальмах, заїхавши на лікарняну стоянку. Машин майже не було, тільки швидка одразу біля входу та ще кілька автівок. Я рвучко зупинилася під самими дверима, і в той самий момент вітер без жалю зірвав з двірника понівечений листочок.

Я увійшла в лікарню нетвердою ходою, з розмаху врізавшись ліктем в автоматичні двері. Біль прострелив руку аж до кінчиків пальців, та це мене не зупинило. Мусила знайти Олівію.

Будь ласка, будь ласка, нехай усе буде добре!

Раптом з-за обертача показався лікар. Він ішов швидким, рішучим кроком людини, яка знає свою справу.

Подивився на мене з-під окулярів у тонкій оправі. Білки в нього налилися кров'ю.

- Ебігейл Найт? - Я впізнала цей голос, різкі інтонації. Це він телефонував мені.

Волосся сиве й рідке, обличчя чисто поголене. З шиї звисав стетоскоп. На білому халаті спереду -іржавого кольору пляма.

Лікар підійшов ближче, простягнув мені руку. Товсті, наче гусениці, брови зійшлися на лобі.

- Де Олівія? - видихнула я.

Мені забракло повітря. Люди дивились, та мені було байдуже.

- Де моя донька?

Я спробувала обійти його, та він посунувся, заступив мені дорогу.

- Я доктор Гріффіт. - Він ступив іще крок мені назустріч, і стало видно золотаві цяточки в карих очах. - Ходімо зі мною!

- Для чого? - Голос у мене став високий, слова ніби розпадались на язику. - Де Олівія?

- Я вас до неї проведу, але спочатку нам треба поговорити. Краще не тут, а в приватнішій атмосфері.

Він сказав це таким тоном, ніби невимовлене тиснуло на нього. Усі мої запитання застрягли в горлі.

Я роззирнулася. Людей у вестибюлі було чимало. Деякі відверто витріщалися на нас, решта втупилася в телефони чи вдавала, що читає газету.

Кивнула ледь помітно, самим підборіддям.

Доктор Гріффіт повів мене через обертач залитим світлом коридором, і ми опинилися в невеличкій переговорній, певно, для неофіційних зустрічей. Інтер'єр було витримано в пастельних тонах, у повітрі був аромат квітів. Блискуча коричнева підлога, блідо-кремові стіни.

- Прошу! Сідайте!

Доктор Гріффіт жестом указав на м'яке, оббите бежевим крісло.

Я присіла на самий краєчок.

Він підійшов до кулера, що стояв у кутку. Поряд, на чорному столику, височіла ціла башта пластянок, білих, неначе хребці. Зняв верхню, підставив під кран. У кулері забулькотіло.

Простягнув мені воду, та я тільки мовчки дивилася, не в змозі підвести руку. Він поставив стаканчик на стіл. Узяв біля стіни пластиковий стілець, поставив навпроти мене. Від того, як шкрябали по лінолеуму його підошви, мені зціпило зуби. Він усівся, обидві ноги на підлозі, зіперся ліктями на коліна. Долоні склав перед собою, немов хотів помолитися.