Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 24
- Предыдущая
- 24/34
- Следующая
– Це мій талісман… – відказала вона, притискаючи її до грудей.
Роман знову відзначив, які тонкі у неї пальці! Він ніколи не бачив таких лялькових пальців у жінок – вони були майже прозорі, з чіткими овальними нігтиками. «Що я роблю?…» – майнуло у нього в голові, але він вже притискав до своїх вуст ці тоненькі пальчики і відчував, як вони поволі теплішають… Вона не квапилася забирати руку і навіть більше не соромилася того, що обличчя відкрилося майже повністю. У темряві Роман бачив її великі вологі чорні очі. Це було обличчя актінії – хижої й чуттєвої морської істоти.
«Я втрапив у пригоду…» – думав Роман дорогою до найближчої кав'ярні через півгодини після цієї пригоди. Йти додому зовсім не хотілося. Він знав, що нап'ється. І це було чудово. Це єдине, що могло вберегти Мірру від «сімейної сварки із застосуванням холодної зброї».
«Я точно – збоченець, – із задоволенням думав Містер Марпл, ковтаючи першу порцію коньяку у найближчій забігайлівці, – І це – чудово!…»
«Інстинктивна ненависть до реальності – наслідки величезного роздратування та хворобливости, коли вже не хочеться, щоби тебе «зачіпали». Тому що кожен доторк діє занадто сильно. Любов – єдиний останній шанс вижити… Страх перед болем, навіть перед безкінечно малою кількістю болю – чи може він закінчитися чимось іншим, ніж релігією любові?…» Вона вже всоте перечитувала ці рядки. Вона раптом зрозуміла, в чому витоки її дивної хвороби нічому не дивуватися, нічим не захоплюватися по-справжньому. Ненависть до реальності! Ось воно що. Цей вірус вразив її, мабуть, з самого дитинства. Але хвороба розвивалася дуже повільно. І от зараз, коли, здавалося б, настав час жити «на повен розмах» – почала пускати свої корені у кожну клітину її єства…
Марина влаштувалася біля вікна і, як завжди, спостерігала, як поволі оживає вулиця. На дворі похолоднішало. Деякі жінки вже понадівали чоботи і тепер з елегантністю великих волохатих звірів перестрибували через калюжі. Численна покірна череда протоптаною стежиною йшла до своїх неврожайних ланів у пошуках «суничної галявини». «Як добре, що пройшов дощ…» – думала Марина. А далі починалися її звичайні безкінечні рефлексії, з яких вона подумки складала книгу свого життя під назвою: «Та, яка могла б…».
«Ось вона сидить біля вікна і думає, що зараз напише що-небудь безсмертне. Але зрозуміло, що нічого з того не вийде. Краще з'їсти чого-небудь, випити чарку і сказати вголос власній тіні: «А тепер – по цигарці», хоча прекрасно розумієш, що не вмієш палити. Але дощ усе одно іде. І спорідненість з ним – лише дитяча вигадка.» Марина знала, що сьогодні буде дуже складний день. Чутки про чергове вбивство негативно вплинули на престиж фірми. Хлопці поволі звільнялися. І вона передбачала, що в неї попереду – величезна «організаційна» робота. Вона згадала «Чорного короля» і її занудило. Марина швиденько перехилила у себе чарку із коньяком і ввімкнула телевізор. Звідти одразу залунала весела музика, замиготіли кадри якоїсь вранішньої розважальної передачі. Молодик у картатій сорочці, ніби востаннє у своєму житті, викрикував безглузді фрази, стоячи посеред студії, облаштованої, наче найбрудніший закут якого-небудь провінційного міста. Задоволені глядачі шаленіли й старанно плескали на кожну його репліку. Це, мабуть, останнє досягнення нашого ТБ – «Прихована камера», здогадалася Марина, наливаючи собі другу чарку. «На це не можна дивитися тверезими очима…» – хутко виправдала вона цей порух. У цей час «камера» пересунулася на вулиці міста, де розпочалося веселе знущання над алкоголіками, жебраками та юними кобітами, лялькові обличчя яких не були спотворені натяком на інтелект. Зграї бомжуватих молодиків із захватом вивертали каналізаційні ґрати, аби дістати з багнюки пачку «доларів», яку перед тим туди поклали помічники режисера. Трійця обскубаних бомжів із явною печаттю «дисидентів-шістдесятників» на посинілих від холоду та алкоголю пиках крізь пляшки з-під «Пепсі-коли» спостерігали сонячне затемнення за «методикою» академіка «такого-то» й передавали свої «телескопи» усім, хто із зацікавленням зупинявся біля них. Маленький цуцик, прив'язаний до телефонної буди, просив у перехожих закурити… Кожен сюжет супроводжувався шаленими вибухами закадрового реготу, ніби над усім цим абсурдом сміялися невидимі інопланетяни. Наприкінці деяким учасникам вуличних розагрішів вручали призи – величезні кошики з банками майонезу «Провансаль». Марину струсонуло від одного вигляду цих маленьких скляних баночок, за якими десяток (а то й більше!) років тому її посилала вистоювати черги її вчителька музики Сара Семенівна. Марину так само занудило, як при спогаді про «Чорного короля», й вона поквапилася вимкнути телевізор. Була восьма година ранку. Тепер – в душ! До початку робочого дня вона мала бути свіжою, як огірочок. Адже ввечері на неї чекала її звична робота – тривалий рейд по кав'ярнях, залучення нових працівників. Але усе вийшло не так, як гадалося.
Переступивши поріг офісу, Марина почула ґвалт з кімнати Дани В'ячеславівни. Зазирнувши у двері, вона побачила біляву жінку, що розмахувала руками й погрозливо наближалася до столу розгубленої начальниці. Почувши шурхіт за спиною, відвідувачка озирнулася, й Марина одразу ж упізнала дівчину, яку місяць тому побачила в кав'ярні поруч із Сергієм.
– Ось ця стерва! Гадала, що я тебе тоді не помітила?! – зарепетувала білявка, наступаючи вже на Марину. – Ти спостерігала за нами! Це ти у всьому винна! Ми мали одружитися! А тепер що? Що, я вас питаю?!! Мені дістався труп, ось що! Я виведу вашу контору на чисту воду, я вас усіх знищу! Мерзотники!
Вона наступала на Марину й майже притисла ЇЇ до стіни. На здійнятий нею галас вже біг оранґутанґ-охоронець. Помітивши його, відвідувачка швидко засунула руку в кишеню… «Зараз пролунає постріл…» – промайнуло в Марининій голові. Але дівчина швидко витягла з кишені майонезну баночку («Провансаль»! – підсвідомо зазначила Марина) і, хлюпнула їй в обличчя якоюсь ядучою рідиною…
«Кислота… Я пропала…» – Марина затулила очі руками й відчула, як починає палати її обличчя.
- Предыдущая
- 24/34
- Следующая
