Давня казка - Украинка Леся - Страница 2

• Предыдущая
• 2/5
• Следующая

Я б віддав твоє багатство

І непевнії країни

За єдиний поцілунок

Від коханої дівчини...»

Щось поет хотів відмовить

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне

Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну,

І на відповідь гуртові

Він заграв, і до музики

Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі,

Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток

Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню,

Далі мовив на відході:

«Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!»

Літнім вечором пізненько

Сам поет сидів в хатині,

Так од ранку цілу днину

Він просидів в самотині.

Тож сидів поет в віконці,

Слухав співів, що лунали

Скрізь по полю і до нього

У хатину долітали.

Співи стихли, потім хутко

Налетіла літня нічка;

Дерева шуміли з вітром,

Гомоніла бистра річка.

І поет в своїй хатині

Прислухавсь до того шуму,

Погляд в темряву втопивши,

Він таємну думав думу.

Тільки чує — хтось під'їхав

На коні до його хати

І спинився, потім зброя

Почала чиясь бряжчати.

Що за диво! Під віконце

Хтось помалу підступає.

Тут поет не втерпів: «Хто там? —

Невідомого питає. —

Якщо злодій, то запевне

Помиливсь ти, любий друже!»

«Ні, се я, — озвався голос, —

Маю справу, пильну дуже...»

«Хто ж се "я"?» — поет питає.

«Я, Бертольдо, лицар з гаю».

Тут поет пізнав той голос:

«А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,

Хоч у мене трошки темно,

Бо коли я сам у хаті,

Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже».

І добув вогню з кресала.

Перед ним лицарська постать

Владаря Бертольда стала.

«Добрий вечір!» — «Добрий вечір»

Став тут лицар і — ні слова.

Щось ніяк не починалась

Тая пильная розмова.

«Де ж твоя, мій гостю, справа?» —

Далі вже поет озвався.

Лицар стиха одмовляє:

«Я, мій друже, закохався...»

Тут поет йому говорить:

«Що ж на се тобі пораджу?

А проте доказуй далі,

Може, чим тебе розважу».

«Закохався я і гину, —

Каже лицар, — вдень і вночі

Бачу я перед собою

Ясні оченьки дівочі».

«Що ж? — поет на те говорить. —

То за ручку та й до шлюбу!»

«Ох! — зітхає лицар. — Візьме

Інший хтось дівчину любу!

Під балкон моєї донни

Кожен вечір я приходжу,

І в журбі тяжкій, в зітханнях

Цілу нічку я проводжу.

На мою журбу й зітхання

Я відповіді не маю,

Чим я маю привернути

Серце милої, не знаю!

Може б, краще їй припали

До сподоби серенади?..»

Тут поет на те: «Запевне,

Треба пташечці принади!»

«Голос маю, — каже лицар,-

Та не тямлю віршування...»

«Певна річ, — поет говорить, —

То не легке полювання,

А то б досі вже на лаври

Хто б схотів, то й був багатий,

Ні, химерний, норовистий

Кінь поезії крилатий!»

«Правду кажеш, — мовив лицар, —

Але ж я тебе благаю,

Щоб поміг мені в сій справі.

Пам'ятаю, як у гаю

Ти своїм віршем чудовим

Чарував усю громаду,-

Тільки ти один тепера

Можеш дать мені пораду!

За пораду все, що хочеш,

Дам тобі я в надгороду».

«Ну, на се, — поет відмовив, —

Не надіюся я зроду.

Можу я знайти й без плати

Для приятеля пораду.

Ось пожди лиш трохи, зараз

Будеш мати серенаду.

Та мені для сього треба

Ймення й вроду панни знати».

«Їй наймення Ізідора,

А вродлива!.. не сказати!..»

Більш поет вже не питався,

Сів, задумавсь на хвилину,

Записав щось на папері,

Зняв з кілочка мандолину,

Показав слова Бертольду,

Мандолину дав у руки

Та написанії вірші

І промовив для науки:

«Ти, співаючи, на струнах

Маєш так перебирати:

Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol...

Далі можеш сам добрати».

«От спасибі!» — крикнув лицар.

Ще ж поет не відозвався,

А вже лицар був надворі.

На коня! і геть погнався.

І погнався лицар хутко

Через доли, через гори,

І спинився під віконцем

У своєї Ізідори.

Хутко в неї під віконцем

Мандоліна залунала,

Із потоку гуків чулих

Серенада виринала:

«Гордо, пишно, променисто

Золотії світять зорі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізідорі!

Найчистіші діаманти

Сяють, ясні та прозорі,

Та не може дорівнятись

Ні один з них Ізідорі!

Дорогих перлин коштовних

Є багато в синім морі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізідорі».

Отже, ледве серенада

Залунала у просторі,

Вийшла з хати Ізідора

Подивитися на зорі.

А як стихли під балконом

Любі гуки мандоліни,

До Бертольда полетіла

Квітка з рожі від дівчини.

В ту ж хвилину Ізідора

Зникла хутко, наче мрія,

Та зосталася в Бертольда

Квітка з рожі і — надія!

Боже, боже! що то може

Наробити серенада!..

Зникла в серденьку в Бертольда

Темна туга і досада.

Усміх донни Ізідори

Був дедалі все ясніше,

І щораз вона ставала

До Бертольда прихильніше.

Далі перстень Ізідорин

На руці у нього сяє,

Нареченою своєю

Він кохану називає.

Як же бучно, як же втішно

Всім гулялось на весіллі!

Танцювали, попивали

Від неділі до неділі.

Всіх приймали, всіх вітали,

• Предыдущая
• 2/5
• Следующая