Тигролови - Багряный Иван Павлович - Страница 28
- Предыдущая
- 28/77
- Следующая
При слові “Наталка” пес зупинився і пропустив хлопців, очікуючи господиню.
– За неї він задавить усякого, як кошеня. Я раз хотів її одлупити, а вона крикнула: “Чужий!” - то було! І ти скажи, яка твар!… Колись його підідрав вепр. Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива, - переломлена була, і черево було розпороте. Батько махнули вже рукою. Але Наталка виходила. Бабралась із ним та панькалась, як із людиною, - от він і звик до неї. І кажу тобі - він, доки й живий, цього не забуде. Багацько було охочих його купити. Давали по п'ятнадцять тисяч, та батько й слухати не хочуть. Правда, якось вони нібито здумали були його продати: кривий, кажуть, і сякий, і такий. Тільки ж батька іноді не розбереш - жартують вони чи насправді кажуть. Боже, що то було! Наталка каже: “Віддавайте й мене на придачу”.
Заливай вибіг наперед. На гострі вуха йому був надітий Наталчин “динамівський” шолом, застебнутий під підборіддям. Пес виступав поважно та гордо.
– От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, і він однесе що треба, а звідтам принесе що дадуть. І ніколи не було, щоб загубив або хто відняв. А Наталчиної речі нікому, особливо з чужих, не дозволить узяти…
– А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе під тигрячу шкуру свій черевик або хустку, тільки щоб не бачив, а тоді: “Ой, Боже мій! Заливай! Рятуй! Шукай!…” Страшно було на нього дивитися. А з тієї шкури клоччя летить на всі боки. Чудасія. Ті теж добре вивчені, але цей у них - ватаг, без нього вони, як москалі без генерала.
Нетрі дедалі густішали. Стежка вже йшла густющими та височенними травами, бур'янами, крізь непрохідні стіни віття та ліан. Буйна роса ллялась на одіж і на голови, мов хто хлюпав крізь решето.
Поки видряпались на перевал, були всі мокрі, як хлюща. Хлопці підождали решту. Сонце сліпуче било в очі, виринаючи з-за далеких сизих гребенястих пасом. Розмальовувало стрімке бескеття і всю панораму різноманітними фарбами, як геніальний маляр. Григорієві перехоплювало дух від подиву. По нетрях реготали вивірки десь на вершечках кедрів, зустрічаючи сонце, і сміхотливі луни стрибали наввипередки по урвищах, по нетрях, гуляли в палички-стукалочки.
У Наталки голова була мокра, на носі і на віях мерехтіли росинки, а в очах мерехтіли сонячні, щасливі іскорки; стояла і дивилась на сонце, а обличчя рожевіло, цвіло, як рожа, таке ж дивне і таке ж незнайоме, як ці нетрі й сонце, вивірки й радісні луни…
– Ну що, може, перепочинемо? - запропонував Грицько, дивлячись, як із ічага з дірочки чвиркала вода.
– Ні, вже як купатись, то купатись, - сказав старий Сірко. - Поки нема паута, будемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки.
– Беріть ліворуч! - звелів старий.
– Ага, це на Голубу… - зрадів Грицько, повернувши наліво. Ішов знову попереду і поясняв: - Голуба - то така падь, долина одна, ми її звемо Голуба. Далеченько. Там наші найкращі солонці. Там найліпше пантувати.
– Ти ліпше поясни, що то таке “солонці” і з чим його їдять, - попросив Григорій.
– А ти хіба не знаєш? - щиро здивувався Грицько. - Хоча правда… Ну, солонці - то така солона земля, а її так і їдять без нічого. Ізюбри їдять.
– А що таке ізюбри?
– Та ізюбри ж… ті, що на них панти.
– А що таке панти?…
Грицько засміявся недовірливо…
Стежка йшла становиком, тут було вільніше, просторіше, не було такої буйної трави і не так густо дерев та кущів. Було добре видно обабіч залляті сонцем галявини. Йти було далеко. Два Грицьки, як і раніше, попереду; на чистих місцях ішли поруч…
- Та ти не смійся. І не дивуйся так. Бачиш, я на своїм віку полював качок, гусей, зайців, вовків, лисиць, кроншнепів, валюшнів і дудаків, але…
– А що то таке - валюшні та дудаки? І оті як їх - кроншни, чи що?
– Ну, от бач, - засміявся й собі Григорій. - Отож не кепкуй, а розповідай мені все доладу, щоб я знав.
– Добре. Солонці - це такі місця на гарях та марях… Ну гарі - це вигорілі нетрі, а марі - багна, по-вашому, тільки гірські. От часто проходять в нетрях пожежі і вигоряють величезні клини, іноді на сто верстов… Отож на марях та біля них на схилах сопок часто буває природна солона земля - це й є солонець. Отож звір ізюбр, та й коза, та й сохаті люблять ту землю їсти, особливо тоді, коли в них ростуть нові роги, що звуться панти. І найбільше ходять ізюбри на ті солонці, що на гарях, бо там просторіше і безпечніше - видно все навколо. І ходять тільки вночі і то влітку, саме тоді, як тії панти ростуть. Ну, панти ці дуже цінні, тільки ж панти ізюбрині… Або плямистого оленя. Та плямистого оленя вже майже немає. А ізюбр - це не плямистий олень, лише рудувато-сірий, їх тут ще дуже багато, а вигляд мав він… Та от побачиш сам.
– І все-таки я й не розшолопав, що то таке панти?
– От, їй-бо! Ну, ось… Ізюбр самець щороку змінює роги. В лютому - березні збиває геть старі і стає безрогий, а за літо виростають нові, і вже восени на час “реву” або парування у нього знову великі, красиві роги. Тоді самці б'ються за самиць. Поки роги молоді і ще м'які, вони мають у собі якусь велику силу, як ліки проти усіх хвороб. Дуже добре на цьому знаються китайці. Туди, в Китай, їх і збувають за золото, ці роги молоді. Це й є панти. Ними й цінний ізюбр. І стріляти ізюбрів абияк тепер заборонено. Ні на м'ясо, ні на шкіру, тільки на панти, і то оце лише один місяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто вміє це робити та має дозвіл. Раніше, розповідають батько, стріляли цього звіра всі, хто здумав, куди здумав і як умів. Перепсували силу. Але ж і було його! Ну, тепер уторопав?… Бачиш, так просто цього всього не розповіси, щоб було ясно. Потроху сам побачиш і все узнаєш.
– Стривай! Ти кажеш, що солонці - то природна солона земля. А мати та й Наталка казали, що ви їх солите…
– Авжеж. Земля виснажується ж. Був це, скажімо, прекрасний солонець, що його добре знали і відвідували звірі, ще й до того ж добре припасований і зручний для пантівки. Бо новий солонець хоч і знайдеш, та пантувати на цім скоро не будеш… Бач, пантувати - це значить стріляти ізюбрів ради пантів, але лише самців, бо в жінок та дівчат роги не ростуть… Отож, щоб було зручно, треба на новім солонці навести свій лад, пристосувати його. Будують добре заличковану халупу, щоб у ній сидіти, виглядати і звідти стріляти. А що пантують лише вночі, то треба, щоб халупа була десь дуже близько. Але ізюбр такий хитрий звір, що його трудно одурити. Оце заличкуєш наче й добре ту халупу, а він все одно і близько спочатку не підійде. І так рік, а то й два, аж поки не звикне, поки тая халупа не викликатиме вже ніякої підозри. Тож найкраще, як є старі, “безпечні” солонці. А щоб звір ходив завжди, їх підсолюють. Цю весну ми завезли на одну тільки Голубу півтонни соли… І посолили… Ну, тепер ясно?
- Предыдущая
- 28/77
- Следующая
