Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 86

• Предыдущая
• 86/91
• Следующая

Мовить: «Полум'я загасло, та пече вогонь повільний.

Помовчи, мене послухай і стамуй свій зойк свавільний:

Вас вернув мені живими бог, сиріт розрадник пильний».

Каже матері красуня: «Що робити нам, о мати?

Ти була в червоних строях, а вдягла жалобні шати.

Трон отець мій кинув. Горе! Більш не буде він сіяти».

Мати сльози їй втирає: «Нащо кажеш ці слова ти?»

Лик дочки вона цілує, уст її троянди ніжні,

Пестить зморене алое, мне пелюстки білосніжні,

І до Нестан-Джар говорить: «Геть покинь слова невтішні.

Ще радітимем - чекають нас утіхи дивовижні».

Реченець якийсь проходить, час минає невгамовно,-

І прийшли до них вельможі, уклонилися шановно;

Ті сонця їм навстріч вийшли, обіймали всіх любовно,

Всіх вітали, цілували поодинці, послідовно.

Від Фрідона з Автанділом співчуття було явлене.

Таріел сказав: «Цих левнів ви не знаєте, о нене!

Нас вони порятували - більше слів немає в мене -

Нам обом життя вернуло витязівство їх шалене».

Всі пішли в палац,- врочисто зустрічала їх столиця.

Мов казання привселюдне, так промовила цариця:

«Ворогів, що нас гнітили, божа знищила десниця,

А тому я можу нині і радіти, й веселиться.

Поскидайте всі жалобу! Грати треба сурмачеві,

В барабани треба бити і хвалу співати дневі.

Злотним поясом прикрасьте пишні одяги парчеві.

Хай вже більше не дзюркочуть ваші сльози по цареві!»

• Предыдущая
• 86/91
• Следующая