Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 81

• Предыдущая
• 81/91
• Следующая

Біль пізнавши мій, зневажив болем власним Автанділ.

Вас не стану турбувати я переказом всіх діл,

Та й пригоди наші довгі розказать - забракне сил.

Ваші діти закохались, діва в нього, він - у діву.

Я пригадую, як в тузі сльози він точив, мов зливу,

І благаю вас уклінно не піддатись більше гніву:

Міцнорукому сміливцю дать дочку свою щасливу.

Вам щось інше, окрім цього, я сказати не здолію!»

І тоді він витяг хустку, пов'язав її на шию,

На коліна впав, благавши, наче в батька, про надію.

Дивувались всі присутні, як узріли цю подію.

Розгубився цар, узрівши на колінах силая,

Відступив назад, і слізна полилася течія.

Цар сказав: «У цю хвилину радість серця втратив я,

Бо в приниженні твоєму є провина і моя.

Хто б, коли чогось ти просиш, не волів тобі годити?

Не пожалую я доньки, хоч її хотів би вбити

Чи рабинею зробити. Небеса пройди усі ти,-

Навіть там не зможеш рівних Автанділові зустріти!

Бог послав нам Автанділа,- звідки прийде кращий зять?

Вже віддав дочці я царство, їй належить владу взять,-

Хай цвіте тепер троянда, мій вогонь почав згасать.

Чи перечити я можу, їх бажання зневажать?

Хоч рабу якомусь доньку ти віддав би,- не перечу;

Лиш безумний занедбав би волю вашу молодечу!

Я кохаю Автанділа, тяжко зніс його я втечу,-

Бог для мене свідком,- бачив він журбу мою старечу!»

Таріел, цю річ почувши, до царевих ніг схилився,

В шанобливому поклоні ниць на землю повалився.

Цар тоді ласкаво знову Таріелу поклонився,

І були взаємно вдячні, і ніхто з них не лютився.

На коні Фрідон, як вісник, враз помчав до Автанділа,-

Радістю за побратима в нього теж душа раділа.

Взяв тужливця він з собою, але їхав той несміло,

Бо від сорому змаліла витязівська в нього сила.

Цар йому назустріч звівся - витязь зліз з коня повільно,

Хустку витягнув і нею затулив обличчя щільно;

Сонце крилось в хмарах, вітер на троянду дмухав сильно,

Та краси не заховати, і вона сіяла вільно!

Цар хотів своїм цілунком втерти сльози каяття -

Автанділ припав уклінно до царевого взуття.

Цар сказав: «Зведись! Ти гідно мужнє виявив чуття!

Нащо сором цей? Відданий ти мені на все життя».

Цар, його поцілувавши, висушив ридань сліди:

«Ти згасив мій пал пекучий свіжим струменем води.

З тою, що зімкнула щільно, мов агати, вій ряди,

Я тебе з'єднаю. Леве, поспішай, до сонця йди».

Цар і витязь цілувались, обіймались, наче рідні,-

Сівши поруч, цар до лева мовив речі відповідні:

Тінатін і всю державу він віддасть у руки гідні.

Той сповна відчує радість, хто пройшов крізь горе й злидні.

«Я сказать щось інше хочу! - витязь вимовив поштивний.-

Чом не хочеш ти побачить лик індійської царівни?

Вирушай на зустріч з нею, заведи в палац свій дивний,

Хай осяє всіх присутніх блиск царівни сонцерівний!»

Він гукнув на Таріела. До Нестан тоді помчали,

І обличчя голіафів, наче сонце, засіяли:

Мали те, чого хотіли, осягли, чого бажали;

Мирно їх мечі мигтіли, скоро й квапно втрьох скакали.

Цар, з коня зійшовши, діві привітання гідно склав;

Блиск царівни світлосяйний царські очі засліпляв.

Діва вийшла з паланкіну,- цар побіля неї став

І красу її сліпучу, як шалений, вихваляв.

Він промовив: «Як прославить сонця сяєво безхмарне?

Хто безумний через тебе,- о, безумство в тих не марне!

Світло місяцеподібне, сонцерівне, добродарне!

Бачу я оці фіалки, цих троянд цвітіння гарне».

Всіх людей вражав навколо блискавичний зір її;

Дивлячись на неї, люди очі мружили свої,-

Наче сонце, блиск сліпучий звеселяв усі краї.

Де вона ішла, за нею глядачів ішли рої.

Кінно рушили до міста, де лунала вже яса.

Сім планет лиш діві рівні; прикрашала небеса

Незбагненна, невимовна діви юної краса.

Ось під'їхали до дому,- це не дім, а чудеса.

Тінатін зійшла з престолу і до них звернула зір -

Діві личила корона, пишність скіпетра й порфір;

Осяйне її обличчя слало промені на шир.

В тронний зал свою дружину ввів індійський богатир.

Таріел удвох з жоною поклонилися царівні.

Почали, поцілувавшись, вести речі краснослівні,-

Всі палати ясним світлом осявали сонцерівні,

Що агати в них - це вії, а ланити - лали дивні.

їх на трон зійти просила Тінатін в царській короні.

Таріел сказав: «Я знаюсь на державному законі:

Більш, ніж будь-коли, сьогодні личить стать тобі на троні,-

Лев із левів хай затисне руку сонця сонць в долоні».

Таріел з Ростаном діву повели на трон країн,

Посадили й Автанділа, хоч не згоджувався він.

Рівних їм іще не бачив люд, що біг з усіх сторін.

З їх коханням не зрівнялись навіть Віса та Рамін!

Засоромилась красуня, як побачила, що сів

Автанділ на троні з нею,- зблідла, стан затріпотів.

Цар сказав: «Навіщо сором? Не забудь про мудрість слів,

Що палке кохання врешті зазнає щасливих днів.

Ну, тепер хай бог вам, діти, щасних дасть тисячоліть,

Слави й успіху, щоб горя ви не знали і на мить,

Витривалістю хай небо ваші душі уміцнить

І хай ваші руки мають у землі мій прах зарить».

Впасти перед Автанділом наказав вояцтву цар:

«З волі бога, він віднині - ваш державець і владар;

Він посів мій трон, бо старість я несу, немов тягар.

Як мені, йому служіте без відмовлювань і чвар».

Уклонилося вояцтво, щиру виявило шану.

Всі сказали: «На землі ми за підпору станем пану,

Що звеличував покірних, нищив зраду та оману,

Серцю міцність дав, розвіяв ворогів юрбу погану».

Таріел також прославив друга красною хвалою,

Мовив діві: «Пал наш гасне, бо віднині він - з тобою,

Чоловік твій - брат для мене, будь же ти мені сестрою.

Тих я знищу, що зашкодять вам підступністю лихою».

• Предыдущая
• 81/91
• Следующая