Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 79

• Предыдущая
• 79/91
• Следующая

Зготував Фрідон для діви трон, весь біло-пурпуровий,

Де габу червону й жовту самоцвіт сплітав чудовий;

Автанділу ж поруч друзів чорно-жовтий трон готовий,

Сіли тут вони. Я бачив, як радів народ святковий.

Підійшли співці,- точили їх пісні солодкий чар.

Впорядивши це весілля, дав Фрідон, як щедрий цар,

Купи шовку і брокату всім своїм гостям у дар.

Ясним посміхом хороми осявала Нестан-Джар.

Дорогі дари Фрідона вніс в палати посланець:

Дев'ять перлів, схожих зовні до цесарчиних яєць,

І один коштовний камінь - сонцесяйний камінець.

З них і поночі картину змалювати б міг митець!

Гостя кожного він втішив з перлів сплетеним намистом,

Всі прикрасились відразу цим клейнодом променистим.

Вніс він золоту тарелю, зроблену з чудовим хистом,

Що Фрідон дав Автанділу подарунком урочистим.

Цю тарелю, повну перлів, Автанділу він подав

І доречними словами побратима привітав.

Оксамит, брокат прослався по сидінню пишних лав.

Таріел йому подяку на словах солодких склав.

Вісім день Фрідон весілля тут справляв,- як дар любові,

Він щодня усім приносив перли, одяги шовкові;

День і ніч звучала арфа у супровід їх розмові.

Так діставсь юнак цей діві, а ця діва - юнакові.

Таріел тоді Фрідону так промовив, склавши шану:

«Ти мені явив, як брату, душу, другові віддану!

Де знайду я нагороду, що твого достойна стану?

Я вмирав, а ти для мене лік знайшов, загоїв рану.

Ти ж бо знаєш, як завзято допоміг нам Автанділ,

І йому взаміну прагну помогти я, скільки сил,-

Йди спитай у нього,- може, просить помочі для діл.

Він, мій пал згасивши, гине сам у полум'ї горнил.

Так скажи йому: «О брате, чим тобі за все сплатить?

Ласки божої зазнати і для тебе пощастить,-

Та коли тобі помоги я не зможу появить,

Хай ніколи супокою не зазнаю і на мить.

Лиш скажи, й тобі відразу поможу я - це затям!

Ми в Аравію поїдем,- вдвох з тобою будем там,

І мечем та ніжним словом лад дамо твоїм ділам.

Як тебе не оженю я, то зречусь дружини сам».

Автанділ, почувши радо Таріелові слова,

Посміхнувся, освітилась сміхом мужня голова;

Він сказав: «Навіщо поміч? Ні, любов моя жива,

І не в каджів, а на волі втіх солодких зажива.

З ласки бога, любе сонце сходить, радісне, на трон,

Не зазнавши ні від кого ні образ, ні перепон.

Що йому чи зграї каджів, чи чаклунський злий прокльон?

Ні, помоги не потрібно,- марно каже це Фрідон.

Час призначений настане,- бог печалі всі сліди

У моєму серці знищить, згасить полум'я біди.

І тоді мене зогріє сяйво сонця назавжди;

Доти ж марно - побиватись, бігти враз туди й сюди.

Поспішай, щоб Таріелу ти отак докласти встиг:

За твою до мене ласку я б оддячити не зміг!

Я твоїм рабом родився, рабську відданість беріг,-

Хай же, царю, наче порох, я впаду тобі до ніг!

Ти сказав: «Тобі бажаю, щоб кохану ти зустрів».

Пізнаю у цім твойого серця чулого порив,-

Та немає там роботи для меча, для красних слів:

На небесне провидіння сподіватись я б хотів.

Я одне бажання маю,- і тобі б я побажав,

Щоб ти в Індії на троні над народом владував,

Щоб сиділо поруч тебе сонце в сяйві цнот і слав,

Щоб злочинців супротивних ти дощенту подолав!

Лиш тоді, коли звершиться прагнення моє святе,

Я в Аравію поїду, стріну сонце золоте,

І воно з мойого серця сяйвом всякий біль змете.

Не лещу, не вихваляюсь,- щиро я кажу оте!»

Таріел сказав, почувши з уст Фрідонових одвіт:

«Щоб його прознати душу - не потрібен ворожбит.

Він мені вернув дихання, мрію довгих, журних літ,-

Хай же знає, що для нього я ладен віддати світ.

Йди і так скажи від мене побратиму дорогому:

«Хочу я пошану скласти вихователю твойому,

Бо його підданців вірних вбив у запалі лихому,-

Я пробачення попрошу, а тоді вернусь додому».

Так скажи: «Не треба більше говорить про це докладно,

Присягаюсь: вирушаю в мандри завтра невідкладно;

Аравійський цар не схоче річ мою відкинуть владно,-

Я його дочку для тебе там благатиму принадно».

І Фрідон до Автанділа знову вість приносить скору:

«Не проси його лишитись, не заводь з ним навіть спору».

Автанділ же засмутився, аж затьмився виблиск зору,

Та повинен мати витязь до царів святу покору.

Кинувся до Таріела Автанділ з проханням знов,-

Він, покірливо схилившись, до його палат ввійшов

І сказав: «Я був зневажив Ростеванову любов,

Тож не хочу вдруге вести прикрих для царя розмов.

Я тебе благаю богом,- як надумав, так не дій,

Бо не хочу, щоб журився знову цар ласкавий мій.

Ті, що плакали за мною,- хай їх тішить супокій.

Не зведе меча на пана вірний лицар-добродій.

Як дочку його одверто ти попросиш в Ростевана,-

Горе нам,- бо засмутиться і розсердиться кохана.

І тоді мене ніколи не потішить вість жадана,

І мені вже не пробачать, і не вигоїться рана!»

Таріел, це сяйне сонце, побратима звів на ноги,

Засміявся і промовив: «Кинь даремні ти тривоги!

Я зазнав добра багато від твоєї допомоги,-

Треба, щоб із нами вкупі ти радів без остороги.

Я ненавиджу у друзів острах, гордість, ляк надміру,

Я ненавиджу бундючність і похмуру недовіру;

Хто мені є справжнім другом,- хай розкриє душу щиру.

Краще зовсім розлучитись, ніж тягнути дружбу сіру.

Знаю я,- тобі належить серце любої повік.

Ось приїду,- той, кого ви не один шукали рік,-

І невже царю образу я б незважено прорік?

Ні, того я тільки й прагну, щоб царський узріти лик.

Хочу я йому сказати, щоб відкинув він спонуку,

Щоб по власній вольній волі дав тобі царівни руку.

Шлюб увінчує кохання, нащо ж зносити розлуку?

Одне одного прикрасьте і забудьте геть про муку!»

Автанділ, коли побачив, що перечити не в змозі,

Теж погодився, хоч серце затремтіло у тривозі.

Дав Фрідон людей добірних, щоб служили їм в дорозі,

Рушив сам із ними вкупі, як укупі був і досі.

• Предыдущая
• 79/91
• Следующая