Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 65

• Предыдущая
• 65/91
• Следующая

Взять мене за наречену марно думає ваш пан,

Марно грають звучні сурми і гуркоче барабан.

Вам царицею не буду - сяє інша путь мені.

Хоч би був жених як сонце,- вашій не піддамсь бридні,

Не благайте ви даремно! Мрію я про інші дні.

Жити тут із вами вкупі - не примусите, о ні!

Вб'ю себе я неминуче, ніж встромлю у серце враз,-

Вам ваш цар тоді залишить на життя недовгий час.

Ліпше дам я вам досхочу перлів, лалів та прикрас,-

Звідси випустіть мене ви, бо інакше - смерть для вас».

Взявши перли й самоцвіти із захову потайного

1 рубінову корону, цей вінець чола свойого,

Віддала: «Беріть, та майте жаль до серця запального,-

Випустіть мене, здобувши в нагороду ласку бога!»

Так за лали підкупила тих жадібних слуг дівиця,-

Ні царя, ні кари злої раб продажний не страшиться.

Дали згоду, щоб таємно вийшла звідси сяйнолиця.

Глянь, що золото вчиняє, сатанинська патериця!

Спрага золота призводить до біди і зла на світі,

Хтиво скреготять зубами люди, од жади неситі;

Хай пливуть скарби щомиті - мало їх жадібній хіті!

Душам, що лиш злота прагнуть, вищі небеса закриті.

Євнухи звершили нишком тайні наміри її;

Раб один, із себе знявши, дав їй одяги свої;

Вийшли так, що не узріли їх сп'янілі гультяї.

Не потрапив місяць в пащу ненажерної змії.

Євнухи втекли за нею. Путь натрапивши знайому,

Діва наш знайшла будинок і гукнула: «Фатьмо!»

З дому Вийшла я, впізнала зразу, рада лику дорогому!

В дім ввійти вона не хтіла, щоб розвіяти утому.

Каже так: «Твій скарб не згинув - знадобивсь на викуп він,

Хай господь всевишню ласку дасть за це тобі взамін!

Не тримай мене, негайно дай коня, інакше - скін!

Цар, дізнавшись, скаже слугам мчать за мною навздогін».

Ліпшого коня свойого їй я вивела із стайні;

В діви, тільки сіла верхи, вщухли стогони відчайні,-

Так, в сузір'ї Лева сівши, сонце сипле блиски сяйні.

Що плекала я - пропало, зникли сходи урожайні!

Аж на другий вечір тільки містом поголос пішов.

Переслідувачі всюди гнались, мчали стрімголов.

Я на допиті сказала: «Мій будинок - їй не схов;

Якби тут знайшли втікачку,- хай беруть із мене кров».

Не знайшли її, з погоні засоромлені вертались.

Цар і всі його надвірні сумували, побивались.

Глянь на них: в лілові строї, у жалобу повдягались!

Сонце зникло,- ми відтоді повним сяйвом не втішались.

Про наш місяць повість - згодом. Оповім тобі відтак,

Чим загрожував той красень, що мерцем тепер закляк.

Горе! Я була козою, цапом був моїм юнак.

Жінку зганьблює розпуста, чоловіка - переляк.

Не люблю свого я мужа - він худий, немов з хвороби.

Чашнагір же був вельможа, витязь гарної подоби.

Ми кохалися, хоч зараз не вдягну по нім жалоби.

О, хоч келих крові з нього дав мені сміливий хто би!

Я йому про цю пригоду оповіла, божевільна,

Як втікала сяйнолиця, мов лисиця заневільна.

Він грозив все викрить,- недруг, а не друг, душа свавільна.

Та тепер - він труп німотний. Я врятована і вільна!

При побаченнях від нього скільки я загроз начулась!

Того дня, коли до тебе я з запрошенням звернулась,

Сповістив і він про намір завітати. Я жахнулась

І тебе не йти просила, щоб ця зустріч проминулась.

Не послухав ти, з'явившись з осяйним, грізним чолом.

Ви зустрілись - ти змагатись був готовий з юнаком.

Де тут вихід, де рятунок? Жах пойняв мене цілком.

Серцем всім він прагнув помсти, а не тільки язиком.

Якби ти його не знищив, вкривши смертним безгомінням,

Він би нашу тайну викрив, бо палав оскаженінням.

Гнівний цар мій дім одразу б сплюндрував своїм велінням,

І дітей пожерти б змусив, і звелів побить камінням.

Я віддячити не в силі,- хай віддячить божа влада!

Більш мене вже не злякає зір того лихого гада.

Я віднині славлю долю: згинув підступ, зникла зрада!

Я вже смерті не боюся! Ха-ха-ха, яка я рада!»

Автанділ їй рік: «Це правда! Так вже діється навкруг

З ворогів найгірший ворог той, хто вівся, наче друг

Мудрий серця не розкриє, уникаючи наруг Та тепер він труп.

Не бійся ні його, ні мстивих слуг.

Розкажи ж мені докладно, до якої сторони

Подалась красуня,- може, є звістки та новини?»

Знов Фатьма роняє сльози на серпанок пелени

«Згинув промінь, що, мов сонце, був освітлював лани'»

• Предыдущая
• 65/91
• Следующая