Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 51
- Предыдущая
- 51/91
- Следующая
ЯК ПІШОВ АВТАНДІЛ ДО ФРІДОНА, ЩО З НИМ ВІН БУВ ЗУСТРІВСЯ В МУЛГАЗАНЗАРІ
«В чому суть твоя, о світе? Чом ти крутиш нас юрбою?
Хто тобі довіривсь,- плаче, як це сталося зі мною!
Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,
Та не кида бог людини, що покинута тобою».
Автанділ без Таріела плаче,- зойк до неба лине;
Каже він: «Потік кривавий, що був ринув, знову рине.
Тяжко тут розстатись, тяжко й в небі злитися в єдине.
Люд - не рівний, бо різниться і людина від людини».
Сльози лив,- п'ючи ті сльози, звірина за ним ходила;
Дужим полум'ям пойнявшись, він не міг згасить горнила,
Тінатін згадав, і знову згадка горе поновила,-
Блесть зубів його кристальних щік троянду освітила.
В'яли квіти, і алое захиталось пишноцвітне.
Обернувсь рубін гранчастий на каміннячко блакитне.
Він кріпив себе, щоб серце стало й в смерті непохитне:
«Ти пішло від мене, сонце,- квітка ж в темряві не квітне!»
Мовив сонцю він: «Ти, сонце,- Тінатін ясні ланити,-
Як вона, вкриваєш сяйвом гори, доли і лани ти! Радість - ти!
Очей не можу я від тебе заслонити!
Чом ви вдвох лишили серце незогрітим студеніти?
Сонце зникне хоч на місяць,- нас уже мороз поборе.
Як не мучитись? Два сонця я покинув десь на горе.
Лиш каміння мук не знає, нечутливе та суворе.
Ніж не вилікує рани - він проріже місце хворе».
Верхи їдучи, промовив небу й сонцю, плакав дужче:
«Я тебе благаю, сонце,- ти для всіх владик владуще,
Ти смиренного підносиш, щастям радуєш живуще,-
День на ніч не перетворюй,- хай любов свою знайду ще!
Йди, Зуале! Збільшуй сльози сліз ключем, журбу - журбою.
Одягни в жалобу серце, оточи мене імлою,
Мов осла, мене обтяжуй горя повною вагою.
Та скажи їй: «Будь його ти - твій він, плаче за тобою!»
О Муштарі! Стань для мене мудрим, праведним суддею!
Серце судиться із серцем - зваж їх мудрістю своєю,
Кривдний хай не стане правим, не глумиться над душею,-
Не завдай мені ще рани, я поранений вже нею!
Йди, Маріхе, лютим лезом влуч у груди юнакові.
У червець мене забарвлюй, обагряй потоком крові,
Про мої страждання милій у смутнім розказуй слові.
Ти ж бо знаєш, як змінився я без втіхи та любові.
Аспірозе, йди,- згораю через неї я від палу,-
Ти оздоблюєш їй перли облямівкою з коралу,
Ти даєш красуням юним чарівничість забуялу,
А таких, як я, безумних, покидаєш на поталу!
Отаріде! Ми поділим рівну долю посмутніло,
Бо й мене в огні кружляння красне сонце закрутило.
Опиши мою скорботу! Сліз озера - ось чорнило,
Ось перо - мій стан похудлий, це тонке, як волос, тіло.
Йди, о місяцю, явити серцю ласку правосудну,-
Я, мов ти, з веління сонця то погладшаю, то схудну;
Про мої страждання діві ти повідай повість трудну, їй скажи:
«Його не кидай», мисль її розвій облудну.
Сім зірок, сузір'ям звівшись, хай мені за свідка стануть:
Хай Зуал, Муштарі, сонце й Отарід до неї прянуть,
Аспіроз, Маріх і місяць до її палат заглянуть,
Скажуть їй, що сили в мене від страждань вогненних тануть».
А тоді він серцю змовив: «Нащо сльози ллєш на діл?
Не згуби себе, бо, видно, ти у владі вражих сил.
О, в коханої волосся - барви воронових крил!
Той здобуде радість, котрий горя винесе наділ».
Він казав про змінність світу, мовив сам собі:
«Живи! Може, ще побачиш сонце,- не тумань же голови».
Він співав чудово, зливши сльози з росами трави,-
Соловей би після нього прозвучав, мов крик сови.
Пісню витязя зачувши, із діброви вийшли звірі,
Встали, вражені тим співом, з хвиль морських каміння сірі,-
І вчували, й дивувались, і ронили сльози щирі.
Він співав пісень журливих - всесвіт слухав їх в сумирі.
Все прийшло співця хвалити - всі створіння, люди, стани:
Птиця з неба, кит із моря, риба з річки, звір з поляни
, З грецьких міст, з осель індійських, східні й західні прочани,
Руси, франки, та іранці, та з Місреті єгиптяни.
- Предыдущая
- 51/91
- Следующая