Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 47

• Предыдущая
• 47/91
• Следующая

І безтямного розважив, красне слово проказавши.

Почалась балачка. Мовив Автанділ при цій нагоді:

«Хочу я тобі сказати, чим цікавлюся відтоді:

Ось - обручка, дар від діви, що в чудовій сяє вроді,-

Дуже ти її цінуєш? Це скажи, і з мене годі!»

Відповів: «Бажаєш знати ціну персня оцього ти?

В нім - життя моє і радість, в нім - думки мої й скорботи,

Я за нього світ оддав би, землі, води, гір висоти,

Та гірке згадать - гіркіше, ніж усяких страв гіркоти».

Автанділ відмовив: «Знав я, що ти мусиш так сказати.

Відповім тобі, не думай, що я буду підлещати,-

Ліпше втратить цю обручку, ніж Асмат навік втеряти.

Не хвалю я твій учинок,- міг би краще ти вчиняти.

Золоту обручку носиш, золотарський труд. В цім диві

Ти кохаєшся, хоч речі і бездушні, й мовчазливі,

А Асмат не ціниш зовсім: це - чуття несправедливі,

Бо вона - сестра названа і служила вірно діві.

Цю прислужницю, що стала нареченою сестрою,

Що служила для побачень поміж нею і тобою,

Вихованку господині, вбиту горем і журбою,-

Ти покинув! Справедливо слався вдячністю такою!»

Відповів той: «Щира правда все, що мовив тут мені ти,

Бо Асмат, служницю вірну, справді треба пожаліти.

Я не думав жить,- прийшов ти, щоб вогні мої згасити.

Я - живий; ходім до неї скласти дяку і привіти».

Таріел послухав друга. їдуть витязі чудовні.

Я не можу гідно славить їх красоти невимовні!

Зуби - мов разки перлові, губи - мов троянди повні;

Річ солодка змій із лігва може вивабить назовні.

Витязь рік: «Віддам за тебе серце, розум, дух в офіру.

Не роз'ятрюй тільки рану, знов скуштуй добра сумиру.

Марні всі знання, як мудрість ти не втілиш в дію щиру,-

Нащо здався скарб, який ти десь ховаєш потаймиру?

Кинь даремно сумувати, з вболівань добра не стане;

Без рокованого небом жить ніхто не перестане,-

Бо й троянда, сонця ждавши, за три дні іще не в'яне.

Жди, змагайся - й богом буде перемога й щастя дане».

Таріел сказав: «Це слово світ для мене розкриває!

Любить вчителя розумний, нерозумний - зневажає.

Та чи зможу перенести горе я оце безкрає?

Ти, як я, так само хворий - співчуття невже немає?

Віск горить, бо має спільність він зі суттю вогневою,

А вода - не схожа, й гасне вогник, стрівшись із водою,-

Так і горе інших чують ті, що спалені журбою.

Чом же ти не розумієш, як я серце непокою?»

• Предыдущая
• 47/91
• Следующая