Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 37
- Предыдущая
- 37/91
- Следующая
ЯК АВТАНДІЛ ПИТАВ ЦАРЯ РОСТЕВАНА, І ПРО ТЕ, ЩО ГОВОРИВ ВАЗІР
Ранком вийшов на подвір'я витязь, вдягнений охайно,
Мовив: «Боже, дай же сили заховать кохання тайно,
Дай терплячості і серце чимсь порадуй життєдайно!»
До вазіра він - як місяць - на коні помчав негайно.
Вийшов сам вазір назустріч: «Сонце бачити приємно!
Нині радість всі прикмети віщували недаремно!»
Він вітав його достойно, поклонився левню земно,-
Гостя чемного господар і зустріти мусить чемно.
Із коня зійти помігши, просить витязя у гості,-
Стелять килими китайські попід ноги на помості.
Витязь сяяв, і казали люди знатні й люди прості:
«Вітер західний приніс нам пах трояндової брості».
Він присів. Хто тільки бачив вроду левня засіялу,
Зразу серцем божеволів, знепритомнівши од шалу,-
Не один, а десять тисяч зойків чулося загалу.
Всім звеліли вийти,- челядь порозходилась помалу.
І тоді вазіру витязь мовив речі величаві:
«Знаєш ти, державний радцю, все, що діється в державі,
Цар не схвалює без тебе постанови в жодній справі.
Отже, вислухай мене ти, рани вилікуй криваві.
Стрівши витязя, відтоді я горю вогнями тут
І, в розлуці з ним, не бачу більше радості навкруг.
Ні, не можна забувати невіддячених заслуг! -
Все віддав би ради мене він, незаздрий, щедрий друг!
Бути з ним - таке бажання серце сплутало, мов сіть,-
З ним лишив терпець і душу я в оту прощальну мить.
Справді дав йому Всевишній сонцем сяяти й горіть! -
Та й Асмат, немов сестру, я полюбив несамохіть.
При від'їзді склав я клятву, повну сили й ваготи:
«Повернуся знов до тебе, знов мене побачиш ти:
Принесу для тебе світло і звільню від темноти».
Ось вогнем я пломенію - час мені до нього йти!
Не хвалитимуся марно, тільки правду я повім:
Він на мене вже чекає, я ж - в паланні вогневім,
Бо в біді шаленця-брата не покине побратим.
Той - нещасний, хто зневажить словом клятвенним своїм!
Йди, скажи царю Ростану сам про діло це сумне.
Я чолом його клянуся: як відпустить геть мене,-
Я піду, а не відпустить - то чого він досягне?
Поможи мені - інакше дух мій пекло проглине.
Передай царю: «Будь славен в кожнім слові людських мов!
Знає бог, як не хотів би вас печалити я знов,
Але витязь стрункостанний запалив у мене кров,-
Ні, його не встерегтися,- він мій розум поборов!
Царю! Буду я забитий з ним розлукою лихою!
Взяв він серце, а без серця що подіється зі мною?
Побратимові помігши, увінчаю вас хвалою,
Та й нічим не допомігши, все ж сумління заспокою.
Хай відхід мій не завдасть вам ані болів, ні образ;
Хай господь мене рятує, як врятовував не раз;
Хай він дасть вам перемогу і верне мене до вас,-
Не вернуся ж я - царюйте щасно й владно повсякчас!»
Знов сказав вазіру витязь: «Скоротив я річ мою.
Розкажи царю докладно, що на серці я таю,
Дозвіл виблагай у нього, смілість вияви свою.
Я червінців сотню тисяч хабаром тобі даю».
Та вазір всміхнувся й мовив: «Залиши собі хабар,-
Досить з того, що вказав ти путь злегшити твій тягар.
Знаю я: коли по правді все скажу царю, то цар
Збагатить мене дарами: дуже щедрий буде дар.
Він з життям мене розлучить без вагання, в ту ж хвилину,
В тебе золото лишиться, я ж здобуду домовину,
Я життя віддам - найкраще, що потішує людину.
Ні, царю не змовлю й слова, бо відразу ж там загину!
Нащо марно загибати? Шлях оцей - то шлях омильний.
Цар мене зганьбить чи знищить, він скричить:
«Ти божевільний! Чом розвіяти не зміг ти в нього вимисел свавільний?»
Ліпше жити, ніж конати,- рішенець мій неухильний.
Якщо цар тебе відпустить, то вояцтво зроду-віку
Не відпустить воєводу, славного свого владику,
Бо, як ти поїдеш, стане ворогів на нас без ліку,-
При нагоді і горобчик хоче здатись за шуліку».
Плакав, мовив витязь: «В серце я встромлю ножа свойого!
О вазіре, ти кохання не зазнав, мабуть, палкого,
Ти не знаєш, певне, дружби й клятви, складеної строго,
Бо інакше ти б повірив, що не житиму без нього!
Одвернулось сонце знову. Тільки я один здолію
Повернути сонцю сяйво, теплоту і благодію!
Так, мені одному знати, чи печалюсь, чи радію,
Марна ж бесіда в людини тільки збільшить безнадію.
Ані цар, ні військо з мене більш не матиме користі,
Бо віднині можу тільки проливати сльози чисті.
Випробовують людину обітниці урочисті,-
Я піду до нього й, може, принесу щасливі вісті.
0 вазіре, ти прокляте маєш серце й мисль байдужу!
Тут залізо б стало воском, а не ствердло в скелю дужу.
Хоч з очей Геон би хлинув - сліз його не надолужу!
Поможи, й тобі на поміч сили теж колись напружу.
Якщо цар мене не пустить, то порушу цей наказ
1 поїду звідси нишком, щоб вогонь у серці згас.
Цар тебе за щире слово не накаже вбити враз,-
Може, витерпиш за мене трохи лайки та образ».
Відповів вазір: «Твій пломінь розтопив і в мене лід!
Я дивитися не можу, як ти плачеш, як ти зблід.
Часом краще говорити, часом - і помовчать слід,
Але зважусь - і про тебе владарю складу я звіт!»
Це сказав вазір, підвівся, і в царські пішов палати,
І царя отам побачив, пишно вбраного у шати,
Та, злякавшись, прикре слово не рішився проказати
І в задумі та мовчанні він продовжував стояти.
Враз печального вазіра цар побачив у юрбі І спитав:
«Чого стоїш ти там в печалі та журбі?» Відповів вазір:
«Помітив цар печаль в своїм рабі,-
Ти заб'єш мене, почувши, що повім оце тобі.
І не зменшить, і не збільшить жаль мій лиха й безнадій.
Хоч посол не знає жаху, але жах в душі моїй.
Автанділ тебе благає,- відпусти його мерщій,
Бо в розлуці з Таріелом світ для нього - звук пустий!»
Він царю своєму з жахом все, що відав, те й повів;
Він сказав: «Ти зрозумієш із моїх коротких слів
І який він був печальний, і які він сльози лив.
Правий будеш, як повергнеш ти на мене владний гнів!»
В мить, коли вазіра слово до царевих вух дійшло,-
Цар розгнівався жахливо, враз нахмуривши чоло:
«Лиш твоє безумство люте це проказувать змогло!
Зла людина поспішає як хутчій розвідать зло.
Так ти квапився сказати, мов щось радісне прорік.
- Предыдущая
- 37/91
- Следующая