Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 21
- Предыдущая
- 21/91
- Следующая
ЛИСТ, ЯКОГО ЦАР ХАТАВСЬКИЙ НАПИСАВ У ВІДПОВІДЬ ТАРІЕЛОВІ, ТА СКЛИКАННЯ ТАРІЕЛОМ ВІЙСЬКА
«Я - Рамаз, я - цар, складаю Таріелу це послання:
Прочитавши, що ти пишеш, я відчув лиш дивування,-
Ти мені, царю народів, смієш слати вимагання!
Щоб така до нас цидула була писана остання!»
Я відразу воєводам наказав війська збирать,-
За небесні зорі більша зібралась індійська рать;
Звідусіль ішли до мене люди, сповнені завзять,-
Вкрило військо доли й гори, поля й лугу кожну п'ядь.
Не барились, поспішали, всі прийшли, хто тільки міг;
Я тоді, владнавши військо, вояків оглянув здвиг,
І мене потішив добрий лад загонів, коней біг,
Звага воїнів, моторність, хваразмійська зброя їх.
Розгорнув я царський прапор, наш червоно-чорний стяг,
Наказавши війську вранці готуватись до звитяг;
Сам же плакав і себе я звав нетягою з нетяг:
«Свого сонця не узрівши, як верстатиму я шлях?»
Як прийшов додому - гірше став тужити й сумувати,
Сльози ринули як річка, що порвала всі загати.
«Доле! - так лементував я,- о, яка ж бо нетривка ти!
Я, безумний, мав троянду, та не міг її зірвати!»
Увійшов слуга. Мені він, левню тужному й сумному,
Від Асмат дає послання, і вона в листі отому
Пише так: «Жадане сонце зве тебе до свого дому.
Тож приходь. Хай буде радість серцю журному твойому!»
Я зрадів. Як тільки згасло сяйво присмерку бліде,
Увійшов у сад, нікого не зустрівши там ніде;
Та ось знову, як і вперше,- сміючись, Асмат іде
І ласкаво каже: «Леве! Місяць твій на тебе жде».
Я пішов. Переді мною - дім з колонами кружганку;
Місяць ллє у сад проміння, осяваючи альтанку,
Де сидить вона, сховавшись в зеленавому серпанку.
Вид її прегарний вкинув юне серце в лихоманку.
Вгамувавши трохи серце, я ввійшов і став на килим;
Підвелась, як вежа, радість; сяв лицем я заяснілим.
Сонцелика заховалась в подушки обличчям милим,
Та звелась і вмить метнула в мене поглядом несмілим.
Так промовила: «Сідати попроси, Асмат, його ти».
Коло славної, як сонце, я на подушку навпроти
Сів і втішився душею, що кляла недолю доти.
Я дивуюсь, що, згадавши, ще живу, як всі істоти!
Змовила: «Ти побивався, що і слова, як то слід,
Не зрекла й іти звеліла. В'янув ти, мов пільний цвіт,
Гірко плакав - на нарцисах бачу й досі сліз я слід,
Але перед амірбаром мушу знати сан і стид.
Жінці перед чоловіком личить стриманою буть,
Та приховувати горе - це найтяжчий біль, мабуть;
В мене посміх на обличчі, та мене жалі печуть,-
Я прислужницю просила розказати правди суть.
Одне одного ми знаєм. І того я не втаю,
Що лише тобі належу,- кличу в свідки честь мою
І страшну велику клятву на потвердження даю:
Якщо зраджу - хай позбавить бог мене відрад в раю!
На хатавів осоружних вирушай походом сміло,-
Дасть господь, і ти повернеш, закінчивши славне діло.
Що робить мені без тебе, щоб розстання це не вбило?
Забери ж у мене серце, а своє мені дай ціло!»
«Хто в цім світі,- я промовив,- мав іще таку кохану? -
Тож я з подивом сприймаю ласку господа неждану.
Промінь твій наповнив серце, тьму розвіявши й оману.
Хай земля мене накриє - буть твоїм не перестану!»
Над священними книжками я поклявся вкупі з нею.
Присяглась вона, що вічно буде милою моєю:
«Як до когось, окрім тебе, привернуся я душею,
Хай тоді мене скарає бог десницею своєю».
Ще якусь часину любо ми провадили розмову,
Запашні плоди вкушали, слово мовили по слову;
Згодом мусив я розстатись, плачучи невтішно знову,
Та беріг в своєму серці я красу її чудову.
Важко серцю залишати цей кристал-рубін-берил.
Світ для мене поновився, я п'янів од щастя й сил;
Думав я, що це для мене сонцем сяє небосхил,
Але ось в розлуці серце стало як з гранітних брил!
Рано-вранці наказав я: «Грайте в сурми, сурмачі!»
Шикувалось військо в лави, забряжчали їх мечі.
Лев, я рушив на хатавів, безупинно вдень, вночі,
По невтоптаній дорозі, по безпуттю ідучи.
Межі Індії минувши, я все далі військо вів.
Тут мене гонець Рамаза, хатавійський раб, зустрів
І приніс мені він звістку, щоб утишити мій гнів:
«Навіть цап індійський може наших вигубить вовків».
Я одержав од Рамаза тьму дарунків дорогих. Він благав:
«Ти нас не знищуй, не губи ти нас усіх,-
Присягаємось покірно нести гніт твоїх кормиг,
Віддаєм усі багатства, і себе, й дітей своїх.
Перед вами завинивши, каяття знесем плоди,
Але зглянься, ради бога, не приводь полків сюди,
Не віддай нас на поталу, божу кару відведи -
Віддамо тобі без бою ми фортеці й городи».
Всіх вазірів я прикликав, щоб цій справі дати лад.
Там сказали: «Ти - ще юний, наших слухайся порад;
Ми терпіли їх підступність не один вже рік підряд,-
Щоб тебе вони не вбили, стережися їхніх зрад!
Отже, йди до них, з собою взявши витязів загін,
Всі ж війська хай пробувають поблизу за кілька гін.
Як побачиш щиросердість - їх звільни від всіх провин,
Непокірних же не жалуй, засуди їх на загин».
Рада ця мені припала до вподоби. Я притьма Сповістив його:
«Рамазе! Сперечатися дарма.
Бо життя миліше смерті, наша ж сила все лама!
Я до тебе йду без війська, лиш з бійцями кількома».
Взявши триста добрих воїв, з ними я вперед пішов,
Військо ззаду залишивши у гущавині дібров. Я просив:
«Ідіть за мною по дорогах тих же знов,
Щоб змогли мені на поміч ви примчати стрімголов».
За три дні прибув до мене знов од хана раб-носій.
В дар приніс він пишний одяг, золотих тканин сувій.
Цар просив: «Я хочу бачить гордий, мужній образ твій
І для зустрічі готую дар такий же дорогий».
Він казав ще більше: «Правду я кажу - покинь невіру,
Сам тебе зустріти вийду, бо нудьгую вже надміру».
Я сказав: «Ій-богу, зважу на твою я волю щиру,-
Наче батько з сином, стріньмось, повні ласки та сумиру».
Далі їхавши, я знову на узліссі коло бору
Стрів послів. Вони вклонились, виявляючи покору,
В дар мені пригнали коней в золотій рясі убору
І мені казали: «Справді, цар наш прагне твого зору».
Він звелів переказати: «Я до тебе серцем лину,
З свого виїхавши дому, взавтра вранці вас зустріну».
- Предыдущая
- 21/91
- Следующая