Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 11
- Предыдущая
- 11/91
- Следующая
«Ти обрав поганий засіб тайну звідати чудову:
Як не вб'єш мене,- так само далі житиму я знову,
І тоді навіщо маю довірять твоєму слову?
А заб'єш,- як розпитаєш ти померлу, безголову?»
Знову каже: «Звідки й хто ти? Наша бесіда пуста!
Мій живий язик ніколи тайн не викриє спроста!
Вбить мене тебе я змушу - воля це моя і мста.
Розірви ж мене, як нищать непотрібного листа.
Я померти не боюся, хай приходить смерть хутчій,-
Висхнуть сліз тоді потоки, зникне біль тоді тяжкий;
Я ціную світ не більше, аніж висівок одвій!
Як тобі сказати правду? Хто ти, витязю, такий?»
Сам собі промовив витязь: «Не доб'юся так нічого.
Мушу вигадать і вдатись я до засобу нового».
Він її пустив і, сівши, знов ридав, стогнав убого, їй казав:
«Тебе образив - як же жити після цього?»
Хмура дівчина сиділа, безвідрадна і журлива.
Автанділ ридав, не змігши розгадати цього дива;
У саду з троянд рожевих сліз рясних бриніла злива.
Раптом, жаль відчувши в серці, заридала гірко й діва.
Жаль їй витязя сумного, сліз затримати несила,
Хоч і словом не озвалась,- як чужа з чужим, сиділа.
Він примітив, що майнула в серці діви мисль несміла,
І, упавши на коліна, так сказав їй: «Діво мила!
Знаю - ти мені не віриш, хоч тут в розпачі загину:
Я для тебе - зайда, здатний на образу і на кпину.
Я молю тебе: довірся хоч на мить мені єдину,
Адже сказано, що треба сім разів прощать провину.
Заслужив своїм безглуздям я твоє чуття вороже,
Але пожалій міджнура, на кохання зглянься гоже.
Звідки ждать мені помоги, хто, крім тебе, допоможе?
Душу я віддам - людина дати більшого не може».
Тільки дівчина зачула, що він каже про кохання,
То помножився стократно плач її, тяжкі зітхання,-
Не всміхнулась, застогнала, аж здригалася з ридання.
Зглянувсь бог на Автанділа і втолив його бажання.
Думав він: «Від слів любовних як бліднішають рум'янці!
Видно, змушує хтось плакать, завдає жалю цій бранці».
І промовив: «Навіть смерті не лякаються коханці.
До міджнурів, люба сестро, мають жаль і злі поганці.
Я, міджнур, любові бранець, мусив мук тяжких зазнати,
Бо мені звеліла люба йти і витязя шукати;
Там, де був я, навіть хмара не посміє пролітати,-
Вас знайшов аж тут, і можеш врятувать мене одна ти!
Образ витязя навіки сповнив душу сумовиту;
Через нього став шаленцем і сумний блукав по світу.
Тож склади свій вирок, діво: чи звільни мене від гніту,
Давши жить, чи вбий, прирікши на журбу несамовиту!»
І приємніші, ніж перші, він почув слова дівиці:
«Ти знайшов найліпший засіб допитатись таємниці.
Спершу тільки лють збудили у душі загрози ниці,
Та тепер здобув ти друга і сестру над всі сестриці.
Вірно ти зробив, так палко заклинаючи любов'ю,-
їй я вірю, не піддавшись ні грозьбі, ні краснослов'ю.
Дам розраду і пораду я твоєму безголов'ю,
Послужу тобі я ревно і життям своїм, і кров'ю.
Пам'ятай же: як моєї ти послухаєш поради,-
З тим, кого хотів зустріти, тут зустрінешся ти радо;
Не послухаєш - не стрінеш, скільки б сліз не лив з досади,
Прокленеш життя, загинеш од нестерпної надсади».
Витязь мовив: «Давню байку пригадав я зненароку:
Два якихось чоловіки вкупі йшли, піддавши кроку,
Та один із них зненацька у криницю впав глибоку.
Другий бідкався і плакав, бігав з того, з цього боку.
Він гукав до ями: «Друже, залишайся тут, пожди,-
Побіжу я по мотузку, щоб тебе тягти з води!»
Здивувавсь тоді і крикнув хлопець, що зазнав біди:
«Як же я не буду ждати? Звідси ж я втечу куди?»
От і ти тримаєш, сестро, рятівничий мотузок:
Я нічого не подію без твоїх указівок,-
Ти - бальзам од божевілля, так порадь же дальший крок!
Хто б став голову здорову в полотна вгортать шматок?»
Мовить дівчина: «Мені це міркування до вподоби!
Ти - достойний, добрий витязь, в цьому сумнівався хто би?
Тяжко змучившись, знемігши, як од лютої хвороби,
Ти знайшов, нарешті, левня незрівнянної подоби.
Докладніш тобі про нього не повість ніхто в природі,-
Якщо сам він не розкаже, то й повірить іншим годі!
Почекай, щоб він вернувся, і спитай при цій нагоді;
Жди,- нехай троянд не миють сліз потоки повноводі.
Я скажу, якщо почути хочеш наші імена ти:
Таріел - так зветься витязь, в шалі змушений страждати,
А мене, вогнем пойняту, ти Асмат повинен звати,-
Не один, а сотні зойків починають серце рвати.
Більш нічого не промовлю, хоч з тобою й однодумці:
Він блукає і полює, і буяє шал в безумці.
Ми живем отим, що з ловів принесе в мисливській сумці,-
І не знать, чи скоро прийде, чи баритись мав на думці.
Прошу я: зажди на нього, не відходь звідсіль нікуди.
Може, я його вблагаю, як додому він прибуде.
Може, жаль і милосердя западе до нього в груди,-
Втішиш ти тоді кохану, все почувши без облуди».
Витязь дівчини послухав, з нею мисль свою погодив.
Раптом шум вони почули: хтось крізь річку перебродив,-
То, засяявши, як місяць, Таріел на гору сходив.
Заховались вдвох - не в силі Автанділ стаїти подив.
Діва мовила: «До тебе бог являє ласку скору,-
Заховайся ж до печери, щоб не бачив він знадвору,
Бо іще ніхто й ніколи не чинив йому відпору.
Може, якось вмилостивлю душу витязя сувору».
Тільки, вбігши до печери, Автанділ у тьмі зника,-
Таріел уже підходить, відкидає канчука,
Обіймає діву, плаче, сльози ллються, як ріка;
Автанділ же поглядає на обох із тайника.
Кришталевий лик тужливця зжовкнув з туги, як бурштин.
Стисши діву, вбрану в чорне, побивався довго він.
Зброю дівчина забрала, а коню дала спочин. Змовкли.
Вії, наче леза, перетнули слізний плин.
Автанділ, немов той бранець, крізь щілину поглядав,
Діва килим з шкури тигра простелила, щоб сідав,-
Долі сів журливий витязь, і ще дужче застогнав,
І кривавими сльозами заволожив свій рукав.
Стала діва розкладати тихе вогнище з гілок,
Бо гадала, що шаленець з'їсть печеного шматок,-
Подала найліпший кусень без прожилля, без кісток,
Але виплюнув, не з'ївши,- сил забракло й на ковток.
Він схилився, задрімавши, та прокинувся за мить,
Раптом скочив, гучно скрикнув, мов злякавсь яких страхіть,
- Предыдущая
- 11/91
- Следующая