Альфонс Цiттербаке (на украинском языке) - Гольц-Баумерт Герхард - Страница 14

• Предыдущая
• 14/44
• Следующая

Тато гнiвався:

-- Краще б ти залишився вдома!

А я казав:

-- Але ж до мене йде найкраща риба!

I тато замовкав.

Потiм я ще впiймав окуня i двi плiтки, а тато знову нiчого.

-- Ану, давай помiняємося мiсцями. Переходь! -- запропонував вiн. Менi не хотiлося.

-- Ти менi тiльки рибу розженеш, -- пробурчав я, але послухався.

Коли ми мiнялися мiсцями, я пiдсковзнувся. Човен сильно захитався, i я випустив з рук вудку, її вмить однесло течiєю геть. Татовi довелося вiдв'язати човна, щоб дiстати мою вудку. Вiн знову дуже розсердився, але сказав тiльки:

-- Рибалцi край. Ми розiгнали всю рибу.

Тодi ми попливли в очерети i знову закинули вудки. Тато попрохав мене:

-- Поглядай на мою вудку, а я налаштую спiнiнг.

Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу менi прийшов тато з пiдсакою. Витягли ми коропа -- фунтiв зо два було в ньому, не менше.

-- Це я впiймав, -- кажу татовi.

А вiн не погоджується:

-- Але ж моя вудка!

Справдi, чий же це короп? Чи мiй, бо я його впiймав, чи татiв, адже на його вудку? Ми так i не дiйшли згоди. Посидiли ще трохи, але бiльше нiчого не ловилося. Стало жарко. Знiчев'я вирiшив я дати своїм рибинам iмена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня -- Максом, а плiток -- Анною i Петрою. А тато тим часом змотав вудки i запропонував :

-- Ану, берись за весла. Тiльки веслуй поволi. Сподiваюся, впораєшся. А я закидатиму спiнiнг -- може, впiймаю щуку.

Вiн узяв маленьку вудочку з котушкою i причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смiшна наживка!

-- Це ж як? -- поцiкавився я. -- Зовсiм без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?

Тато взявся за голову.

-- Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.

Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та нiщо не чiплялось. Раптом тато крикнув:

-- Альфонсе, зупинимось тут.

Але човен плив собi далi -- я нiяк не мiг його зупинити. Тато стояв на кормi. Вудлище нап'ялося, нiби лук.

-- Назад! -- крикнув вiн. -- Ти ж порвеш менi всi снастi.

Але як подати назад, я не знав i геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки i попливло. Я нахилився, щоб дiстати його, i впустив друге весло. Волосiнь у татової вудки перервалась, i наш човен загойдався на хвилях.

-- Що робити? -- спитав я тата. -- У нас тепер нема жодного весла!

Тато тiльки сумно кивнув. Чим же веслувати?

-- Може, руками? -- запропонував я.

Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повiльно. Тато мовчав. Я хотiв був утiшити його:

-- Зате ми наловили такої гарної риби.

Але тато навiть не поглянув на мене.

Тiльки десь о другiй годинi нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, i вiн дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна i пiшли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обiйти майже все озеро. Проблукали три години. Нарештi наша згуба знайшлася на другому боцi озера в очеретi.

Я роззувся, скинув шкарпетки i побрiв у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я -- iнше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад iшли швидше. Дорогою я склав i тут-таки проспiвав пiсеньку про нашу рибалку:

Ловлю-ловлю, тягаю

I спритно пiдсiкаю

Плiток та окунiв,

Линiв та коропiв.

Рибинка є i в тата,

Що я помiг пiймати.

-- Припини свою дурну пiсню! -- гримнув на мене тато.

I чого моя пiсенька йому не сподобалася?

-- Тут же нема риби, щоб я її наполохав, -- вiдказав я.

Далi я зробив цiкаве вiдкриття. Наче якийсь кумедний сiрий дзвоник прилiпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зоглядiлись, як навколо нас загуло. Звiдки менi було знати, що то осине гнiздо? Тато став вiдмахуватися на всi боки веслом, але це не допомогло. Тодi я кинувся навтiкача, тато за мною.

Ми ще легко вiдбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татовi дiсталось у праву щоку. Вiдразу ж пiсля цiєї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожнiй зупинцi ми вискакували з поїзда i бiгали примочувати вжаленi мiсця.

Додому прибули не пiзно. Мама дуже зрадiла.

-- Коли тато їздить сам, вiн нiколи не повертається так рано, -сказала мама.

Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню i переможно висипав рибу.

-- Що ти на це скажеш? -- спитав я маму, пiднявши коропа Юмбо.

-- Чудово! -- захоплено сказала мама. -- Пощастило ж татовi!

-- Та це я все сам наловив, -- заперечив я.

Тато тiльки махнув рукою i лiг на канапу. Мамi довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.

-- Наступної недiлi знову поїдете на рибалку? -- поцiкавилася вона.

Тато заперечливо похитав головою.

-- Ви ж стiльки наловили цього разу! -- не розумiла мама.

-- Не в тому справа, -- якось невиразно пробурмотiв тато i затулився газетою.

Наспiвуючи свою пiсеньку, я пошкутильгав надвiр, щоб розповiсти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонедiлi. Це ж так чудово -ходити на рибалку!

Як ми з Великою Змiєю звалили тацю з пирогом

Скiльки всього доводиться менi терпiти! Але найгiрше для мене -це ходити в гостi. Менi стає погано, вже коли мама каже:

-- Не плануйте нiчого на недiлю. Поїдемо до тiтки Анни.

Тiтка Анна хороша -- для мене у неї завжди є цукерки. Але всi приготування -- вони просто жахливi. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас iз татом, як слiд поводитися в гостях.

Якось тато одержав поштову листiвку. Вiн зрадiв i загукав до мене:

-- Альфонсе, мiй шкiльний товариш запрошує нас до себе в гостi на цю недiлю. Ти ж його знаєш -- ми з ним зустрiлись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.

Звiсно ж, я пам'ятав його. Однак менi не дуже хотiлося йти до нього в гостi, бо я передчував, що вiд цього походу будуть самi прикрощi.

Настала недiля. Мама одягла мене в синiй матроський костюм. Не люблю я такого вбрання -- на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, i пильнувати, щоб нiде на костюмi не з'явилася пляма -- привiд мамi посварити мене. До костюма та ще бiлi гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як тi гольфи вже чорнi, i знову мама сердиться.

-- Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? -запитала мама.

-- Ну, вiтаюся, -- здивовано вiдповiв я.

-- Нi, ти чекаєш, поки дорослi подадуть тобi руку, i лише тодi кажеш: "Добрий день". А взагалi, ти не повинен говорити, коли говорять дорослi.

• Предыдущая
• 14/44
• Следующая