Лоліта - Набоков Владимир - Страница 3

Я знову й знову гортаю ці жалюгідні спогади й невтомно перепитую себе, чи, бува, не там, у мерехтінні того віддаленого літа, тріснуло моє життя. А може, та надмірна жага, яку я відчував до дитини, була першим свідченням вродженої особливості? Намагаючись проаналізувати свої колишні прагнення, бажання, дії й таке інше, я віддаюся на поталу якоїсь ретроспективної уяви, що живить аналітичні здібності безмежними альтернативами, тож будь-який зображений у думках шлях невпинно розгалужується в божевільно складній перспективі пам’яті. Утім, я впевнений, що якимось чарівним та доленосним чином Лоліта почалася з Аннабелли.

А ще я знаю, що шок від смерті Аннабелли зміцнив невдоволення тим страхітливим літом та перетворив її на перешкоду для подальших романтичних пригод у роки моєї холодної юності. Наші духовні й фізичні начала так досконало переплелися, як це навіть не снилося сучасним неотесаним діловим підліткам із нехитрими почуттями та стандартними мізками. Після смерті Аннабелли минуло чимало часу, а я продовжував відчувати, як її думки ширяють серед моїх. Задовго до нашого знайомства ми бачили однакові сни. Ми порівнювали записи в щоденниках. Помічали дивне споріднення. У червні одного й того ж року (1919-го) до її будинку та мого у двох віддалених країнах залетіла чиясь канарка. Ох, Лоліто, якби ти мене так кохала!

Розповідь про нашу першу невдалу спробу влаштувати побачення я притримав на кінець історії про мій «аннабелльний» період. Якось уночі їй вдалось ошукати жорстоку пильність батьків. У гайку нервових, тонколистих мімоз, позаду вілли, ми влаштувалися на руїнах кам’яного пристінка. У темряві крізь ніжні деревця виднілись арабески осяйних вікон, котрі, злегка підфарбовані кольоровим чорнилом чуттєвої пам’яті, тепер нагадують мені гральні карти (напевно, через те, що наш ворог у будинку був зайнятий грою в бридж). Вона здригалася й посмикувалася, коли я цілував її в кутик розтулених губ та гарячу мочку вуха. Угорі над нами, серед силуетів тонкого видовженого листя, блідо сяяло скупчення зірок: ці сповнені життя небеса видавалися таким ж оголеними, як вона під своєю легкою сукенкою. Я бачив на тлі неба її обличчя, таке навдивовижу чітке, наче воно випромінювало власне світло. Її ноги, прекрасні жваві ніжки, не надто притискались одна до одної, а коли моя рука знайшла те, що шукала, на її дитячому личку з’явився вираз якоїсь марновірної замріяності – напівзадоволення, напівболю. Вона сиділа трохи вище за мене й, щоразу нахиляючись у своєму самотньому екстазі, щоб поцілувати мене, слабким, дрімотним, м’яким, майже скорботним рухом нахиляла голову, а її колінця ловили й стискали моє зап’ястя, щоб потім знову розслабитися; її рот тремтів і кривився від гіркоти якогось чарівного трунку і, хрипко дихаючи, наближався до мого обличчя. Вона намагалася втамувати любовну муку, спершу грубо потерши своїми сухими вустами мої; потім моя мила відсахувалася, нервово відкидаючи волосся, а тоді знову загадково прихилялася ближче й дозволяла мені напитись її відкритими вустами, а я був готовий щедро запропонувати їй усе – моє серце, моє горло, мої нутрощі. Я дозволив їй тримати в незграбному кулачку скіпетр моєї пристрасті.

Пригадую, як від неї пахло якоюсь пудрою, котру, гадаю, вона вкрала в материної іспанської покоївки, – солодкавий дешевий мускусний парфум. Він сплітався з її власним бісквітним ароматом, і раптом чаша моїх почуттів наповнилася по вінця; вилитись їм завадила несподівана метушня в сусідньому кущі, і ми відсахнулись одне від одного та з болем у жилах прислухалися до того, що, мабуть, було котом-нишпоркою. Із будинку пролунав материн голос, що кликав її з наростанням нестямних ноток, а доктор Купер важко прокульгав до садка. Однак ті зарості мімози, мерехтіння зірок, тремтіння, полум’я, медова роса та біль залишилися зі мною, а маленька дівчинка із засмаглими на морі ногами та пристрасним язиком відтоді завжди переслідувала мене, аж поки нарешті, двадцять чотири роки по тому, я не розсіяв чари, втіливши її образ у іншій.

Дні моєї юності, коли я озираюся на них, здаються мені блідим вихором повторюваних клаптиків, що летять геть, наче ранкова заметіль використаних серветок, що кружляє за вікном останнього вагона, з якого дивиться на неї пасажир потяга. У своїх гігієнічних зв’язках із жінками я залишався практичним, іронічним та стрімким. У студентські роки в Парижі та Лондоні я задовольнявся продажними кралями. Учився я ретельно та старанно, однак не надто результативно. Спершу планував отримати ступінь із психіатрії, як вчинило чимало manqué17, але виявився ще більшим manqué, ніж вони; жахливо виснажився, почувався таким пригніченим, що вирішив навідатися до лікаря; так я перейшов до вивчення англійської літератури, котрим завершує свій шлях не один зневірений поет, перетворившись на професора у твідовому костюмі та з люлькою в зубах. Париж мені пасував. Я обговорював радянські фільми з емігрантами. Сидів з ураністами18 в кафе «Deux Magots»19. Публікував звивисті есеї в нікому не відомих журналах. Я писав пародії:

Над однією моєю статтею під назвою «Прустівська21 тема в листі Кітса22 Бенджамінові Бейлі» посміювалося шість-сім читачів-учених. Я сів за «Histoire abregée de la poésie anglaise»23 на замовлення одного відомого видавництва, а потім узявся укладати підручник із французької літератури для англомовних (із порівняльними прикладами з англійських творів), котрим займався впродовж сорокових років та останній том якого був майже готовий напередодні мого арешту.

Я знайшов посаду викладача англійської для дорослих у Отей24. А потім на кілька зимових семестрів мене найняла чоловіча гімназія. Час від часу я користувався знайомствами серед психотерапевтів та соціальних працівників, аби навідуватися разом із ними до різноманітних закладів, наприклад сиротинців чи виправних шкіл, де міг витріщатися на блідих юнок зі сплутаними віями з абсолютною безкарністю, що дарована нам у снах.

А зараз я хочу познайомити вас із такою ідеєю. У віці від дев’яти до чотирнадцяти років трапляються дівчатка, котрі відкривають зачарованим мандрівникам, вдвічі чи більше старшим за них, свою справжню суть – не людську, а німфічну (тобто демонічну); і цих обраних істот я пропоную називати «німфетками».

Читач помітить, що часові поняття я підміняю просторовими. Насправді мені б хотілося, аби він побачив ці «дев’ять» та «чотирнадцять» як межі зачарованого острова із дзеркальними пляжами та рожевими скелями, заселеного цими моїми німфетками та оточеного просторим туманним морем. Та чи всі дівчатка в цих вікових рамках німфетки? Звісно ж ні. Інакше б ми, ті, хто володіє таємними знаннями, самотні мандрівники, ми, німфолепти, давно б утратили глузд. Краса – теж не обов’язковий критерій; тоді як вульгарність (чи принаймні те, що називається так у деяких колах) не завжди шкодить їхнім певним загадковим рисам – казковій грації, невловимій, мінливій, підступній принадності, що руйнує душу й відрізняє німфетку від її ровесниць, котрі незрівнянно більше залежать від просторового світу одночасних явищ, ніж від того незбагненного острова зачарованого часу, де Лоліта грається з такими ж, як вона сама. У цьому віці справжніх німфеток значно менше, ніж умовно звичайних, чи просто гарненьких, чи «милих», чи навіть «чарівних» і «привабливих», пересічних, повненьких, безформних, холодношкірих, людських за своєю суттю дівчаток із округлими животиками та кісками, тих, хто може чи не може перетворитися на справжніх красунь (подивіться-но на потворну пампушечку в чорних панчохах та білому капелюшку, яка перетворюється на приголомшливу зірку екрана). Якщо дати звичайному чоловікові групову світлину школярок чи ґьорл-скаутів і попросити вибрати наймиловиднішу, він не обов’язково зупиниться на німфетці. Слід бути митцем і божевільним, сповненим безмежної меланхолії створінням, із бульбашкою гарячої отрути між стегон та надсластолюбним вогнем, який ніколи не згасає в чутливому хребті (ох, як нам доводиться щулитися та чаїтися!), аби одразу помітити за невимовними прикметами – злегка котячими обрисами вилиць, тонкістю та пухнастістю кінцівок та іншими ознаками, перелічити які мені забороняють розпач, сором і сльози ніжності, – маленького смертоносного демона з-поміж усіх дітей: вона стоїть серед них невпізнана та несвідома своєї фантастичної сили.