Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 45

— Гм, — мовив він, — я немов тікаю звідси, а вони салютують мені зброєю. Бавдоліно, чи добре я все чиню?

— Ти чиниш добре, отче мій. Ти поступаєшся не більшим, ніж поступаються вони. З пошани до тебе вони не хочуть нападати у відкритому полі. І за цю пошану ти маєш бути їм вдячний.

— Вона мені належить, — вперто сказав Барбаросса.

— Якщо вважаєш, що вона тобі належить, то тішся, що вони складають її тобі. На що ж ти скаржишся?

— Ні на що, зовсім ні на що, як завше, твоя правда.

Десь близько світанку на далекій рівнині і на перших пагорбах вони помітили основну масу ворожого війська. Воно злилося з легким туманом, і знову було неясно, чи воно з обережності тримається далеко від імперського війська, віддає йому честь чи погрозливо натискає. Рухаючись невеличкими загонами, вони іноді супроводжували на якомусь відрізку шляху імперський марш, іноді, принишкнувши на якомусь пагорбі, спостерігали за імперцями, а іноді здавалося, що вони тікають від них. Панувала глибока тиша, яку переривало лиш цокання кінських копит і кроки вояків. У блідому ранковому світлі то з однієї верхівки, то з другої все ще видно було, як піднімаються тонкі нитки диму, немов один загін подає знаки іншому зі шпиля вежі, схованої в заростях на пагорбі.

Тепер Фрідріх вирішив обернути цей ризикований перехід на свою користь: він звелів підняти штандарти з орифлямами і пройшов маршем, немов Цезар Авґуст після підкорення варварів. Хай там як, але він ішов як батько всіх цих бунтівливих міст, хоч тієї ночі вони могли знищити його.

Вже на під'їзді до Павії він прикликав до себе Бавдоліна.

— Ти невиправний облудник, — сказав він йому. — Проте я справді мав знайти якийсь привід, щоб вилізти з того болота. Тому я прощаю тобі.

— Прощаєш що, отче мій?

— Та я вже знаю що. Але не думай, що я простив тому безіменному місту.

— Воно має ім'я.

— Не має, бо не я назвав його. Скоріше чи пізніше мені доведеться знищити його.

— Але не тепер.

— Ні, не тепер. А потім, будь певен, ти вигадаєш ще якусь побрехеньку. Я мав зрозуміти в ту ніч, що везу собі додому дурисвіта. До речі, я згадав, де бачив того хлопа з коровою!

Але Бавдолінів кінь немов схарапудився, і Бавдоліно потягнув за віжки, зоставшись позаду. Тому Фрідріх не зміг сказати йому, що саме він згадав.

По закінченні облоги Фрідріх, відчувши спершу полегкість, відступив до Павії, але був незадоволений. Далі настав паскудний рік. Його брат у перших, Генріх Лев, справляв йому клопоти в Німеччині, італійські міста бунтувалися дедалі більше, і щоразу, як він погрожував розгромити Александрію, вони вдавали, ніби їх це не обходить. Людей він тепер мав замало, підкріплення вчасно не надходили, а коли надходили, були недостатні.

Бавдоліно почувався трохи винним через ту витівку з коровою. Звісно, він не обманював імператора, той просто підіграв йому, але тепер обидва не могли без замішання дивитися один одному в вічі, немов двоє дітей, які разом пустували, а тепер соромляться своїх пустощів. Бавдоліна зворушувало майже хлоп'яче збентеження Фрідріха, який починав уже сивіти, а чудова його мідна борода першою стала втрачати свої левині відблиски.

Бавдоліно дедалі більше любив цього свого батька, який усе плекав мрію про імперію, щораз більше ризикуючи втратити свої землі по той бік Альп через прагнення тримати під контролем Італію, яка повсюди вислизала йому з рук. Якось він подумав, що в тому становищі, в якому опинився Фрідріх, лист Пресвітера Йоана дав би імператорові змогу вилізти з цього ломбардського болота, нічого відкрито не зрікаючись. Одне слово, Пресвітерів лист міг би бути чимось на кшталт Ґальявдової корови. Він спробував було заговорити з ним про це, але імператор був не в гуморі й сказав, що в нього на голові речі далеко серйозніші, ніж старечі химери покійного вуйка Оттона. Відтак доручив йому ще якесь посольство, примусивши гуляти туди-сюди Альпами протягом майже дванадцяти місяців.

Наприкінці травня року Божого 1176-го Бавдоліно дізнався, що Фрідріх сидить в Комо, і вирішив поїхати до нього в це місто. По дорозі йому сказали, що імперське військо тепер прямує до Павії, і він звернув на південь, намагаючись нагнати його на півдорозі.

А наздогнав він його на річці Олона, неподалік від фортеці Леньяно, де кілька годин до того несподівано зіштовхнулися імперське військо і військо ліги, причому жодне не мало бажання битися, але обоє мусили прийняти бій, щоб не втратити честі.

Під'їхавши на край поля, Бавдоліно побачив, як до нього біжить якийсь піхотинець з довгою пікою в руці. Бавдоліно пришпорив коня, намагаючись збити вояка з ніг і сподіваючись, що той налякається. Він таки налякався і впав, накрившись ногами і випустивши з рук піку. Бавдоліно зістрибнув з коня і підхопив піку, а той почав кричати, що вб'є його, підвівся і вийняв з-за пояса кинджал. Кричав він це лодійською говіркою. А що Бавдоліно вже звикся з думкою, що лодійці завжди на боці імперії, то, виставивши проти нього піку, оскільки той здавався одержимим, гукнув йому:

— Що ти робиш, вар'яте, я теж на боці імперії! А той йому:

— Тому-то я тебе й вколошкаю!

Тут Бавдоліно згадав, що Лоді перейшло вже на бік ліги, і замислився: «Ну і що ж я маю робити — вбити його, бо піка довша, ніж його ніж? Але ж я ще зроду нікого не вбивав!»

Тоді штурхнув його пікою між ногами, аж той простягнувся на землі, а тоді приставив йому зброю до горла.

— Не вбивай мене, dominus,[103] я маю семеро дітей, і коли мене не стане, вони завтра ж повмирають від голоду, — заволав лодієць, — відпусти мене, я і так не можу завдати твоїм великої шкоди — ти ж бачив, як легко мене, папушу, звалити з ніг!

— Те, що ти папуша, видно на віддалі одноденного переходу, але якщо я пущу тебе гуляти зі зброєю в руках, то ти ще наламаєш дров. Стягай штани!

— Штани?

— Аякже, дарую тобі життя, але пускаю тебе світити яйцями. Тоді подивимось, чи посмієш ти вернутися на поле бою, а чи радше побіжиш відразу до тих своїх негодованих дітей!

Ворог зняв штани і побіг полями, перестрибуючи через плоти, кваплячись не так через сором, як від страху, що ворожий лицар, побачивши його зад, подумає, буцім він показує йому сідниці зі зневаги, і посадить на палю, як це роблять турки.

Бавдоліно втішився, що йому не довелося нікого вбивати, але тут побачив, що до нього чвалом скаче вершник. Одягнений Бавдоліно був з-французька, тобто видно було, що він не ломбардець. Вирішивши дорого продати свою шкуру, він вийняв меч з піхов. Але вершник минув його боком, горлаючи: «Що ж ти, дурню, тут робиш — не бачиш, як ми нині вам, імперцям, сала залили за шкіру, гайда додому, тобі ж буде краще!» І поскакав геть, не задираючись.

Бавдоліно знову сів у сідло й замислився над тим, куди йому податися — він зовсім нічого не тямив у цій битві, бо досі бачив тільки облоги, а при облозі завжди знаєш, хто на чийому боці.

Він об'їхав гайок і посеред рівнини побачив щось, чого не бачив ніколи раніше: великий відкритий віз, пофарбований у червоне і біле, на якому стояла довга щогла, прикрашена посередині прапорами, вівтар, а навколо вівтаря — лицарі з довгими янгольськими сурмами, що ними вони, мабуть, закликали своїх людей до бою. І він вигукнув, за звичкою своїх рідних країв: «Здуріти можна!» На якусь мить він подумав, що, може, потрапив до Пресвітера Йоана, чи принаймні в Сарандіб, де в бій йдуть возами, запряженими слонами, але віз той явно був запряжений волами, хоч усі тут були вбрані по-панськи, а навколо ніхто не бився. Сурмачі раз у раз сурмили, а тоді зупинялися, не знаючи, що їм робити. Дехто з лицарів показував пальцем на метушіння людей на березі ріки — одні кидалися там на других, галасуючи так пронизливо, що й мертвих можна було підняти. Решта лицарів намагалася зрушити волів з місця, але вперті від природи тварини не мали жодної охоти наближатися до того гармидеру.